Майор Макс. Фото автора.
Він воював у Афганістані, Чечні, Абхазії, Придністров’ї, колишній Югославії, Грузії та Ізраїлі. З часу проголошення незалежності — активний член УНА–УНСО. Практично все його життя минало на війні. На руці — спецназівське татуювання у вигляді кажана. Але найважче далася адаптація до мирного життя. Майор Макс не називає журналістам своє справжнє ім’я та місто, де він народився, але в компанії побратимів про своє життя говорить відверто.
«Вперше на війну я потрапив у Афганістані, — розповідає «УМ» майор Макс. — Там отримав і першу контузію в 1984 році в районі Паншерської ущелини. Нам тоді було років по 19, і наш загін потрапив у засідку. Неподалік вiд мене пролунав вибух. Просто дивом уламки не зачепили тіла. Мається на увазі, великі уламки не зачепили, маленькі були. Один, величиною з головку шпильки, досі всередині. Але вибухом мене вдарило об скелю. Це була перша і дуже важка контузія: я не розмовляв, не рухався і нічого не чув. Дуже довго пролежав у так званому «генеральському госпіталі». Стільки часу минуло, а наслідки і досі відчуваю. До прикладу, коли дуже нервую, то починаю заїкатися, та й спина з того часу часто турбує».
Друга контузія була вже у Грузії, в Сухумі. Майор Макс вивіз пораненого товариша з–під обстрілу і привіз у лікарню. Товаришу знадобилося переливання крові, тож чоловік залишився, аби йому допомогти, і здав свою кров. Уночі вийшов надвір, а саме в той час місто обстрілювали ракетами «Град». Одна з них вибухнула неподалік.
«Ми поїхали до Грузії не просто так, — пояснює співрозмовник. — Саме в той час у Криму назрівала дуже небезпечна ситуація з сепаратистськими рухами за від’єднання Криму від України. Всі ті сепаратистські організації ідеологічно і матеріально підтримувала Росія. Тож, коли почалися бойові дії в Грузії, ми поїхали туди, щоб відволікти увагу Росії від Криму. Крім того, були переконані, що Грузія повинна бути незалежною і цілісною державою».
Так уже сталося, що саме на війні в Грузії трапилось найбільше курйозних випадків. «Перший стався восени 1993–го в Кутаїсі, — пригадує майор Макс. — Після сутички з противником грузинські війська відбили автоматичний гранатомет АГС–17. Мене попросили його пристріляти і показати, як користуватися оптичним прицілом, який на ньому був. Пристрілювати його грузини вирішили на стадіоні кутаїського «Динамо». Я розібрав гранатомет, а коли зібрав, випадково перевів перехідник вогню з одиночної на черги. Прицілився і вистрелив. Гранатомет вистрелив тричі, але порожні трибуни, в які я цілився, не зачепив. І раптом три вибухи пролунали в місті. Я навiть уявити собі не міг, що розвал у прицілі може бути в кілька одиниць. У голові крутилася лише одна думка: тільки б ніхто не загинув. На щастя, гранати потрапили у завод, який на час війни був закритим, тож ніхто не постраждав». Після цього пристрілювати АГС–17 ми поїхали за місто.
Інший випадок, який майор Макс згадує з усмішкою, стався того ж року, але вже влітку в Сухумі. «Продовольства не вистачало, — пригадує співрозмовник. — Ми жили з того, що купували в місцевого населення додаткові харчі. Гроші були потрібні, і я пішов до грузинських солдатiв продавати «гірську» гранату (РГН). У Грузії вона зустрічалася дуже рідко, та й узагалі грузини мало що знали про неї. На той час коштувала вона не більше 5 доларів, а її особливість у тому, що вибухає вона від удару, якщо ж удару не було (наприклад, впала у воду), то вибухає від запалу. Я ж приписав їй властивості мало не зброї масового знищення. Пощастило, що вони повірили і купили гранату за 100 доларів».
