Божевілля на трасі

      Ця історія справила на мене неабияке враження. Можливо, відіграла свою роль абсолютно спокійна та адекватна поведінка людини, яку після пережитої нею трагедії намагаються насильно помістити до психіатричної лікарні, роблячи з героя нашої публікації не лише винуватця всього, що сталося, а й небезпечного для оточуючих суб'єкта. А можливо, гостроти сюжету додало ще й те, що в «УМ» звернувся працівник міліції, який не може знайти справедливість. (Зазвичай у подібних сюжетах відбувається усе з точністю до навпаки: жаліються на міліцію, яка не визнає свою неправоту). І, нарешті, третій штрих: наш співрозмовник заявив, що перш ніж переступити поріг «УМ», він побував в інших виданнях, але там, дізнавшись, що він скаржиться, зокрема на донецьку прокуратуру, просто виставили його за двері. Не хотілось би надмірно заполітизовувати дану ситуацію, яка почалася з дорожньо-транспортної пригоди, але в матеріалі, що стоїть на шпальті поруч із цим (у ньому йдеться про вбивство Александрова) так само згадується донецька прокуратура в ракурсі не лише її бездіяльності, а й тої опіки, яку вона надає справжнім злочинцям. Але час висновків настане не раніше, ніж ми розповімо про те, що сталося рік тому, 14 липня 2003-го, зі старшим сержантом міліції, співробітником Управління державної служби охорони при УМВС України в Донецькій області Андрієм Подсєкайлом.

Начальство допомогло... звільнитися

      Андрій Подсєкайло та його дружина Інна виїхали з Красного Лимана — міста, де мешкала їхня родина (яка складалася з трьох осіб, але, на щастя, у той фатальний день тринадцятирічної доньки Андрія та Інни з ними не було) та рушили у напрямку Слов'янська. Час був ранній — щойно зійшло сонце, годинник Андрія показував пів на шосту ранку. Дорога була сухою, але попереду виднілася смуга туману. Андрій Подсєкайло (до речі, водій із п'ятнадцятирічним стажем) збавив швидкість до сорока кілометрів за годину. З туману несподівано вигулькнув «Москвич» — машина здавалася нерухомою, вона стояла припаркованою на узбіччі. Включивши лівий поворот, Подсєкайло став об'їжджати «Москвич». Коли відстань між ним та Андрієвим ВАЗом скоротилася до 20 метрів, водій «Москвича» несподівано розвернув кермо вправо та пішов просто на ВАЗ. Загальмувати Андрій уже не встиг. Після лобової атаки «Москвича» він втратив свідомість, а коли прийшов до тями, перше, що Андрій зрозумів, було те, що Інна мертва...

      Як пригадує Подсєкайло, водій «Москвича» вийшов з машини і тихо плакав на дорозі. Від нього сильно пахло перегаром, говорить Андрій. У цей час поруч проїжджала машина, Андрій зупинив її та попросив викликати «швидку». «Кому повідомити?» — запитали лікарі, прибувши на місце події. «Я попросив поставити до відома моє начальство. Думав так: нехай приїдуть та допоможуть. Ось вони і допомогли...» — розказує Подсєкайло. За його словами, невдовзі потому з Краматорського відділу державної служби охорони прибули майор міліції Багрянов та співробітник служби внутрішніх розслідувань Койнаш. Останній запропонував Подсєкайло просто тут, над трупом його дружини, підписати рапорт про відставку. «Щоб тобою не займалася прокуратура», — пояснив Койнаш. Слід зазначити, що, за законодавством, усі пригоди (й не лише дорожньо-транспортні), де фігурують працівники правоохоронних органів, розслідує прокуратура.

      Присутній тут же сержант ДАІ — випадковий свідок цієї пропозиції Койнаша — дуже не радив Андрію Подсєкайлу приставати на неї. Проте він підписав усе, що йому дали. Пояснюючи «УМ», навіщо він це зробив, Подсєкайло сказав: «Тоді я нічого не розумів. У мене на очах щойно загинула дружина. Ви б бачили її... Усе тіло — поламане, перекручене, весь удар прийшовся на неї... Та й я сам був сильно побитий. Словом, що й до чого, збагнув уже потім...».

Прокуратурі дозволено все

      Андрій Подсєкайло повідомляє мені прізвище водія, з вини якого загинула його дружина. Водій зветься Кошкін. Утім для подальшого розвитку цієї історії важливим виявилося лише ймення його пасажира. Ним був старший слідчий краснолиманської прокуратури Абрамський. Аналізуючи тепер усе, що сталося рік тому, Андрій Подсєкайло вважає, що у день ДПТ Абрамський та Койнош із Багряновим устигли про все домовитись, а саме: і про те, як відвести біду від п'яного Кошкіна, і про те, як витурити Подсєкайла з лав МВС, а отже, зробити його таким, як усі, — пересічним громадянином, який десь оббиватиме пороги, пояснюючи, переконуючи, волаючи про допомогу...  

