Слідами східних галлів

У розташоване за 20 кілометрів від Калуша село Томашівці ми навідалися зрання. Проте пан Теодозій уже давно був на ногах: його чималу пасіку — майже три десятки вуликів — облюбувала для зимівлі підступна пара гризунів, тож їх довелося звідти спішно викурювати.

Господар у свої 75 має ще чимало захоплень. Мабуть, Господь, роздаючи таланти, сипнув їх щедрою десницею щойно народженому Теодозію з роду Королів. До речі, його діда звали Данилом. Хоча він був селянином, та в поєднанні з монаршим прізвищем це звучало гордо — Король Данило, себто — тезка короля Галицького.

Окрім бджолярства, пан Теодозій, де б не був, вишуковує дивовижні корені. Назбиралося їх безліку: несподіваними витворами природи, образи яких відкриваються лише вибраним, заповнені горище й частина літньої кухні. Проте і пасіка, і величезна колекція кореневищ, і вдалі літературні спроби — лиш антураж до головної справи його життя, сліди якої ведуть углиб віків.

Засмічена історія

У печеру первісної людини, затаєну в урочищі Скала, іногородній шукач навряд чи потрапить. Нам пощастило з провідником. Попетлявши поміж дерев заболоченої низини на околиці Томашівців, що зветься Камінною, та перестрибнувши невеличкий потічок, потрапляємо в обрамлений в’юнким пагінням отвір підземелля. Відразу спотикаємося об купи порожніх пляшок упереміжку з побутовими відходами. Теодозій Король не стримує емоцій: «Це невігластво! Коли я був головою сільради, то ми тут прибирали, якщо хтось потайки викидав непотріб. Тепер, бачу, хто що хоче, те й робить. Шкода, бо можемо втратити унікальний об’єкт, аналогів якому немає в Україні, а може, й у цілій Європі».

Найбільша цінність цієї дивної печери — майстерно видовбані в скелях другого її «відділення» сидіння, схожі на кам’яні трони. «На мою думку, тут спершу мешкали первісні люди — отам під стінами видно їхні лежаки, — пан Теодозій звертає увагу на невеликі саморобні уступи. — Після переселення галлів на Прикарпаття їхні жреці, мабуть, сидячи в цих кам’яних кріслах, творили якісь магічні дії або передавали свої знання наступникам. Під час монголо–татарських набігів у підземеллі ховалися мешканці села».

Отвір до печери ще не так давно був непомітний здалеку. Тепер він такий широкий, що хоч фірою заїжджай. Через надмірну активність деяких тутешніх жителів, котрі, випасаючи худобу, вгорі над печерою забивають металеві штирі, волога просочується всередину та обвалює пісковик. Побільшало тут і слідів «чорних археологів».

Таємниця гори Погорілої

Далі наш шлях проліг північніше, до межі з Львівщиною, де колись звеличувався боснійський мегаполіс Войнилів — один із найпотужніших у тогочасній Європі металургійних центрів, майстри якого володіли секретами гартування заліза.

Через хвилин десять зупиняємося на польовій дорозі, посеред густо засіяного ріпаком поля. На відстані півкілометра бачимо пагорби, вкриті мішаним лісом. Найвищий серед них — гора Погоріла. «Ще за часів мого дитинства старші мешканці села Протеси, розташованого на західній стороні гори, переказували почуту від дідів–прадідів розповідь про місто Войнилів, спалене ­завойовниками, — пояснює пан Теодозій. — Щоправда, ніхто тоді цих тверджень усерйоз не сприймав, бо за шість кілометрів від Погорілої існує реальне містечко з однойменною назвою. Я намагався знайти хоч якусь письмову згадку про древнє могутнє місто — безрезультатно. Трохи згодом пощастило поспілкуватися на цю тему з відомим українським істориком Володимиром Грабовецьким. Маючи величезний досвід пошуку першоджерел, академік щиро й дохідливо пояснив мені, інженерові–нафтовикові за фахом, що і як треба шукати в архівах, а що досліджувати самому».

Проте ретельне вивчення стародруків, бесіди зi старожилами, дослідження місцевих топонімів ненабагато наблизили Теодозія Короля до розкриття таємниці гори Погорілої.