Переконаним унсовцем майор Макс став після зустрічі з Олесем Бабієм, одним з ідеологів та політтехнологів організації. «Ми з ним зустрілися в Придністров’ї, — згадує співрозмовник. — І після тривалої розмови в мене ніби «очі відкрилися». Повернувшись додому, пішов на засідання УНА–УНСО у своєму місті. І вступив до лав організації.
З 1996–го по 1997–й, під час другої чеченської кампанії, майор Макс брав участь у бойових діях у Чечні. «Загін унсовців прибував до Чечні довго і непомітно — по одній–дві людини, — розповідає мій співрозмовник. — І їхали ми до Салмана Радуєва, генерала «армії Дудаєва». Саме під його егідою був створений окремий підрозділ тільки з унсовців. І хоч я там пробув недовго, Радуєва пам’ятаю добре. Він був дуже спокійний і врівноважений. Я тільки одного разу чув, щоб він підвищив голос. І то кричав він на вищого за званням. Але той нічого не сказав, бо Радуєв мав право на таку поведінку.
А ще він був дуже освіченою людиною, мав дві вищі освіти і в часи Радянського Союзу займав високу партійну посаду. Що б про нього не говорила російська пропаганда, він, у першу чергу, був воїном і воював за свою батьківщину. Крім того, я бачив, як він поводився з полоненими хлопцями. Він знаходив їхніх матерів і особисто передавав із рук у руки з умовою, щоб їх у Чечні більше не було.
Був також знайомий з його дружиною Аллою, донькою Джохара Дудаєва. І знаю, як насправді його заарештували. На весь світ кричали, що провели мало не найвдалішу операцію з виявлення терориста. А насправді після того, як Басаєв і Хотаб напали на Дагестан, він був упевнений, що це приведе до загибелі Ічкерії. І цим вони зрадили свій народ. Він розпустив свою армію і поїхав жити в своє рідне село. Вважав, що боротьба за батьківщину не може розцінюватися як злочин. Але російська влада так не вважала. Вони захопили його беззбройного і зробили з нього терориста. І хоч я був там недовго, а потім поїхав у Грузію, все ж маю свою точку зору на ті всі події. До речі, після того ніхто з наших хлопців у Росії так і не був...»
Пригадує майор Макс історію з визволенням української родини, яка приїхала в Чечню на заробітки. «Приїхали вони одразу по завершенні першої кампанії і чомусь залишились, коли почалася друга, — розповідає співрозмовник. — До нас приїхав Анатолій Лупиніс і розповів, що одна чеченська родина захопила в полон наших земляків. Із них знущалися, не буду навіть описувати як... Генерала Радуєва в той час не було, тож ми звернулися до відомого польового командира Шаміля Басаєва, аби він нам допоміг: «Ну як так, ми за вас воюємо, а тут українців викрадають?» — казали ми Басаєву. Він дуже обурився, позбирав своїх хлопців і поїхав визволяти. Родину українців звільнили, а чеченців, які їх захопили, жорстоко покарали».
На тій війні унсовці втратили свого побратима, Віталія Шевченка. «Він був членом УНА–УНСО, але приїхав у Чечню як журналіст — на роботу, — розповідає майор Макс. — І, щоб ви знали, журналіст на війні — найбеззахисніша людина. Він робив репортаж і зник. Доказів у нас, звичайно, немає, але думаємо, що його викрали російські федерали. Підозрюємо, що його катували і вбили, але, повторююсь, доказів нема. Зрештою ми навіть знайшли табір, де його тримали. і домовилися з начальником табору, щоб він нам його видав. Начальник табору запросив чи то 10 чи то 20 тисяч доларів. На той час гроші немаленькі. Поки ми повернулись в Україну, назбирали потрібну суму і повернулись, то в таборі його вже не було...»
Цікава зустріч зі спецслужбами в його біографії була вже в Ізраїлі. «Мене викликали на розмову і хотіли, щоб я розповів військові таємниці, — продовжує майор Макс. — Але сказав: «Ви хочете, щоб я починав службу одній батьківщині зі зради іншої?» Більше в мене нічого не запитували».
