Спротив геноциду

Один iз небагатьох тематичних фільмів, які телеглядачі могли побачити у День вшанування жертв Голодомору, — документальна стрічка «Одужання. Особистий рахунок» — третя частина трилогії «Голодомор. Технологія геноциду». Кілька років тому, після прем’єрного виходу цієї документальної стрічки на екрани, на автора сценарію Андрія Данильченка та режисера Віктора Дерюгіна комуністи навіть подавали позов в органи прокуратури — за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, зрозуміло, між братніми російським та українським народами. Чому про три Голодомори в Україні, організовані радянською владою, важливо знати сьогодні; скільки і яких фільмів про ті страшні події має бути — про це ми говоримо з Андрієм Данильченком, головним редактором творчого об’єднання документальних і художніх фільмів Національної телекомпанії України.

«Про Голодомор спочатку розказали рідні бабусі й дідусь, який відсидів 15 років у таборах»

— Від листопада 1932 року ведеться відлік найстрашнішого для українців Голодомору, про який ви зняли дві частини фільму «Голодомор. Технологія геноциду» та третю його частину «Одужання. Особистий рахунок». Як ішли до осмислення цієї складної теми особисто ви, пане Андрію?

— Про Голодомор я усвідомлено почув років у шість. Частина моїх предків за батьківською лінією — з Вінниччини. Через два роки після мого народження, у 1953­му, повернувся туди мій дід iз таборів — відсидів 15 років за український «буржуйський» націоналізм. Звідти і моя бабця, яка з 1938­го два роки провела у «дурці». У бабці у Вінниці та у діда у Великому Губнику — унікальному козацькому селі, в якому ніколи не було кріпацтва і де навіть у роки радянської влади діяла церква і відбувалися богослужіння, — я у дитинстві й проводив частину літа. Звичайно, про табори чи Голодомор дід і бабця нечасто згадували. Але одного разу бабця Мариля повела мене на старе польське кладовище у Вінниці, показала на високі й довжелезні пагорби трохи збоку і сказала: «Тут поховано дуже багато людей — їх усіх вигубили. Але про це нікому! Ні­ні...»

Моя бабця за материнською лінією Станіслава — з Києва. Жили ми на вулиці Саксаганського, ближче до вокзалу. То київська бабуся, коли я був уже дорослішим, згадувала, як у 1932—1933 рр. до їхнього будинку доповзали приїжджі виснажені люди. Коли їм давали хліб, часом не могли вже його їсти — помирали... Хтось з’їдав кавалок і повз далі. Уже згодом більше про ті страшні роки розповідав дід Олекса.

Можливість зняти фільм про Голодомор виникла у 2005 році. Півроку я готувався, начитувався різних матеріалів, ми з режисером Віктором Дерюгіним їздили по Україні і збирали свідчення.

— Географія свідків тільки з третього фільму «Голодомор. Технології геноциду» — вся Україна: Київщина, Луганщина, Одещина, Сумщина, Полтавщина, інші області. Свідчення скількох людей лишилися за кадром?

— Ми маємо великий архів. Записали тоді близько 40 розповідей, а вибрали з них найвиразніше, найстрашніше: про те, як разом iз мертвими вивозили на кладовища знесилених, але ще живих людей; про жахливі факти канібалізму... Показали і вцілілі книги реєстрації смертей (більшість їх радянська влада знищила), в яких написано, що люди померли «від голоду» і «від недоїдання».

До речі, нашими консультантами були найвідоміші дослідники всіх ­трьох Голодоморів в Україні — Олександра Веселова, яка більшою мірою працювала з документами, і Василь Марочко, який переважно збирав свідчення людей про ті страшні події.

«На українців більшовики полювали, неначе на вовків, які б’ються до останнього»

— Ви у своїх документальних фільмах згадуєте про Голодомори і 1921—1922 років, і 1946—1947­го, але основний масив інформації — про трагічні події 1932—1933 років. Чому акцентується увага на Голодомор, від якого нас відділяють 80 років?

