Днями Вірменія попередила Азербайджан, що готова до війни і у випадку потреби готова її розпочати. За словами президента Вірменії Сержа Саркісяна, його «країна не хоче цього, але готова воювати і перемагати, якщо їй цю війну нав’яжуть».
Водночас із заявою пана Саркісяна в парламенті Вірменії було зареєстровано законопроект про офіційне визнання незалежності Нагорно–Карабаської Республіки (вірмени називають її Республіка Арцах), як такої, що «відповідає усім міжнародним вимогам до суверенної держави». Напередодні різкого погіршення стосунків між Єреваном та Баку в обох державах Закавказзя побував журналіст «України молодої», який пересвідчився, що за 18 років після припинення вогню несамовита ворожість між двома народами нікуди не поділася, а навпаки, лише зміцніла, як добре кавказьке вино. Та й вогонь на вірмено–азербайджанському кордоні та в межах Нагорного Карабаху не припинявся — час від часу тут «працюють» снайпери з обох сторін, інколи лунають і кулеметні черги. Без жертв не обходиться практично щомісяця.
Чергове загострення відносин між двома країнами спричинило рішення Угорщини екстрадіювати до Азербайджану Раміля Сафарова, що відбував довічне ув’язнення за вбивство вірменського офіцера Гургена Маргаряна у 2004 році. Вісім років тому і вбивця, і його жертва були відряджені своїми державами до Будапешта на курси англійської мови в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Партнерства не вийшло: азербайджанський офіцер зарубав сплячого вірменина сокирою в гуртожитку. Угорська Феміда відміряла йому довічне позбавлення волі.
Але минулої п’ятниці Сафарова, який відсидів за європейськими ґратами не один рік, зустріли в Баку, як героя, що «помстився за жертв Карабаської війни». Відбувати покарання в азербайджанській тюрмі (як це обумовлювалося офіційним Будапештом та Баку) йому не довелося — того ж дня президент Азербайджану Ільхам Алієв помилував в’язня. Мало цього, Сафарову ще й заплатили зарплату за вісім років. А Міноборони країни заявило, що захистить свого офіцера від вірменських кілерів, які нібито вже бажають його ліквідувати.
Скандальну екстрадицію в Баку розцінюють не інакше, як тріумф азербайджанської дипломатії. І не розуміють, чому президент США Барак Обама висловив глибоке занепокоєння фактом помилування засудженого вбивці. Вже за кілька годин після цього Вірменія призупинила дипломатичні відносини з Угорщиною та оголосила про готовність до нової війни з Азербайджаном.
Автор провів більше тижня в Азербайджані та Вірменії незадовго до скандальної екстрадиції Сафарова. Метою кавказького відрядження у складі делегації Української всесвітньої координаційної ради було ознайомлення з життям української діаспори «за стіною Кавказу». Однак, незважаючи на таку тематику поїздки, впадало в очі в тому ж Баку, що тема Карабаху є вкрай болючою для місцевих мешканців. Вона буквально не сходить iз вуст як високих азербайджанських чиновників, так і простих перехожих. Тому не варто дивуватися, коли під час вечері, один iз відвідувачів ресторану підійде до виконавців «живої музики», домовиться і поставивши стілець затягне у характерному для тюркських пісень хвилеобразному типу мелодики «Карабах, Карабах».
Не варто дивуватися, коли під час зустрічі делегації УВКР на чолі з Михайлом Ратушним в адміністрації президента Азербайджану один з очільників суспільно–політичного відділу Арастун Мехтієв несподівано припинить говорити про «видне місце української громади в азербайджанському суспільстві» і заявить: «У нашої держави лише одна проблема — сепаратизм у Карабасі та агресія Вірменії. Якщо ми цю проблему вирішимо — інших проблем у нас немає».
Такої думки дотримується і керманич Держкомітету з роботи з діаспорою Валех Гаджиєв. Бо, на його думку, «головна мета азербайджанської діаспори і держави — прорвати брехливу вірменську інформаційну блокаду щодо Карабаського конфлікту». «Вірмени ще з часів СРСР вели антиазербайджанську політику. З чого це почалося, навіть історики не можуть відповісти», — сказав українським гостям ніби між іншим пан Гаджиєв.
Утім, в самому Азербайджані ненависть до вірмен всотується ледь не з молоком матері. Українки, одружені на азербайджанцях розповідали, що їхні діти ледь не з молодшої школи починали палати люттю до православних сусідів. Під час розмов про україно–азербайджанську дружбу обов’язково згадають про одного з героїв Радянського Союзу Бабенка, який загинув у Нагорному Карабасі і якого шанобливо звали «Бабек» (по аналогії з одним з національних героїв). Згадають і генерала у відставці Володимира Тимошенка, який був депутатом Мілі Меджлісу і який до сьогодні дає різкі експертні оцінки вірменським окупантам.
На алеях шехідів (на одному з таких кладовищ загиблих у Карабаській війні у Сумгаїті побував і журналіст «УМ») постійно є свіжі квіти, сюди батьки приводять своїх дітей, щоб на прикладі переважно 20–річних мучеників, полеглих у боротьбі з невірними, виховувати майбутніх бійців ісламу.
Реваншистськими настроями після поразки у війні буквально пронизане все азербайджанське суспільство. «Якби не «замороження» конфлікту, наша армія вже за два дні звільнила Карабах, дійшла до Єревана і взяла б його в облогу. Бо ми вже не ті, як 20 років тому. Нині Азербайджан — найбагатша країна Кавказу завдяки нафті і газу, а наша армія найсильніша в регіоні», — стверджує в розмові з «УМ» ветеран Карабаської війни, голова громадського об’єднання сприяння економічним зв’язкам «Азербайджан — Україна» Юрій Осадченко.