В Ізраїлі майор Макс опинився у так званому «руському батальйоні». Він сформувався з добровольців, на чиє утримання збирали благодійні внески. Це було з 2002 по 2007 рік. «Кількатисячний батальйон сформувався після двох кривавих подій, — продовжує співрозмовник. — Перша сталася на «російській» дискотеці. Цей заклад відвідували переважно діти слов’янських емігрантів. Терорист–смертник підірвався у натовпі, і загинуло більше двадцяти підлітків. Найстаршому ледь виповнився 21 рік, молодшому — 14. До речі, за весь час місцевих терористичних актів цей був першим, коли жодна терористична організація не взяла на себе відповідальності за вибух, бо такого обурення народу Ізраїль ще не знав.
Наступне, що стало поштовхом до самозахисту, — вбивство двох резервістів. В Ізраїлі, крім регулярної армії, всі резервісти протягом року повинні відслужити певну кількість днів. Це можна зробити одним разом, а можна і по кілька днів упродовж року. Двоє таких резервістів, ізраїльтянин і наш слов’янський хлопчина, їхали у формі, але без зброї, на службу в одне з ізраїльських поселень. Але хлопці випадково звернули не на ту дорогу і приїхали в арабське поселення. Їх затримала місцева поліція і через деякий час просто видала хлопців розлюченому натовпу. Їх розтерзали живцем нізащо. А потім, прив’язавши їх до бампера автомобiля, протягнули через усе місто.
Після того і оголосили про створення «руського батальйону». Була постійна ротація, але подекуди кількість добровольців сягала і трьох тисяч людей. Переважно це були колишні військові, які вміли поводитись зі зброєю. Але на тренування треба було мати гроші. Ми зверталися до ізраїльської армії, але фінансування так і не отримали. Довелося просити грошей в громади. Благодійні внески приходили навіть з–за кордону. Цього вистачало і на амуніцію, і на тренування».
Головною місією новоствореного батальйону став захист ізраїльських поселень і патрулювання території. «Звечора ми починали патрулювання територію, — розповідає майор Макс. — Особливо в той час, коли в регулярної армії був шабат. У цей час їм зброї до рук брати не можна, а охороняє їх, як вони переконані, сам Бог. В перші дні нашого патрулювання були спроби проникнення в єврейські поселення арабів. Але ми дуже швидко їх присікли. Пам’ятаю, двоє арабів вирішили перевірити, наскільки наші хлопці вправні, і полізли у ввірені нам поселення. Ми їх знайшли, провчили і вивезли на їхню територію. Коли араби знали, що поселення охороняє «руський батальйон», вони навіть не робили спроб туди лізти. За час нашого патрулювання інциденти траплялися украй рідко. Та й узагалі лише за півроку нашого втручання ми зробили більше, ніж ізраїльська армія за попередніх п’ять років».
Згодом «руський батальйон» за значні досягнення таки став частиною регулярної армії і завдань стало більше. Майор Макс очолював свій підрозділ iз 300 людей. От iз чим ніяк не погоджується майор Макс — неправильна пропаганда ізраїльської армії. «Увесь світ облітають кадри того, як військові зрівнюють iз землею будинок терориста, — розповідає майор Макс. — Але ніхто не наголошує на тому, що день перед тим родину попереджають про це і виплачують компенсацію у 250 тисяч доларів. За їхніми мірками — це справжнє багатство».
Здавалося б, що може бути страшніше чи важче, ніж провести більшість свідомого життя на полі бою? Але для майора Макса пристосуватися до мирного життя стало найважче з того, що доводилось пережити. «На війні все просто — є свої і є вороги, — каже майор Макс. — А в мирному житті ти часто не розумієш таких речей як зрада, лицемірство, дволикість. Крім того, чоловіку, який стільки часу провів на війні, дуже важко знайти жінку, яка б із розумінням ставилась до його минулого».
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