— Бо Голодомор 1932—1933 років найвиразніше показує, що це була технологія, спрямовані дії заради того, щоб придушити спротив українського народу. У Голодоморі 20­х років ще не було чітко визначеної стратегії і послідовності дій. Більшовики просто відбирали все, що могли, але від них відстрілювалися. Українці ще могли чинити опір. У 1946—1947 році нищити українців голодом уже стало складніше. Бо до складу УРСР ввійшли західні області, де відсіч могли організувати славні хлопці з лісу з Української повстанської армії, які радянську владу сприймали як окупаційну. Упівці проникали і на територію Великої України.

— Українців більшовики від початку карали голодом за непокору.

— У 1926 році Косіор писав Сталіну, що настрої в Україні дуже погані, що народ тут шкодує за тим, що не підтримали Петлюру; і якщо далі так триватиме, то Україну ми втратимо. Тоді, з 1926­го, коли першим секретарем КП(б)У став Каганович, і почалася планова підготовка до Голодомору 1932—1933 років. Каганович за 2 роки на 60 відсот­ків оновив склад партійних організацій. Зрозуміло, прибрали по­українськи налаштованих людей, які прагнули української України, а набрали радикально налаштованих на інтернаціональне «комуністичне братство народів», готових нищити своїх заради чужих мрій. Потім Лазар Мойсейович поїхав у Москву, але у 1932­му повернувся на найвідповідальнішу ділянку цієї «великої війни» (це Ворошилов дав тим подіям таке визначення) — на Кубань. В Україні і на Кубані за 1928—1932 роки відбулося, за різними підрахунками, від 4 до 5 тисяч стихійних збройних виступів селян. Тоді було вилучено десятки тисяч одиниць вогнепальної зброї. Тому Каганович і став керуючим спецоперацією на Кубані, де, на відміну від України, ще «зачистили» не всіх, хто міг надихнути, організувати й очолити спротив.

Будь­який спротив повинен мати економічне підґрунтя, ідеологічне обґрунтування та організаційне забезпечення. Повстанці мають бачити мету боротьби, знати послідовність дій. Окрім того, чимось харчуватися, десь брати зброю. Тобто мати підтримку народу. А коли всіх у колгоспи зігнати і хліб у людей відібрати, то допомагати своїм воїнам уже не буде змоги. А ще визискувачам треба вселити у селян непереборний страх, відібрати останнє і таким чином змусити повільно помирати, безсило дивлячись, як помирають діти і всі навкруги. На непокірних українців більшовики полювали, неначе на вовків, які б’ються до останнього. І тому, після нейтралізації творчої інтелігенції, здатної надихнути бійців, і знищення керівників, здатних очолити боротьбу, для ліквідації можливості матеріального забезпечення спротиву було організовано економічну блокаду. А пострадянська пропаганда і досі переконує, що Голодомор в Україні був спричинений природними, стихійними явищами.

Російські серіали переконують: нехай краще Гуляй­Поле Нестора Махна, але не Українська Народна Республіка

— Ви вже все сказали про Голодомор своїми документальними фільмами? Чи буде продовження?

— Я збираюся продовжити працювати над темою. Коли ми у 2005—2007 рр. робили попередні фільми про Голодомор, мали дуже мало матеріалів саме про спротив. Тому цю тему трохи зачепили, побіжно, тільки озвучили деякі цифри. Зараз таких матеріалів, які зібрав пан Марочко, значно більше. Тож плануємо знімати четвертий фільм про спротив українців і організовану проти нього «совєтами» «профілактику». Саме дописав заявку на цей фільм керівництву. Імовірно, що його поставлять у план роботи нашого об’єднання на наступний рік. Сподіваюся: до листопада наступного року ми цей фільм устигнемо зробити.

— Незвіданою цілиною для документалістів є тема про постгеноцидний синдром — вплив на сучасне життя закладеного в українців вісім десятиріч тому страху, позбутися якого можна лише тоді, коли про нього говорити і докопуватися до першопричин. Чи не думали працювати в цьому напрямі?

