Інструкція від сотника Устима

Про абхазьку війну 1990–х років чимало говорять і досі. І донині ламаються списи: чому тоді в конфлікт Росії та Грузії втрутилися українці? Навіщо було їм гинути на чужій території, у чужій війні? Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО ухвалило рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти міноборони Грузії. Більшість боїв, які вели наші хлопці, відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.

Як і що відбувалося з нашими вояками, а головне — навіщо їм це було, можна прочитати у новій редакції спогадів Валерія Бобровича «Щоденник сотника Устима», яка днями побачила світ. Попереднє видання високо оцінили не тільки прості любителі «чтива», а й військові аси: за книжкою Бобровича «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Адже у спогадах сотника Устима детально описані бойові ситуації, реакція на них та й цінні поради «бувалих» майбутнім новобранцям. «Ця книжка — інструкція, написана нашою кров’ю, — каже Валерій Бобрович. — Чому я її написав? Бо мені хотілося показати нормального українського хлопця, який ухвалив у своєму житті важливе рішення — взяти до рук зброю. Він може закохуватися, щось приховати від командира, але в результаті він доводить, що є представником тієї давньої української нації — нації воїнів та хліборобів. Це записки польового офіцера. Я описував усе, як було насправді: як ми воювали, як жартували і стикалися зі складнощами».

Для хлопців, які наважилися поїхати до Грузії, мотивація була простою: взяли зброю до рук, аби зупинити російського агресора. «Ми розуміли, що після Грузії наступною буде Україна», — пояснюють унсовці.

«Ми ніколи не були найманцями. Найманці не бувають почесними громадянами, їх не нагороджують із рук Президента почесними орденами», — каже Ігор Мазур (Тополя), голова політради УНА. До того ж унсовці воювали в Грузії під українськими прапорами, в українській формі з унсовськими шевронами і «мазепинками» з тризубами. А в бій кидалися з криком «Слава», а не «Ура!», і принципово говорили українською. «Найстрашнішим покаранням у Грузії для наших хлопців було відправити їх додому, в Україну, — згадує Валерій Бобрович. — Хлопці плакали й казали: «Як же я повернуся отак з війни, мене ж усе село проводжало! Зі мною після цього жодна дівка не піде на танці». Хоча й на війні доводилося несолодко: на українців чекали запеклі бої та втрати. «Москалі нам кричали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Ми вірили і не здавалися», — посміхаючись, згадує Бобрович.

Найважчими виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців, — пригадує Тополя. — Сімох наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Усю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».

Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ро­йовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину з гранатомета...»

За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (сімох — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном.