Валентин Бурий: «Художниця відчула мою суть». (автора.)
Народження ідеї виставки — тривалий процес. А як добиралися її герої, то взагалі окрема історія, точніше, ціла низка історій. Спочатку це були знайомі художниці; потім — знайомі знайомих; люди, відомі своїми хорошими справами. «Отець Олексій вперше прийшов до мене, коли ще не був священиком, — пригадує Ірина. — Час був не кращий. А тут приїхала людина з району і просить відреставрувати ікону. Подивилася: там практично чиста дошка — що реставрувати?.. Поговорили, повечеряли, чим Бог послав, — а послав він у той час небагато, — попрощалися. А через три дні — знову стук: стоїть мій гість і тримає дві торби — з рисом і гречкою, каже, не відмовляйтеся, це вам ченці передали».
Актори, науковці, журналісти, художники, громадські діячі... Про кожного з них Ірина може розповідати. Адже написати портрет — це хоча б на якийсь час полюбити людину. «Писати було важко, — зізналася вона на відкритті, куди запросила всіх «портретованих». — Ви всі талановиті, у кожного рухома психіка, навіть часом гірша, ніж у мене, — посміхається Ірина. — Тому важливим було піймати перше враження. І я зовсім не погоджуюся, коли хтось каже, що портрети вийшли компліментарними. Ви ж не бачите себе в процесі спілкування, коли справді відкриваєтеся».
Деякі портрети дійсно відрізняються від буденних образів. Заслужений артист Валентин Бурий, завжди трохи замкнений, на полотні — відкритий і виразний. А викладач університету Ганна Приходько, з якої Іра просто зняла окуляри, здається, випромінює якусь зовсім іншу енергію. Помолодів у своїй замисленості письменник Юрій Царик... «Стільки енергії, стільки очей у нас в історії музею вперше», — сказала на відкритті у Сумському художньому мистецтвознавець Людимила Федевич. До речі, теж одна з героїнь унікальної виставки.
Для чого це тобі? Таке запитання ставили Ірі не раз. Тим більше, дехто до кінця не міг повірити, що проект — не чиєсь замовлення, що художниця працює безкоштовно, просить лише принести з собою полотно та фарби. «А для чого пишуть пейзажі? — перепитує Ірина. — Бо митцю цікаво зафіксувати стан природи. Мені ж цікаво зафіксувати стан людини, яка має талант чи здійснила вчинок». Певно, тому на портретах — переважно люди творчі. Люди різні, але які так чи інакше складають обличчя міста, можливо, формують його духовність.
Звичайно, у коло портретів не ввійшли всі ті, хто справді складає «обличчя» Сум, але ж художник не всесильний. Окрім того, він ще й просто людина. Тому Іра наголошує на «співавторстві» у створенні виставки свого чоловіка Віктора — його портрет теж у галереї. Він підтримував її, врівноважено ставився до того, що у майстерні — власне, в домі, постійно хтось є, і, зауважу від себе, ще й пригощав гостей.
Чому цей проект з’явився, можна пояснювати по–різному. Може, просто тому, що колись п’ятирічній дівчинці тато привіз акварельні фарби. І вона, нічого не знаючи про палітру, взяла мамину кухонну дощечку й вичавила на неї різні фарби — так малювати було зручніше.
А може, цей проект виріс із днів, коли після важкої травми вона не могла втримати в руках не лише пензлик? І взявши нарешті мастихін, відчула щастя. Першою роботою став «Хлопчик на дереві». Віктор виносить показати мені цю картину, й зовсім не можливо уявити, яких зусиль коштувала художниці така легкість. «Вії я малювала йому вже пензликом, і це була така перемога над хворобою!».
«Я нещаслива, коли не пишу, — каже вона. — Можу пережити відсутність кохання, відсутність писання — не можу». А от закоханість у ній живе завжди — без цього неможливо творити. І, може, в цьому весь сенс?
Створені у проекті портрети Ірина дарує своїм героям. «Куди ж мені стільки картин? Та й для чого мені стільки геніїв?» — сміється вона. Й запевняє, що дарувати — це теж вияв егоїзму. Бо отримуєш задоволення, даруючи портрет людині, яка сама не зможе його собі замовити. А ще приємно, коли тобі дякують і, може, пробачають якісь твої недоліки.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