— Я міркував над цією темою. Для себе. І дійшов сумного висновку, сформулювати який у концепції фільму чи сценарію мені дуже складно. Тут згадаю Дмитра Корчинського. Я не дуже люблю радикалів, мені не подобаються їхні методи, хоча віддаю їм належне за цілеспрямованість, поважаю за силу волі і здатність до дієвого спротиву. Корчинський, розмірковуючи про Голодомор, ставив питання: хто виживав? Той, хто віддавав останній шматок іншим? Ні, вони помирали першими. Тобто кращі, як на війні, гинули першими. Герой одного з наших документальних фільмів — сотенний УПА Мирослав Симчич говорив: «Кулі на війні — як красні дівки у житті, обирають найкращих». Тож Дмитро Корчинський слушно зауважив, що виживали найгірші. Найкращі були або в таборах, або під землею, або помирали першими, віддаючи свій шматок дітям і старим. Я б сказав м’якше: виживали, як правило, слабкі до спротиву, ладні скоритися люди, а у тих, хто народжувався потім, на генному рівні укорінювався страх. Показати це все в документальному кіно дуже складно. Тому я спочатку хочу зняти фільм про спротив, а потім побачимо.

Узагалі я людина старої школи, редактор по життю. Коли починав працювати, за радянських часів, редакторство було ідеологічною роботою. Та й зараз, якщо чесно, так є. Тож трохи знайомий­таки з методикою ідеологічного впливу — вивчав її з цікавості, як хобі, коли працював на «Київнаукфільмі». Тоді всі так звані «теми масового екрана» затверджував «Головліт» — суто ідеологічна цензурна організація. І вони там знали, що робили. Отже, якщо треба поінформувати суспільство про суперечливу тему й отримати схвалення у суспільній свідомості, спочатку треба висвітлювати позитивні, героїчні моменти, створюючи підґрунтя для позитивного сприйняття. Тільки після цього можна давати: «Ну так, різне траплялося, траплялися «перегини на місцях». Одна з найбільших, як на мене, помилок тих, хто почав порушувати тему Голодомору на рівень суспільної свідомості, полягає в тому, що почали роботу з протилежного кінця. Почали з плачу. Звичайно, ні про яке «торжество» йтися не може. Але я особисто вважаю, що дуже важливо для сприйняття теми — показати саме спротив. Ми згадували про нього навіть у першому фільмі, але достатньої кількості задокументованих фактів тоді не було. Та й що таке один фільм?! Будь­яка пропагандистська кампанія має буди значно ширшою і мати спільну стратегію. В України її, адекватної, як на мене, немає.

— Хто має фінансувати документальне патріотичне кіно?

— Однозначно, держава. Є приклади принаймні двох держав, які опікуються патріотичним вихованням і через кінопоказ, — Російська Федерація і Сполучені Штати Америки. Що б там не казали про незалежний розвиток кіноіндустрії у США, та навіть художні фільми, такі як «Порятунок рядового Раяна» чи «День подяки», значною мірою профінансовані Держдепом і Пентагоном, який, крім грошей, надає можливість практично безплатно користуватися технікою. Ці картини дивишся — і хочеться встати і проспівати: «Америка! Америка!..» (посміхається.) Так само і в Росії: багато серіалів і фільмів мають ідеологічне спрямування: і «72 метри», і гнилувате «Ми з майбутнього­2». Візьмемо «Дев’ять життів Нестора Махна». Там усе зробили для того, щоб протиставити Махна УНР: нехай краще вже анархічне Гуляй­Поле, аби не державне утворення — Українська Народна Республіка. Україна ж тим часом здає навіть українську мову — основу­основ культури, а відтак і самостійної держави.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Данильченко, 61 рік.

Навчався у Харківському інституті радіоелектроніки, закінчив Київський інститут театрального мистецтва.

1986 — 1993 рр. — редактор, потім провідний редактор на «Київнаукфільмі».

Співавтор концепції циклу фільмів «Невідома Україна».

1993—1995 рр. — працював у відділі служби інформаційно­аналітичного забезпечення вищих органів влади при Національній бібліотеці ім. Вернадського.

З 1995 р. — на телебаченні. Працював на УТ­1, «Інтері», ТРК «Київ», каналах

ЮТАР, ТЕТ і «Сіті», «5­му каналі».

З 2006 р. — головний редактор творчого об’єднання документальних і художніх

фільмів Національної телекомпанії України.

Автор сценаріїв багатьох документальних фільмів.

Заслужений діяч мистецтв України (2007), лауреат премії ім. Василя Стуса (2010).