Тетяна Котюжинська: Кандидати в депутати хотіли закрити більше тридцяти ЗМІ

З юрисконсультом Національної спілки журналістів України, президентом Асоціації медіа–юристів Тетяною Котюжинською ми говоримо після проведення експертної конференції «Цензура в Україні: етичні та юридичні аспекти».

«За рішенням судів у ЗМІ розміщувалися агітаційні матеріали кандидатів з критикою діючої влади»

— Пані Тетяно, за вашими підрахунками, є 97 судових справ про порушення установленого законом порядку проведення передвиборчої агітації з використанням засобів масової інформації. Це багато чи мало для України?

— І раніше було багато скарг кандидатів на ЗМІ. Непокоїть інше: більше 30 з цих справ, — спроба кандидатів у депутати закрити ЗМІ. Така можливість у виборчому законодавстві вже була, але масована атака відбулася вперше. Закриття ЗМІ — це найжорсткіша форма цензури. Бо, наприклад, заборонили видавати «Київську правду», яка була критично налаштована до київської обласної влади. Це означає, що жодного критичного матеріалу цієї газети читачі з кінця літа не побачили.

— Чи прогнозуєте масові судові позови проти ЗМІ за фактами передвиборчої кампанії після виборів?

— Суб’єкти виборчого права завжди багато скаржаться. Після 28 жовтня число скарг і позовів збільшиться — так відбувається практично після кожних ви­борів. (Про це свідчать моніторинги, які ми проводимо з 1997 року). Кандидати, яких не оберуть, писатимуть щось на зразок: «Винятково через поширення такої–то публікації я не став народним депутатом».

— Які є ще юридично–медійні особливості нинішньої виборчої кампанії?

— За нинішнім законом, усім кандидатам максимально були надані можливості розміщувати будь–яку політичну рекламу. ЗМІ могли відмовити тільки у двох випадках: якщо є пропаганда насилля, заклики до війни тощо і коли є рішення суду про те, що поширювана інформація є недостовірною і про це рішення суду редакції достовірно відомо. У Спілку журналістів надходило багато сигналів про те, що редакторам комунальних ЗМІ забороняють — за офіційно заплачені гроші — розміщувати будь–кого, крім провладного кандидата і матеріалів про Партію регіонів. Самі редактори боялися і бояться це підтвердити, бо не хочуть втрачати посад і фінансування для своїх колективів.

А кандидати в депутати своє право на доступ до ЗМІ доводили через суди, які вперше своїми рішеннями зобов’язували розміщувати агітаційну інформацію. Тобто, під час цієї виборчої кампанії тільки за рішенням судів у кількох комунальних ЗМІ розміщувалася агітаційна інформація опозиційних кандидатів, критика діючої влади чи провладних кандидатів.

Про «джинсу» і маніпулятивні моніторинги

— Чи можна було унеможливити появу в засобах масової інформації такої кількості «джинси» (проплаченої інформації), яку глядач–читач–слухач отримав перед парламентськими виборами–2012?

— Потрібно розрізняти «джинсу» і тиск на ЗМІ. «Джинса» — це гроші, покладені, умовно кажучи, у кишеню джинсів того чи іншого співробітника редакції за публікацію позитивного матеріалу про ту чи іншу людину. Але замовчування суспільно важливої інформації — як редакційна політика, яку формує власник, — це вже прояви цензури і самоцензури. Класичної «джинси»уже практично немає. У більшості випадків є спотворена редакційна політика, коли розміщуються проплачені матеріали без позначки «реклама». Унеможливити їх появу дуже складно. Бо засоби масової інформації хоч якось намагаються вижити і вимушені продавати газетну площу чи ефір.

Наприклад, є «Україна — Вперед!», яка дає багато грошей, щоб про неї без позначки «реклама» писали і показували, — про це неофіційно кажуть редактори. Інколи здається, що ти включиш праску — і звідти поллються слова лідера цієї партії. Якщо заплатили за розміщення матеріалу одному виданню чи телеканалу, отримати гроші вже хоче й інший. Це спотворює ринок. Це спотворює інформацію. Але я особисто переконана: кожен сюжет, розміщений за гроші навіть без позначки «реклама», і виглядає замовним. Суттєвим є момент обсягу: якщо слова ллються з кожної праски — це впливає.

Найстрашніше — замовчування і перекручування інформації. Часто стверджують, що в Україні є свобода слова, бо показують у прямому ефірі суспільно–політичні шоу. Там є навіть дві точки зору: опозиції і влади. Але зазвичай немає незалежних експертів, які б проаналізували видану інформацію і сказали, яка з усього того користь і шкода звичайним людям. Тільки у «Республіці з Анною Безулик», вважаю, ми маємо незалежну експертну оцінку.

— Можновладці і чиновники з Держкомтелерадіо упродовж виборчої кампанії робили вигляд, що доступ до телеефіру опозиційні сили мали навіть більший за обсягом, ніж провладна Партія регіонів. Чи можливо законодавчо закріпити критерії, які б допомагали виборцям розрізняти, які партії чи об’єднання є справжньою опозицією, а які — формальною?