      Між іншим, службове посвідчення майор Койнош вилучив у Подсєкайла відразу ж, на місці пригоди, хоча це дозволяється робити лише після того, як наказ про звільнення працівника МВС набуде чинності. А після цього у справі про ДПТ почали творитися ще більш незбагненні речі. По-перше, відразу після трагедії Андрію не надали змоги ознайомитися зі схемою пригоди та завізувати її. І його, і водія Кошкіна відвезли до лікарні, де у них брали проби на алкоголь. Подсєкайло був абсолютно тверезим, а у Кошкіна знайшли в крові 2 проміле алкоголю. Як не дивно, але ця обставина ніким до уваги не бралася. Як і те, що складена зрештою схема дорожньо-транспортної пригоди, як розповідає Андрій Подсєкайло, абсолютно не відповідала реальному перебігу подій. Зокрема, неправильно був позначений гальмовий слід, не збігалася решта деталей.

      Та як би там не було, а справу треба розслідувати. Розслідувати — означає знайти передусім винного. От і подумайте, шановний читачу, якщо водій Кошкін знайшов собі «опікуна» в особі свого пасажира — прокурора Абрамського, то хто в такому разі буде винним? Андрій Подсєкайло. У кримінальній справі про загибель громадянки Інни Подсєкайло він спочатку проходив як підозрюваний у вчиненні злочину, а згодом став і обвинуваченим. Але й це ще не кінець історії. Паралельно із цим почала розроблятися ще одна схема остаточного знищення Андрія Подсєкайла.

Розум i насправді можна втратити

      Одного вечора, говорить Андрій Подсєкайло, до нього прийшли працівники міліції. «Збирайся, — сказали вони, — поїдеш на психіатричну експертизу». «А на якій, власне кажучи, підставі?» — поцікавився він. «Є рішення суду про твій примусовий привід», — відповіли його візитери. «Де це рішення, і ким воно підписане?» — запитав Андрій. На це його колишні колеги відбулися мовчанкою та однією порадою: «Ти збирайся, збирайся, з тобою просто хочуть поговорити». —  «В такому разі, —  заявив Подсєкайло, — я нікуди не поїду. Можете на мене хоч кайдани вдягти та за них мене тягнути, але з власної волі я нікуди не піду».

      Після цього випадку Андрій Подсєкайло вирішив поцікавитися в Краснолиманському місцевому суді тим рішенням про його примусовий привід до психіатра, про яке згадували міліціонери, що приходили до нього. Проте даний документ Подсєкайло зміг вивчити лише після втручання у справу Апеляційного суду. До речі, Апеляційний суд Донецької області задовольнив скаргу Подсєкайла та скасував постанову Краснолиманського суду «про направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу». В процесі ходіння по судах з'ясувалася ще одна деталь: до суду із поданням на проведення експертизи звернувся вже відомий нам слідчий прокуратури Абрамський. У зв'язку з цим постає питання: як узагалі міг Абрамський здійснювати будь-які дії у даній справі, якщо він є свідком цього ж таки ДПТ? Хто дозволив йому курирувати дану справу — йому, приятелю того, хто сидів за кермом «Москвича», коли загинула Інна Подсєкайло? Є десь межа тому цинізму, на якій здатні можновладці, коли їм вигідно проявляти цинізм? Напевно, що нема...

      Але повернімось до Абрамського. Андрій Подсєкайло неодноразово заявляв відводи цьому слідчому, намагався вилучити його зі справи. Він звертався і до обласної — донецької — прокуратури, і до прокуратури Генеральної. «І що ж, звідти не приходять відповіді?» — поцікавилась я. «Чому ж, приходять... Тільки з донецької прокуратури відповідають, що все в порядку, слідство ведеться у відповідності до законодавства, а з Генеральної пишуть, що мої скарги направлені до донецької прокуратури», — відповідає Андрій.

«Що буде з моєю дитиною?»

      Починаючи розмову з Андрієм Подсєкайлом, я запитала його дозвіл на вказання всіх імен, які фігурують в його історії. «Ви не боїтесь того, що ваше становище ще більш погіршиться?», — запитала я і відразу ж відчула всю нетактовність цього запитання. «А ви вважаєте, що може бути щось іще гірше? — відповів він. — Я втратив дружину, я втратив роботу. У мене залишилась тільки моя дочка. Її я змушений переховувати. Сам же ховатись не збираюсь. Я нічого не зробив, ні в чому не винний, а в смерті моєї дружини — і поготів. Мене тривожить тільки те, що буде з моєю дитиною, якщо щось трапиться зі мною...».

      Андрій говорить, що всупереч рішенню Апеляційного суду Донецької області, готується його примусове «лiкування» у психіатричнiй лікарні. Це він знає напевне. Він уже зневірився у всьому — у прокуратурах, судах, адвокатах... (До речі, не так давно заяву про все, що відбувається із ним, Андрій зареєстрував у канцелярії Верховного Суду, тож чекає на якусь відповідь іще й з цієї інстанції). Звертався він і до Уповноваженого з прав людини, і до народних депутатів. У Києві йому багато хто співчуває, але на Донеччині жити від цього не легше. Андрій відчуває, як небезпека (чи то бути посадженим у в'язницю за злочин, який він не скоював, чи то опинитися серед пацієнтів психіатричної лікарні) ходить за ним слід у слід.

      Удома його підтримують колишні співробітники — не ті, що при портфелях та великих зірочках на погонах, а прості «менти» та їхні сім'ї. Андрій передає мені їхнього листа з десятками підписів. «Ми дружили сім'ями», — зворушливо пишуть вони, згадуючи Інну Подсєкайло. І сподіваються на «покарання винних» та «відновлену справедливість»...