Фото з альбому Степана Дуплія.
Одні і ті самі емоції можуть породжувати одночасно і фізичні формули, і поетичні рядки. Дивну, на перший погляд, сублімацію доктор фізико–математичних наук, провідний співробітник ядерної лабораторії Харківського національного університету імені Каразіна Степан Дуплій назвав поефізикою. Поєднувати, здавалося б, непоєднуване йому найкраще вдається в закордонних мандрах. Каже, що сум за батьківщиною на чужині так само, як і манка звабливість незвіданих горизонтів удома, породжують емоції, з яких потім народжуються і формули, і вірші.
n Степане Анатолійовичу, ви недавно повернулися з поїздки по США, а тепер збираєтеся до Китаю. Якщо озвучити назви всіх країн, де вам уже пощастило побувати з науковими лекціями, то назбирається чималий список. Утім у цьому не було б нічого особливого, якби не один цікавий нюанс: скрізь, де вдається побувати, ви презентуєте себе не лише як ученого, а й як поета. Причому складається враження, що для вас особисто це рівнозначні поняття. Тобто приставка «член Американського математичного товариства», ким ви насправді є вже не один рік, для вас так само важлива, як і автор книги «Штрих–пунктир/Dash–Dotted», що вийшла цього року друком у Кембриджі, США.
— Насправді так і є. Мені здається, що мої поетичні речі сприяють пошуку чогось нового у фізиці і, навпаки, те, що я нового пишу у фізиці, впливає на мою поезію. За внутрішнім відчуттям це для мене одне і те саме. Але і перше, і друге — це результат певного емоційного впливу навколишнього середовища. Без емоцій жити доволі складно, але і впоратися з ними буває нелегко. Тому всі ми граємо у їхнє переривання, обираючи той чи інший спосіб релаксації: хтось п’є горілку або, наприклад, бешкетує, а я, коли на душі зле, — пишу. Дія цього механізму доволі проста: треба довести емоцію до крайньої межі, і тоді вона почне сама себе заперечувати. Така хитрість просто необхідна, бо коли приглушити відчай наполовину, він залишиться і неминуче воскресне.
Що ж стосується поїздок, то в них теж криється певний сенс. Можливо, це є формою самореалізації, але я справді не можу довго бути ні тут, ні там. Якщо засиджуюся вдома, мене тягне за кордон, а приїжджаю туди — сумую за своїми домашнiми. Водночас чуже середовище стимулює прояв і творчого, і розумового заряду. Тобто там я увесь час перебуваю в емоційному стресі і саме в цьому стані намагаюся віднайти нові відчуття та нові ідеї.
— Фактично «Музика сфер» Піфагора у дії.
— Можливо. У будь–якій теорії є речі, що не піддаються поясненню, тому до кожної з них можна підійти нестандартно, що, в принципі, я і роблю. Прості обчислення чужих припущень мені не цікаві, тому намагаюся знайти бодай маленьке, проте щось своє, навіть якщо його не визнають офіційні наукові кола. Точнісінько так і у віршах: не пишу, поки є можливість не писати. А якщо не можу, тоді вірші та формули приходять навіть увi сні.
— На Заході вашу поезію так само легко розуміють, як і лекції з фізики?
— Певною мірою. Особливо в англомовних країнах, бо там ми спілкуємося зрозумілою мовою у широкому значенні цього слова. Іноді навіть здається, що там мене краще сприймають, ніж удома. Може, це тому, що вони помічають у моїх перекладах віршів те, чого не знаю навіть я. Таке враження, ніби у них є власне відчуття моїх творів.
— Регулярно подорожуючи світом, напевно, можна відчути себе людиною вільною. А чи по кишені українському вченому ось така форма свободи?
— Так, але не зовсім. Наприклад, недавно в мене була конференція у Гродно (Білорусь), і я подумав: це ж усього 40 кілометрів від Польщі, то чому б мені не провести відпустку в цій країні? Я домовився про кілька семінарів у різних містах — і поїхав. У Польщі проїзд між населеними пунктами коштує примiром 40—50 злотих, їжа — копійки, а готель мені оплатили, то я не був у «мінусах». До того ж, якщо ти хочеш постійно спілкуватися з людьми науки, то можна і власні гроші на це витратити. Тим більше що ці витрати бувають не такі вже й великі. Водночас закордонні поїздки на далеку відстань або на тривалий час вимагають зовнішньої підтримки. Так, регулярно відвідувати наукові центри Німеччини мені дає змогу фонд Гумбольдта, а університети США — фонд Фулбрайта, за що я їм щиро вдячний.
На мою думку, науковець повинен шукати можливості (і внутрішні, і зовнішні), щоб знайомитися з новими ідеями в безпосередньому спілкуванні з близькими та закордонними авторами і доповідати про свої результати. Це і є справжня наукова робота. Той факт, що у нас зараз візовий режим з Європою, я вважаю великим глупством. З науковою метою вчені повинні їздити вільно.
