Руслана Лоцман: Бабусина говірка оживає у вустах онуків
Вже не перший рік в Україні діє канадсько-українська програма «Збережи мову і культуру своєї бабусі» — потужний мотиватор у відродженні української пісенної та мовної спадщини. >>
«Нічна розмова з Європою»:
10.01.2013
Під час сесії «Книжки року» експертові Станіславу Бондаренку надійшла бандероль із Казахстану: журнал світової літератури «Аманат», де уміщено його поему «Нічна розмова з Європою» (в Україні торік видана окремою книжкою–білінгвою у столичному видавництві «Український пріоритет»).
Казахський журнал виходить раз у квартал накладом 7 500 примірників і має в редакційній раді низку відомих письменників, включно з двома номінантами «Книжки року’2012» — Умберто Еко та Орханом Памуком. Номер «Аманату» присвячено п’яти століттям культури Франції, й на цьому тлі поему Бондаренка у редакційному представленні названо «неистовой».
Водночас «Нічну розмову з Європою» опубліковано в останньому числі літературно–публіцистичного українського журналу, що виходить в Ізраїлі, «Соборність» (2012, №2–3).
Дмитро Дроздовський:
— Найскладніше в перебігу рейтинґування є усвідомлення, що ти людина і можеш помилитись, але водночас ти є експерт і мусиш дати професійну оцінку. Зрештою, убезпечує нас від наших помилок те, що рішення виходить колективним. Особисто для мене в минулорічному асортименті виявилося кілька відкриттів. Це «Повернення в Портленд» Григорія Гусейнова — роман про Київ 1960–1970–х. Спроба ще раз пережити той час — час успішний, час красивий, час становлення, час долання стереотипів, час адаптації в новому культурному просторі, час віднаходження себе. Це щемко, по–людськи, глибоко; за цим стоїть переживання, за цим стоїть історія, за цим стоїть людина.
Дуже сильна книжка покійного Олеся Ульяненка «Квіти Содому». Жорстока, брутальна, страшна річ про 1990–ті, про перехідну добу в Україні, добу рекету, добу, коли людина втратила цінності і ще трохи — стала б не–людиною. Цю деградацію, цю мінус–еволюцію Ульяненко відбиває точно, відверто, без прикрас. Про таку книжку не скажеш, що вона захоплює, і порекомендувати її теж страшно, але такі книжки мусять бути, бо вони показують, що король голий, яке є життя і чим є людина.
Серед зарубіжної літератури виділю твір Гюґо Гамільтона «Люди з веснянками» — про людей, не таких, як усі; про ірландців, які долають колоніальну британську політику. Автобіографічний роман маленького Гюґо, який не приймає тиранічну владу батька (жертви і колоніалізму, і антиколоніалізму). Малий герой не приймає і культуру матері–німкені, а хоче вибудувати третю ідентичність, позбавлену батьківських травмувань. А це вже дуже близькі паралелі до українських ментальних проблем.
Андрій Кокотюха:
— Літературна подія року — «Діти застою» Василя Кожелянка. Це той Кожелянко, якого хотів увесь час бачити, бо здавалося, що усі його альтернативні історії — лише начерки чогось більшого, значущого. Тепер знаємо, чого саме. До жанру альтернативної історії ставлюся без поваги: нам би зі своєю реальною історією розібратися, а тоді вже альтернативною займатися. Схоже, до цієї думки дійшов був і Василь, пишучи «Дітей застою».
Серед жанрової літератури кращою вважаю книжку Камаєва—Ільченка «Стовп самодержавства», де, окрім жвавої і вигадливої оповіді, є ще й багато знаків питання. Так само маса знаків питання розкидана і в книжках Макса Кідрука «Бот», у «Хлібі із хрящами» Михайла Бриниха, у «Купальниці» Галини Вдовиченко та у «Відлунні» Лариси Денисенко. Якось керівник проекту «Книжка року» Костянтин Родик писав, що «серйозна» література відрізняється від жанрової саме кількістю і якістю спровокованих автором запитань. Можливо, під цим оглядом варто було б розглядати згадані твори у першій підномінації, поруч Кожелянкових «Дітей застою»? Для мене ж усі тексти діляться трохи інакше: література без претензій — проти нудної. «Серйозна» література — це те, що читаєш і кажеш собі: «Вау!»