Від галлів — до галичан

Ключ до її розгадки несподівано «підніс» син Богдан, котрий неодноразово бував у Хорватії та Чорногорії. На батькове прохання він привозив звідти туристичні проспекти, краєзнавчі журнали та науково–популярні видання. У багатьох із них тамтешні дослідники стверджували, що хорвати прийшли на Балкани з праукраїнських земель, де перед тим «заснували 300 градів». «Дослідження коріння хорватів привело мене до галлів, від галлів до Галіції–Галичини, яка наприкінці першого тисячоліття називалася Білою Хорватією. Результати багаторічних пошуків дозволили зробити висновок про те, що галичани — самодостатній етнос, із власним менталітетом, культурою і мовою, яка не є діалектом, а найкраще в сучасному світі зберегла звучання давньогалльської мови. Галичани повинні гордитися історією свого краю і давати рішучу відсіч українофобам–провокаторам, котрі дозволяють собі образливі вислови на їхню адресу», — переконує Теодозій Євстахович.

За версією, опублікованою в його книзі «Світ східних галлів», представники германських племен, яких офіційна історіографія називає «бастарнами», почали під натиском римлян переселятися з південно–західної Європи на землі Прикарпаття в ІV столітті до нашої ери. Про тривалу присутність галлів, які частково асимілювалися з аборигенами, тут нагадують збережені донині назви багатьох міст, сіл, урочищ, річок, імен та прізвищ, які суттєво відрізняються від східноукраїнських. У вже згадуваній Камінній і нині на слуху топонім Босні, а мешканці цього кутка віддавна звуться «босняками», тобто нащадками давніх металургів високоцивілізованого міста Войнилів, яке колись процвітало неподалік.

Металургійна столиця

— Пане Теодозію, як ви замахнулися на таке солідне видання, обсягом у півтисячі сторінок, книгу «Світ східних галлів». Фахові історики не метають блискавки?

— Замахнутися допомогла дружина Стефанія, яка до виходу на пенсію працювала вчителькою молодших класів. Зо два роки тому мене добряче притиснув до ліжка вірус грипу. «Живи вічно, але ми старіємо, і з цим нічого не поробиш, — делікатно нагадала тоді про вік моя Стефанія. — Ти так багато понаписував за десятки років, що зігнешся — і ніхто з тим ради не дасть». Ці мудрі слова запали в душу. Коли оклигав, узяв «усю свою історію» і поніс до видавництва, прихопивши із собою гроші, складені «на чорний день», і трохи «наскубані» із заощаджень своїх дітей. Так побачила світ ця книга, яку, аби не надто дратувати фахівців зі ступенями, я скромно назвав історичною оповіддю.

Від представників інтелігенції чув щодо неї чимало схвальних відгуків. Реакція авторитетних науковців — стримана. Дехто закидає мені сепаратизм. Один зi знаних докторів історичних наук прорік, що від моєї книги «пахне хуторянством». Відомий львівський історик–краєзнавець Василь Лаба, автор понад півтори сотні окремих видань про населені пункти Галичини, навпаки, посилається на неї у своїх працях.

— Наскільки у відтвореному вами образі давнього Войнилова, який ви називаєте столицею східних галлів, реальне переплелося з уявним?

— У книзі я подаю скрупульозний аналіз топонімів гори Погорілої, де виник дитинець Войнилова, та його околиць, які підтверджують, що тут ще понад дві тисячі років тому існував чіткий розподіл праці й досконало організоване — передусім металургійне — виробництво. Місто було засноване на добре захищеній яругами та оборонними валами горі. Тут дотепер збереглися такі топоніми, як Великі Воротищі, які стояли на в’їзді до Войнилова, Лазищі — для потаємного виходу на оборонну стіну тощо. Нині неможливо навіть приблизно вирахувати кількість населення тогочасного міста, але відома його площа — понад 40 квадратних кілометрів, що лише вдвічі поступається сучасному Івано–Франківську. Поруч Войнилова пролягав і знаменитий Угорський шлях, що вів із південно–західної Європи через Карпати далі на схід.

Доведено також, що в долинах тутешніх правих приток Дністра — Сивки і Болоховки — на глибинах 2–6 метрів залягали доступні для видобутку пласти болотної і дернової залізних руд. На місці колишнього Войнилова вдалося розкопати десятки металургійних горнів та вуглярок, домниці зі слідами шлаку на стінках. Тут при розкопках знаходять чимало давніх залізних виробів — я особисто як реліквію зберігаю власноруч викопаний «боснійський» цвях.

Занепад Войнилова розпочався у VІ столітті нашої ери, коли босняки й хорвати почали переселятися на Балкани. Повністю місто спалили монголо–татари в ХІІІ столітті. Зрештою, це — невичерпна тема, яку досліджуватиму, скільки Господь дасть сил.