— Тобто лекції ви читаєте у доволі закритому колі фахівців, куди стороннім вхід заборонений?
— Так, це свого роду каста людей, які розуміють один одного з півслова. Це абсолютно відсторонені речі. Це ніби вхід до іншої реальності, що мені дуже подобається.
— Згадана реальність існує насправді чи ви її самі вигадали?
— Те, що ми «вигадуємо», спочатку існує у журналах, наукових статтях і найрізноманітніших розробках. А останні потім стають абсолютно зримою технічною реальністю, що оточує нас навколо.
— Степане Анатолійовичу, над якою глобальною проблемою фізики працюють зараз? Автори проекту Великого адронного колайдера, що вважається наразі найдосконалішим дослідницьким приладом у світі, говорять про перевірку теорії походження Всесвіту. Але оскільки вже не одне десятиліття поспіль дорогі наукові дослідження оплачують в основному великi військові корпорації в гонитві за новими видами озброєння, то, напевно, і цього разу нам озвучують не всю правду. Чи, може, людство і дійсно вже визріло до проектів світоглядного рівня?
— Процес пізнання закладений в самій природі людини, тому його неможливо зупинити. І тут справді існує певний парадокс: пізнання фінансується тими людьми, які якраз і хочуть усе зруйнувати. Створити, щоб знищити — у цьому найбільше людське протиріччя. Науковий прогрес завжди був пов’язаний iз військовим прогресом. Учені запевняють, що співпрацюють iз військовими лише заради грошей для науки. А військові вдають iз себе меценатів, які готові оплачувати дивакуваті винаходи вчених. Така ось подвійна гра. Насправді ж військовим потрібні лише нові бомби, тому що вони дають нові гроші. Все. І з цієї прагматичної точки зору сучасні наукові проекти практично нічим не відрізняються від колишніх.
— Тобто бозони Хіггса, які досліджуються наразі в колайдері на предмет Великого вибуху, є основою для нового виду озброєнь?
— Не виключено. Та не все так просто. Що саме в доробку вчених знайде військове застосування, апріорі не знають ні вчені, ні військові. Тому вони фінансуюсь усе. Думаю, там шукають не бозони Хіггса, а новий вид енергії, що може привести до створення надсучасного виду озброєння.
— Зараз можна передбачити принцип його дії?
— У цілому ні. Але давайте пофантазуємо. Якщо вчені знайдуть частинки, які проникають крізь усе і фокусуються, де завгодно, то не треба буде ловити когось. Достатньо сфокусувати на ньому «частинки», щоб ліквідувати. Відстань при цьому може не грати жодної ролі.
— Тобто «частинки» знайдуть свою мішень самі?
— Абсолютно точно. Це мрія всіх злочинців.
— Виходить прогнозований кінець світу — не така вже й байка, оскільки результат подібних ігор надто вже нагадує Апокаліпсис?
— А ось це якраз повна маячня для фахівців. На вкрай популярному рівні можна сказати, наприклад, таке. В інтернеті найчастіше пишуть, що зникне електромагнітна взаємодія та світло, але водночас забувають, що завдяки цьому електрони і ядра атомів пов’язані між собою. Тобто без такої взаємодії усе навколо мусить розпастися. Але якщо враз припинить існування вакуум, усі планети та зорі, то, я думаю, ми про це дізнатися просто не встигнемо. Тобто хвилюватися з цього приводу немає жодного сенсу.
Втім я переконаний: ми обов’язково дочекаємося ще не одного нового року.
«Поезія — як наднова почуттів. Фізика — як наднова ідей. Рядок вірша і рядок формули — як дві сторони Місяця, як бінарна зірка прибульців. У моїй душі ці рядки як єдиний сфінкс. Я не розділяю ідеї фізики і метафори поезії. Аби створити їх з нічого, потрібен неконтрольований термоядерний синтез творчості. Чим більш нетривіальне паливо, тим далі у майбутнє полине постріл. Однак я вірю, що поезія не може бути сконструйована з точністю до формули. Зовнішні закони і правила прозорі для неї. Живі тільки внутрішні, інтуїтивні. І головний закон: без критичної маси страждання реакція творчості не стартує. Почуття та ідеї колапсують до такої щільності, що, незалежно від мого бажання, стається вибух у нескінченність. Ідеї та почуття взаємнопроникаючі. Я просто не можу уникнути їх у собі. І тоді я більше не боюся, що хтось буде насміхатися з моєї слабкості, моїх страждань, моїх комплексів, моїх мінусів... Поефізика дозволяє мені піднятися над ними і над рештою всього: над побутом, над способом життя, над часом».
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