«Дійдуть за два дні? Хай лише спробують носа з–за гір висунути! Ми ще не забули, як тримати в руках зброю. Усі наші «старики» встануть», — це вже заочна відповідь десь за тиждень від пана Гревора — водія орендованого делегацією УВКР автобуса, що возив нас дорогами Вірменії. Він теж ветеран і так само запалюється від згадки про Азербайджан, як і його опоненти.
«Я служив у легендарній бригаді «Тігран Мец», азербайджанці, лише почувши цю назву та прізвище нашого командира, одразу втікали!», — хвалиться Гревор. Під кінець розмови ветеран засмучується і частково визнає сучасні переваги ворога: «Ми виграли війну, але що з того маємо? Досягнення 90–х років розвинути не вдалося, наших лідерів того часу розстріляли кілери і ми знаємо, що без Кремля там не обійшлося. Наші нинішні лідери завели країну в тупик!».
Зауважимо, що вірменські краєвиди за вікном автобуса вражають красою гір та бідністю населених пунктів, приреченістю порізаних на метабрухт заводів. Чимало діючих підприємств скупили російські бізнесмени. «Ми ледь не на провінцію Росії перетворилися!» — часто доводилося чути від простих вірмен, багато з яких шукають шляхи виїхати на постійне місце проживання за кордон. У тому числі і в багату, як кажуть самі вірмени, Україну.
Усі роки незалежності Вірменія має закриті кордони з Азербайджаном (через Карабаський конфлікт) та з Туреччиною (через невизнання останньою геноциду вірмен у 1915 році). Єдині сполучення Вірменія має лише з Грузією та 20–кілометріву прикордонну смугу з Іраном.
Під час перебування делегації УВКР у Вірменії у чиновницьких кабінетах міністерств та відомств практично не згадували Карабаський конфлікт. Переможці тим самим ніби демонстрували, що цієї проблеми не існує, адже НКР «звільнено від Азербайджану», дарма, що її суверенність лишається невизнаною у світі.
Під час зустрічі із головою парламентської комісії із зовнішніх відносин, депутатом Національних Зборів Вірменії Артаком Закаряном голова УВКР Михайло Ратушний спитав напряму: «Чому б Вірменії і Україні синхронно не визнати Голодомор в Україні 1932—1933 рр. та знищення вірмен у 1915 р. геноцидами? Чи, бува, Єреван боїться Росії і тим самим не йде на визнання Голодомору?»
«Ніхто Росії не боїться! — зазначив пан Закарян. — Це болюче питання, але як світ із нами говорить, так і ми відповідаємо. Ми вже сто років боремося за визнання геноциду вірмен Туреччиною. Це принципово, як і карабаське питання».
Уже коли до кордону з Грузією лишалося кілометрів тридцять, наш бус зупинився біля джерела поблизу села Воскепар («золотий ланцюг» — вірм.), що розташоване у безпосередній близькості ще й до азербайджанського кордону. Споглядання краси кавказького гірського хребта та стародавнього храму пресвятої Богородиці (VI ст.) перервали кулеметні черги та ледь помітні хмарки диму біля вершини. «Мабуть, було проникнення з азербайджанського боку!» — пожвавився наш водій Гревор.
За кілька кілометрів нас зупинили вірменські військові і наказали звертати з траси «Єреван — Тбілісі» та їхати в об’їзд. Ветеран Гревор знав кількох місцевих офіцерів, тож дізнався, що в районі кордону працюють бійці спецпризначення. Спецоперацію мали скоро завершити та відкрити дорогу.
«Мабуть, азербайджанці намагаються тримати вірмен у тонусі, щоб показати, що останні погано контролюють транспортну артерію на Тбілісі і їздити тут небезпечно», — припускає пан Ратушний.
«Тут регулярно відбуваються локальні бої, бувають жертви, — каже Гревор. — І наші, і їхні час від часу закидають один одному порушення режиму припинення вогню. Інспектори з Європи приїжджають, їм по цей бік гір, і по той бік гір влаштовують шашлики з вином. І вони їдуть назад переконані, що тут усе спокійно. Так і живемо...»
Карабаський етнополітичний конфлікт у Закавказзі між вірменами та азербайджанцями набув гостроти під час перебудови в СРСР у лютому 1988 році, коли переважаюче в Нагорному Карабасі вірменське населення оголосило про вихід зі складу Азербайджану. За кілька днів стався погром у Сумгаїті на етнічному ґрунті. Після цього етнічні погроми та потоки біженців стали звичними в обох республіках. У 1989—1991 рр. доходить до артилерійських обстрілів з обох сторін, локальних сутичок бойових підрозділів. Під час карабаської війни (1992—1994 рр.) з обох сторін загинуло приблизно 30 тис. чоловік, мільйон осіб стали біженцями. У травні 1994 року сторони досягли режиму припинення вогню, але досі під егідою Мінської групи ОБСЄ та при співголовуванні Росії, Франції і США ведуть безуспішні мирні перемовини. Вірменія ігнорує чотири резолюції Ради Безпеки ООН щодо звільнення окупованого Нагорно–Карабаського регіону.
Конфлікт «заморожено», але так і не вирішено. Зовнішня політика Азербайджану направлена на відсторонення Вірменії від регіональних проектів. «Азербайджан веде і буде вести політику, спрямовану на те, щоб загнати Вірменію в енергетичний і транспортний тупик, доки не відновить свій контроль над Нагорним Карабахом», — любить повторювати президент Азербайджану Ільхам Алієв.
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
