Жіноча діаспора

Їх мало, але вони єдині

«Україна молода» вже розповідала про життя, здобутки та проблеми українців в Азербай­джані та Грузії. Останньою в програмі перебування делегації Української всесвітньої координаційної ради на Кавказі (до складу якої увійшов і журналіст «УМ»), значилася Вірменія. Вже перший день перебування у цій країні, яка має купу зовнішньополітичних, економічних та соціальних проблем, засвідчив, що згуртованість української громади Вірменії могла б слугувати за приклад співвітчизникам по інший бік гірських хребтів на північ та на схід.

По–перше, громадське об’єд­нання тут монолітне — Федерація українців Вірменії (заснована у 1995 році). Тому й немає конкуренції та сварок, як це відбувається між двома організаціями українців Азербайджану. Навіть більше: за централізованої структури федерації навіть найменші непорозуміння між членами громади не мають підґрунтя, як це буває в умовах розмаїття громадських об’єднань українців Грузії, кожне з яких має свого очільника.

По–друге, українська діаспора Вірменії найменша на Кавказі за чисельністю. За неофіційними даними, вона налічує понад 3 тис. осіб (тоді як у Грузії — близько 20 тис., а в Азербайджані майже 30 тис. українців). Але приблизно 70% українців Вірменії є членами федерації. Тоді як у сусідніх кавказьких державах до громадських організацій нашої діаспори у кращому випадку залучений лише кожен 20–й українець.

«У нас тут фактично жіноча діаспора», — жартівливо констатує одна з активних членів федерації Леся Іськів. Як і більшість українок Вірменії, вона приїхала сюди молодою — 27–річною, надовго залишивши рідні Броди, що на Львівщині.

«Членами Федерації українців Вірменії є майже 2,5 тис. осіб. Це переважно жінки, які свого часу одружилися з вірменами. Найбільше українців живе у Єревані, але регіональні відділення нашої організації є ще й у містах найкомпактнішого проживання співвітчизників — у містах Гюмрі, Ванадзор, Севан, Раздан та Іджеван, — зазначає незмінна очільниця федерації, колишня львів’янка Романія Явір. — Для нашої громади є дивними офіційні дані останнього перепису, згідно з якими, у Вірменії проживають лише 1600 етнічних українців. За нашими даними, наших співвітчизників удвічі більше. Де половину українців загубили? Невідомо».

Українським пам’ятникам і церквам — бути!

На думку пані Явір, сутність не в чисельності громади, а у її справах. І саме за справами українську громаду добре знають у моноетнічній Вірменії (98% її громадян належать до титульної нації). Це засвідчили вже перші зустрічі делегації УВКР iз представниками уряду та парламенту Вірменії, активність українців неабияк нахвалювали місцеві чиновники в місцях компактного проживання наших співвітчизників.

«Ми співпрацюємо з багатьма нацменшинами, але українська діаспора дуже активна, з її представниками зустрічаємося ледь не щодня», — засвідчив під час зустрічі з головою УВКР Михайлом Ратушним начальник управління з питань нацменшин та релігії уряду Вірменії Вартан Асцатурян.

Під час зустрічей в урядових та парламентських владних кабінетах пані Явір нагадувала чиновникам про наболілі для української громади питання. Так, Єреван є єдиною столицею на Кавказі, де досі немає пам’ятника Тарасу Шевченку.

«Два роки ми добивалися виділення місця під монумент, щойно дадуть «добро» на ділянку, як там виникає якесь кафе. І так кілька разів, — розповідає Романія Миколаївна. — Нарешті дали місце в одному з центральних парків столиці, де ми встановили пам’ятний знак. Але вирішили зводити там уже комплекс, який має стати найкращим у світі! Згідно з попереднiм проектом, це буде скульптурна група — Тарас Шевченко, Іван Франко, а між ними — Леся Українка. Але поки що все впирається в гроші — потрібно 150 тисяч доларів. Сподіваємося відкрити комплекс на 200–річчя Кобзаря у 2014 році».

Серед планів громади на перспективу — будівництво української православної церкви у Єревані. Українці вже створили невеличку релігійну громаду, статут якої затвердив Патріарх Філарет. Але отримати ділянку під будівництво майбутнього храму поки що не вдалося через бюрократичну тяганину у владних кабінетах та скептицизм Вірменської апостольської церкви.

