Різдво від Христової ери

Щороку ми святкуємо ніби два Різдва — християнське й давньоукраїнське. Колядки про сонце й місяць, дерево посеред моря і птахів, які «засівали» землю зерном і небо зірками, казкових коней, які розмовляють зі своїми вершниками... Дідух на покуті, солом’яний «павук» під стелею і дванадцять святвечірніх страв... Здавалося б, що в цьому є спільного з християнством, з ідеєю Різдва Спасителя? Здавалося б, усе це мало бути витіснене і стерте з пам’яті народу як щось «поганське». Утім упродовж тисячоліття — збереглося. І нині можемо спробувати прочитати ці символи стародавньої культури у світлі Христової заповіді любові.

Природність без жадоби

«До ХХ століття родина мислилася набагато ширше, ніж просто сім’я — це був рід. Коли казали, що в святкуванні «бере участь усе село». То не тому, що була така активна громада, — тому що це був величезний рід: тітки, дядьки, двоюрідні й троюрідні брати й сестри мислилися одним цілим. Так було аж до «ери колгоспів», — розповідає «УМ» етнолог, кандидат історичних наук, старший викладач Харківської державної академії дизайну та мистецтв Валентина Сушко.

Пані Валентина нагадує, що в традиційній культурі до половини ХХ століття головним виконавцем обрядових ролей був чоловік. Він був носієм благополуччя. Саме чоловіки обходили домівки з колядками. І це не було применшенням жінки, лише чітким розмежуванням того, що має виконувати кожен, за своєю природою. «Пригадую, ще в 1980–ті, коли до хати в селі приходили колядувати дівчатка, їх проганяли — казали, для вас буде щедрий вечір, — каже дослідниця. — І засівати не можна було дівчатам — за природою».

Українцi розуміли, що благополуччя тримається на врожаї. «Для людини і в Х столітті, і на початку ХХ головним було, щоб вродило на полі і було в коморі. І при цьому, як на мене, це не мислилося якимсь несамовитим збагаченням — люди вміли поставити крапку. Можливо, за людину цю крапку ставила сама земля і той спосіб господарювання, що не давав можливості на одній і тій самій ділянці вирощувати все більше й більше. Було що їсти — і досить». Етнолог бачить у цьому спільність української традиційної і християнської культури. «Християнство — це також культура праці і дотримання природних функцій, — переконана Валентина Сушко. — Воно не налаштоване на матеріальне збагачення. Можемо сказати, що традиційна українська культура — християнська за своєю суттю. Є здатність зупинитися на необхідному, потрібному, і не загарбувати все більше і більше. Неситі очі засуджуються — і в приказках, і в казках. Засуджується і лінько, і той, який ніяк не може насититися, і за жадобою збагачення не бачить людей довкола себе».

Різдво й політика

Валентина Сушко наголошує, що вже у XVIII столітті християнство органічно ввійшло до української культури. Утім у ХІХ столітті те, що вводить Петро Могила, замінюється московським православ’ям. Єпархіальним священикам розсилали інструкції, які місцеві обряди і атрибути слід забороняти. Утім там, де священики були українцями, вони не забороняли «обходов со звєздой» чи інших суто українських традицій.

Відомо, що, відділившись від Київської митрополії, Московська не тільки поширила свою владу на землі київські, а й усіма можливими засобами намагалася настановити в нас свої звичаї, мову, навіть спосіб мислення. З іншого боку, всі неконтрольовані вияви народної культури заборонялися і викорінювалися. Представники церкви боролися з традиційним народним світоглядом. Сільські священики мусили писати доноси на свою паству, яка ніяк не хотіла полишати прадідівських звичаїв. Утім це робила одержавлена церква, а не саме християнське віровчення.

У XVIII—XIX ст. з епохою Просвітництва поширилося зацікавлення народною культурою, часом на противагу культурі церковній. Початок національного відродження більшість учених пов’язують iз ХІХ ст. Утім національне дуже часто шукалося поза вірою. Поглиблювався розрив між народом і Богом. Науковці–філологи свої записи фольклору часом редагували в дусі літературної течії романтизму. Це був час зацікавлення «стародавніми магічними знаннями» і підробок «стародавніх таємних текстів». Проте відомо, що одними з перших почали досліджувати українську народну культуру для осмислення її з духовної точки зору (а не лише з національної чи соціальної) — священики. Отець Марко Грушевський дослідив народні традиції виховання дітей, отець Ксенофонт Сосенко — народні календарні звичаї, передусім Різдва і Щедрого вечора, причому зробив висновок, що давньоукраїнські дохристиянські вірування були монотеїстичними, тобто давні українці вшановували єдиного Бога. «Ідея християнська про народження Спасителя скріплює оцю давню віру українців у Бога–творця, що він навідається до своїх людей, принесе їм благословенство і охоронить від злого», — писав отець Ксенофонт Сосенко. Обох цих священиків репресувала радянська влада.

Дванадцять страв, сузір’їв і апостолів

За радянських часів народну культуру переінакшували, підмінювали. Переписували на «більшовицький» кшталт колядки. Тим часом учителі були змушені фіксувати: хто з учнів ходить з батьками до церкви, колядує. Від 1991–го інтерес до народного і християнського відновився. Утім ці дві гілки духовності народу знову розвивалися нарізно. Народні традиції відроджують, відкидаючи християнське вчення. З іншого боку, чимало священиків продовжують, за жандармським зразком, змальовувати давні звичаї як «бісівські».

Яким же є зв’язок між християнством і стародавньою українською культурою? «Маємо пам’ятати про естафету духу. Форми змінюються, суть залишається, — каже протоієрей Іван Рибарук, парох славетного гуцульського села Криворівня. — Відповідно до готовності людини чи людства, цей дух відкривається по–різному. Адже ми з дітьми в різні вікові періоди говоримо про одні й ті самі речі різними словами. Так само Господь до нас по–різному промовляв через людське серце весь час. Коли ми слухаємо прекрасні колядки, бачимо вишивку, різьблення — це нас внутрішньо збирає. Це стан цільності, єдності з Богом. Народні традиції — це свідчення Бога серед нас. Людина має п’ять органів чуттів, і всі вони мають бути задіяні. І все це відбувається у повноті народних традицій».

«Один священик на Закарпатті переконував людей, аби вони не готували на Святвечір 12 страв, — розповідає отець Іван. — Але чому? Маємо 12 місяців, 12 життєвих органів у людини, а в мозку людському є 12 пар черепно–мозкових нервів. Невже даремно Ісус обрав 12 апостолів? Усе це по–своєму символізує повноту вселенську. Христос на весіллі у Канні Галилейській перетворив воду на вино. Він показує нам, яким має бути шлях вдосконалення Духа. Вода, яка є основою буття, під дією Святого Духа стає божественним напоєм. Це є перетворення людського в божественне, до чого ми й покликані. Ісус благословляє весілля — народні традиції.

Чому ми відзначаємо Різдво взимку? Адже хтось каже, що Ісус родився влітку, хтось — що восени. Однак у грудні відбувалися сатурналії, святкування народження Сонця. І апостол Павло каже: «Христос — наше сонце». Святкували народження світила видимого, яке з часом стало символізувати невидиме. І ми святкуємо Різдво у час, коли Сонце «зростає», аби освітлювати світ, зігрівати його, творити. І це святкування природно, еволюційно переходить в шанування Ісуса Христа».