Третя кутя — пісна

Останнє ритуально–тридиційне застілля у різдвяно–новорічний період, коли основною стравою ставала кутя, у православних християн є переддень Водохреща. Як і у Святвечір, 18 січня люди постували. Старші, які вже думали про спасіння душі, нічого не їли з самого ранку. Саме тому, вважають науковці, цю вечерю й називають Голодною кутею (ще Надвечір’ям Богоявлення або Другим Святвечором). Можливо, ще й тому, що третя кутя від двох попередніх відрізняється тим, що для неї уже не є обов’язковими 12 страв. Достатньо було приготувати, крім куті й узвару, пісні борщ та вареники, пиріжки, капусту та рибу.

Якщо перед Різдвом, за традицією, кутю обов’язково залишали на столі — для душ померлих; то під час вечері перед Водохрещем її доїдали всю. Якщо страва лишалася, її виносили курям iз приповідкою: «Щоб добре неслися й велися». Але птахів не скликали. Вважалося, якщо почують це недобрі сусіди і скажуть: «Твої кури, а мої яйця», пернаті годувальники взагалі перестануть нестися. Натомість щедрими стануть несучки сусідки–ворожки. За швидкістю прибігання курей до залишків куті ще визначали, чи буде у господі багато курчат: якщо птахи прибігали швидко — значить плодитимуться добре.

Ще прикметним було поводження з посудом, в якому подавали кутю на Другий Святвечір. Увечері його не мили. Складали в ту миску ложки і накривали книшем, калачем або просто хлібом — «щоб хліб не переводився». Вранці, помивши посуд, помиї виливали до пійла худобі, — щоб домашня скотина була здоровою і плодючою.

Узагалі після вечері перед Водохрещем люди «проганяли кутю»: запорозькі козаки, за переказами, стрільбою; а міщани та селяни — грюкаючи хто макогонами, хто пічними заслінками. Діти стукали по огорожах палицями. Фольклор зберіг приказку, яку промовляли під час всезагального святкового галасу: «Тікай, кутя, із покуття, геть узвар — на базар! Паляниці — на полиці, а дідух — на теплий дух, щоб покинути кожух!» Після того як у господах ритуальний дідух стояв на почесному місці майже два тижні, 18 січня його на току чи в садку між дерев не менш урочисто спалювали. Попіл жінки і дівчата розвіювали по городу — «щоб городина вдалася». Молодші припасали трохи золи до ранку, щоб вмитися з нею свяченою водою і бути вродливішими.

Свячена вода у господах могла з’явитися вже 18 січня. Бо раніше воду святили і напередодні Водохреща. І вважали її такою ж цілющою, як свячену на свято. До речі, набирали воду в посуд, обвитий сухим зіллям, яке святили на Маковія, — щоб на причепилися ні пристріт, ні хвороби, ні яка б то не була нечисть. Коли приходили додому із свяченою водою, хазяїн брав під руку хлібину, господиня — макітру з варениками, власне воду та квачик і ходили й писали по господарству «хрещики»: на стінах та одвірках, господарському знарядді. Дехто з господарів після малювання крейдою кожного хрестика кусав хліб та з’їдав вареника сам або давав це робити дітлахам. Через ці хрести увесь наступний рік не мала пройти нечиста сила.