Федерація українців Вірменії має свій друкований орган — щомісячний часопис «Дніпро — Славутич», який уже 15 років виходить українською та вірменською мовами. «Вірменською друкуємо часопис для того, щоб про те, що відбувається в Україні, знали наші чоловіки та діти, які вже є вірменами, — каже Романія Явір. — Нині уряд слабо фінансує видання, доводиться шукати гроші, щоб черговий номер вийшов. Часто самій доводиться бути і автором, і коректором, і верстальником, і кур’єром».

Гордість діаспори — чотири самодіяльні художні колективи. У Єревані функціонують український хор «Дніпро» та два дитячі ансамблі — «Дзвіночок» та «Малятко». У місті Ванадзор — ансамбль української пісні «Вербиченька».

В Україну їдьте, діти...

Під час семінару «Становище українців на Кавказі» та виступів аматорських колективів впадало в очі, що слов’янську зовнішність мають лише окремі діти та молоді люди. Утім чорняві хлопці та дівчата з яскраво вираженими кавказькими рисами обличчя, але вдягнені у вишиванки та віночки, практично без акценту декламували вірші Шевченка, співали пісні про «Галю», «Водограй» та про «Мамину сорочку».

Те, що багато дітей зі змішаних сімей вчать українську мову, є заслугою їхніх українських матерів. Це має і практичне пояснення, адже діти націлені отримати саме українську вищу освіту. П’ять місць для вступу на бюджет у наші ВНЗ, які виділяє Україна абітурієнтам з діаспори у рамках квот, звісно, не здатні задовольнити потреб усіх бажаючих. Тому більшість обирає для вступу філію Тернопільського національного економічного університету, відкриту в Єревані. Вже отримавши український диплом у Вірменії, більшість випускників націлена на пошуки роботи саме в Україні.

«Діти вступають до українських університетів і лишаються в Українi. Особливо багато наших дітей у Львові, практично всіх їх можна побачити під час служби у вірменській церкві міста Лева, — розповідає голова регіонального відділення федерації у Ванадзорі Людмила Балаян (у дівоцтві — Кожем’яченко). — Буває, що наші дівчата зі змішаних шлюбів одружуються з вірменами, але все одно цілими сім’ями виїжджають в Україну. Шукають там далеких родичів тощо. Бо у Вірменії бідність і перспектив для молоді немає».

Керівництво федерації вважає, що якщо лише спостерігати за цими процесами, через десять років українська діаспора «розчиниться» у вірменському суспільстві. Бо молодь виїж­джає, а люди похилого віку вмирають. Зворушує приклад, наведений Романією Явір: українці статечного віку з міста Севан, що розкинулося на березі однойменного озера, не хочуть помирати на мальовничій чужині, а бажають віддати Богу душу лише в Україні. Але не мають для цього грошей...

Щоб зупинити повзуче вимирання діаспори, при федерації створено організацію української молоді «Юність», яка нараховує півсотні вірмен з українським корінням. Утім молоді люди, налагоджуючи зв’язки з молодіжними організаціями в Україні, своє майбутнє переважно пов’язують саме з нашою державою.

«Практично кожен другий у нашій організації планує шукати роботу та створювати сім’ю саме в Україні», — зазначила у коментарі «УМ» голова молодіжки «Юність» Мері Тірацуян. У родині дівчини лише бабуся була українкою, уродженкою Запорізької області. А на запитання «УМ», чи, бува, не через відсутність перспектив у рідній Вірменії молодь надає перевагу Україні, Мері з почуттям національної гідності відповіла: «Ні! Ми обрали Україну, бо дуже любимо її культуру, традиції, мову».

Таким чином, українська діаспора Вірменії, виїжджаючи, фактично перетворюється на вірменську діаспору в Україні. Тим більше що багатьом студентам на перших порах надає підтримку знайома з дитинства вірменська церква.

«Незважаючи на те, що українська громада Вірменії є нечисельною, а її молодь переважно зі змішаних шлюбів, вона є однією з найактивніших на Кавказі й усіляко намагається зберегти свою національну ідентичність, — підсумував результати поїздки голова УВКР Михайло Ратушний. — Щодо міграційних процесів, то ми не можемо на них впливати, бо це долі людей. Думаю, що ці люди розуміють, що вони також великою мірою є не лише вірменами, а й українцями. І взагалі, я вважаю, що держава має сприяти поверненню співвітчизників на Батьківщину. Відповідну державну програму варто нарешті наповнити практичним змістом».