Заповідник — еталон правічної природи. Її захищає закон, оберігає людське серце. Але чи повністю недоторканним повинен бути природно-заповідний фонд? Відповіді авторитетів на це питання різняться — часом діаметрально. Сто років тому відомий природозахисник, академік Іван Бородін у маніфесті «Охорона пам'яток природи» писав: «Ми є володарями єдиних з-поміж роду скарбів природи. Це такі унікуми, як картини Рафаеля, — знищити їх легко, але відтворити немає можливості. Створення захисних ареалів надзвичайно важливо в цілях педагогічних, бо це забезпечує наявність об'єктів для наочного вивчення природи. Особливо велике їх значення у цьому зв'язку в околицях великих розумових центрів, де зосереджено масу унівського юнацтва». Активний діяч природоохоронної справи, фундатор мережі заповідників колишнього Радянського Союзу Василь Макаров конкретизує завдання: «Усіма способами розвивати пролетарський туризм у межах заповідників, не знижуючи, однак, науково-дослідницького значення заповідників і витримуючи принцип заповідності». Такий «ліберальний» підхід категорично заперечує знаний український екофілософ, голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко: «Заповідник повинен бути зачинений для туристів на замок».