Коли у 2004 роцi Майдан вiдстоював своє право на чесний вибiр, вiн довiрив владу В. Ющенку i всiй демократичнiй коалiцiї. А що зробила ця коалiцiя? Пересварилася, «перегризлася», нiяк не могла подiлити мiж собою владу. І це стосувалося не тiльки Ющенка та Тимошенко, а й усiєї коалiцiї, бо фактично вона розкололася навпiл. Вийшло так, що коалiцiя разом зi своїми керiвниками не виправдала нашої довiри. Отже, в ситуацiї, що склалася, винна вся коалiцiя. Тому дуже здивувала стаття Дмитра Павличка «Пане Ющенко, не встрявайте у виборчу кампанiю!». Першим запитанням, яке постає пiсля ознайомлення з листом Д. Павличка до екс–Президента України, є: для чого автор його оприлюднив? Хотiв застерегти вiд подальших помилок? Тодi треба це робити закритим листом безпосередньо адресату. Чи, може, автор переслiдував якусь iншу, пiдступнiшу, мету? До вiдома автора: падiння довiри до коалiцiї та її керiвникiв пiдтвердили результати першого туру голосування у 2010 р. Аналiз результатiв навiть першого туру голосування свiдчить про програш Тимошенко, бо розрив на користь Януковича становив 10%, у Тiгiпка було 13%, у Яценюка — 8%, у Ющенка — 5%. Додавши результати Януковича й Тiгiпка, бачимо, що вони не на користь Тимошенко. Тому фраза «треба було голосувати за Юлiю Тимошенко» (аби не прийшов до влади Янукович) є безпiдставною. І чому ми мали голосувати за Тимошенко, коли вважали її такою ж винною в тому, що сталося? Бо вона не є такою «бiлою та пухнастою», якою її хочуть нам представити (варто хоча б прочитати книжку Д. Чобота «Макуха»). За свої дiї всi повиннi нести вiдповiдальнiсть.

Прикро, але мусимо визнати: ситуацiя в країнi складна — i на 22–му роцi нашої Незалежностi. Чому?

Вiдповiдь дає нам «Святе письмо»: «Спочатку зумiймо подякувати Боговi за те, що отримали вiд Бога, а потiм лише можемо просити у Господа те, що потребуємо».

Обертається земна куля навколо своєї осi i все живе вчепилося в її плоть намертво. Тяжіння — не основне, i мчать, нiби на каруселi, без зупинок, а повз проносяться то день, то нiч, а через деякий час ще зима чи лiто, i все це повторюється безкiнечно. За мiльйони рокiв обертання на нашiй планетi багато чого змiнилося — моря, рiчки, гори, пустелi, i пiсля певного часу тут незмiнним нiчого не залишиться. Та є таке мiсце на цiй земельцi, де давно зостається все нiби без змiн, — це нинiшня територiя України. На цiй частинi Землi постiйно стоїть нiч, тому люди, якi тут проживають, нiколи не бачили свiтла i тому якiсь нiби неживi, безрадiснi, безпораднi, пасивнi та наївнi, як дiти. Ось над цими Богом скривжденими пiдло позбиткувалися сусiди–«брати» (в людей вороги кращi), загарбавши, загнали бiдних на столiття в рабську кабалу. Сьогоднi вже XXI столiття, i Україна стала незалежною, а народ так i залишається обкраденим, i далi живе, як у тiм анекдотi: «Захопили владу в державi чужинцi — народ мовчить, позбавили цi зайди їх нацiональностi — мовчать i далi; позбавили їх уже мови, щоб мiж собою бекали i хрюкали, — мовчать проклятущi. А ще кажуть, що заберуть землю i кожного другого хохла вiшатимуть. Нарештi заворушилися, пошепки перепитують один в одного: «Як же воно буде, мотузки свої нести чи влада видiлить?»...