— У цьому питанні я солідарна з позицією Валерія Іванова, президента Академії української преси. За міжнародною практикою, ті партії, які входять у владну каоліцію, — провладні; ті, хто є діючою опозицією, — опозиційні; решта — «інші сили». Не можна зараховувати до опозиції партію, яка тільки у майбут­ньому збирається виступати проти влади; чи комуністів, які підписали коаліційну угоду у Верховній Раді разом з Партією регіонів та за їх поданням призначено чиновників.

Погоджуюсь також з аргументами щодо маніпулятивності моніторингу Держкомтелерадіо, за яким у телеефірі провідних каналів виявилося більше опозиційних сил, аніж владних, по–перше, в тому, що до опозиції зарахували тих, хто насправді опозицією не є. По–друге, не рахували згадувань про посадовців, які є діючими номерами виборчого списку Партії регіонів: Януковича, Азарова, Тiгіпка.

— Чи можуть за чисту монету сприйняти результати моніторингу Держкомтелерадіо закордонні представництва і спостерігачі, для яких, як стверджують експерти, і робили маніпулятивне дослідження наші чиновники?

— Уже є проміжні звіти від міжнародних організацій: Канадської місії спостерігачів, Національного Демократичного Інституту, Європейської мережі організацій, що спостерігають за виборами.  У них чітко заявлено і про проблеми медіа, зокрема про дисбаланс доступу учасників виборчого процесу до телеефіру.

Опозиції має надаватися перевага

— За міжнародними стандартами інформаційної журналістики, під час виборчої кампанії незалежні ЗМІ мають надавати преференції опозиції. У чому конструктив такої позиції?

— Опозиції має надаватися перевага, бо у неї менше шансів потрапити у випуски новин. Коли ти у владі, хочеш–не–хочеш, використовуєш провладний ресурс. Скажімо, чинний Президент чи Прем’єр зустрічається з кимось — про це говорять у новинах. Бо громадяни мають право знати — без замовчування і перекручування — про діяльність влади, про те, що ці хлопці роблять. Опозиція ж, з об’єктивних причин, має менше приводів, щоб про неї говорили. Тому для опозиції роблять спеціальні преференції. Коли Президент країни, який є представником владної партії, щось сказав, його опонент з діючої опозиції має отримати хоча б якусь частку часу в теле– чи радіоефірі для того, щоб озвучити свою аргументовану позицію з цього питання. Для громадськості таке публічне двостороннє озвучування позицій — це добре.

— Є кілька питань у сфері медіа, які вирішують протягом усіх років незалежності. Одне з них — роздержавлення ЗМІ. Чи можуть бути зрушення у цьому питанні після виборів?

— Невідомо. Зрозуміло, коли влада фінансує видання чи телекомпанію, вона не може допустити, щоб вони її критикували. Отже, державні і комунальні ЗМІ — апріорі цензуровані. Держкомтелерадіо розробив законопроект про роздержавлення ЗМІ. Але він недосконалий. Найголовніше, не можна допустити, щоб комунальні ЗМІ перетворилися в офіційні вісники місцевих органів влади, які видаватиме прес–служба. Треба вирішити питання передачі редакцій трудовим колективам, питання довгострокової оренди приміщень для них і фінансування з держбюджету тим, хто цього потребує. Місцеві видання людям потрібні і держава має запропонувати механізм, за яким вони об’єктивно інформуватимуть платників податків, а не обслуговуватимуть владу, яка розпоряджається бюджетом. До речі, найвищий ступінь цинізму чиновники демонструють тоді, коли передплачують цензуровані місцеві видання через фонди соціальної програми підтримки ветеранів та людей з обмеженими можливостями «Турбота».

— За результатами моніторингу вечірніх теленовин, найбільше інформації, що має ознаки цензурованої, озвучують в ефірі державного Першого Національного каналу. За яких умов можливе його «переродження» у суспільного мовника? Чи варто саме на базі державного каналу пробувати вибудовувати чесний і максимально незалежний телеканал?

— На реформування комунальних ЗМІ потрібні гроші, на створення суспільного мовника — величезні гроші. Бо потрібно створювати якісний телепродукт. Для цього потрібно побудувати новий, з сучасним обладнанням, «завод», де б працювали висококваліфіковані працівники. Грошей в України на це немає. Якщо колишній канал УТ–1 ми тільки назвемо по–новому, нічого з цього не вийде. А суспільного телебачення ніхто насправді не збирається робити. Фасадні заяви про дотримання принципів свободи слова люди озвучують до того, як приходять до влади. Згодом їхня позиція стосовно необхідності незалежного суспільного мовлення змінюється.

На державному каналі без змін вивіски можна створити незалежні редакційну, експертну і художні ради. Але зручніше мати призначеного Кабміном менеджера. Який кому закон потрібен, щоб у новинах Першого Національного звучала не тільки позиція влади, а й опозиції?!

— Які результати парламентських виборів можуть гарантувати свободу слова в Україні?

— Хотілося б побачити владу, яка буде радитися з суспільством і дослухатися до його побажань. Яка не буде казати: «Ми врахуємо ваші вимоги», і фактично нічого не враховуватиме. Або, відкликавши законопроект про кримінальну відповідальність за наклеп, не буде виношувати план прийняти його після виборів іще старим складом Верховної Ради. Адже нам повідомили інсайдерську інформацію, що такий план щодо прийняття закону про наклеп зараз має Андрій Петрович Клюєв. Побачимо, чи підтвердяться ці чутки — до ви­борів недовго лишилося.