Ця історія справила на мене неабияке враження. Можливо, відіграла свою роль абсолютно спокійна та адекватна поведінка людини, яку після пережитої нею трагедії намагаються насильно помістити до психіатричної лікарні, роблячи з героя нашої публікації не лише винуватця всього, що сталося, а й небезпечного для оточуючих суб'єкта. А можливо, гостроти сюжету додало ще й те, що в «УМ» звернувся працівник міліції, який не може знайти справедливість. (Зазвичай у подібних сюжетах відбувається усе з точністю до навпаки: жаліються на міліцію, яка не визнає свою неправоту). І, нарешті, третій штрих: наш співрозмовник заявив, що перш ніж переступити поріг «УМ», він побував в інших виданнях, але там, дізнавшись, що він скаржиться, зокрема на донецьку прокуратуру, просто виставили його за двері. Не хотілось би надмірно заполітизовувати дану ситуацію, яка почалася з дорожньо-транспортної пригоди, але в матеріалі, що стоїть на шпальті поруч із цим (у ньому йдеться про вбивство Александрова) так само згадується донецька прокуратура в ракурсі не лише її бездіяльності, а й тої опіки, яку вона надає справжнім злочинцям. Але час висновків настане не раніше, ніж ми розповімо про те, що сталося рік тому, 14 липня 2003-го, зі старшим сержантом міліції, співробітником Управління державної служби охорони при УМВС України в Донецькій області Андрієм Подсєкайлом.

Сьогодні минає три роки з дня смерті Ігоря Александрова, нашого колеги, керівника слов'янської телерадіокомпанії «ТОР». Усі ми, чесно кажучи, мало знаємо про Ігоря. Я маю на увазі те, якою він був людиною, що любив, чим жив... Мене глибоко вразив один момент, він закарбувався в пам'яті. На останній прес-конференції, де згадувався Александров, Михайло Сербін (один із двох відомих екс-убозівців, котрі виступали до певної міри співавторами передач Александрова, розповідаючи йому про злочинний світ Донеччини) згадав таке. Він (Сербін) передав Александрову список осіб, яких банда місцевого «авторитета» на прізвисько Рибак тримала на мушці й мала незабаром «відстрілювати».