Повернення з Оттави до Прип’яті

Минулого року молодий канадський актор Філіпп Ландрі написав п’єсу про Україну, і її поставив невеличкий театр в Оттаві. Назва спектаклю — «Retour a Prypiat» («Повернення до Прип’яті»). Дія відбувається у 1991–му, через п’ять років після чорнобильської катастрофи.

За сюжетом, у Прип’яті, в закинутому будинку, живе Володя, колишній ліквідатор–«чорнобилець». День у день він ходить по спорожнілих хатах і збирає старі фотографії. У його уяві світлини перетворюються на живих людей, яких він сприймає як родичів. Це триває, поки не приходить господар квартири — Василь. Катастрофа розбила його життя: дитина народилася мертвою, молода дружина загинула. Він не здатний це перейти — і вирішує нарешті повернутися додому. Серед Володиних «родичів» Василь бачить фотографію дружини...

П’єсу написано реалістично й динамічно, вона справді бере за душу. На останній сцені ледь не плачеш.

Відправна точка — зацікавлення соціалізмом та СРСР

Обрати час для зустрічі з автором було складно: Філіпп працює на кількох роботах одночасно i має кількамісячну доньку. У вільний час він поліпшує п’єсу. Текстом зацікавився Мішель Уелет, відомий франкоканадський драматург. Він погодився допомогти Філіппові — щось на кшталт індивідуального майстер–класу.

Ми сидимо з Ландрі на терасі Planet Coffee — одного з небагатьох оттавських кафе, де більшість офіціантів знає і французьку мову також (зазвичай, у «двомовній» столиці «двомовної» країни важко отримати обслуговування «другою офіційною»). Столики стоять під деревами, посеред затишного дворику в центрі міста.

У Філіппа лише година — ввечері треба грати у спектаклі. У свої 23 роки він працює актором у кількох франкомовних театрах Оттави. У 2009–му Філіпп зі своєю дівчиною і ще трьома друзями зареєстрували власний маленький театр — Theatre du dehors. З тих пір вони відіграли кілька сезонів, поставивши сім спектаклів. Із цього театру, власне, й почався спектакль про Прип’ять.

«Нам потрібна була п’єса для постановки, — розповідає Філіпп. — Причому терміново. Ми зв’язалися з одним драматургом із Квебека, але авторські права коштували занадто дорого, ми не могли собі це дозволити. Тоді я вирішив: чому не спробувати написати п’єсу самому?»

Це було у березні 2011–го, а за два місяці театр уже грав «Повернення до Прип’яті» на Оттавському фестивалі альтернативного театру.

Чому Філіпп вирішив писати про Україну? Усе почалося із зацікавлення СРСР. «У юності нас приваблював соціалізм, — пояснює Ландрі. — Ідея здавалася гарною: «усе по справедливості», усі мають роботу... Ми тоді не думали про негативні боки соціалістичної системи».

Із часом він дізнався про Чорнобильську аварію і про мертве місто Прип’ять.

Атомна електростанція, що ніби уособлювала сучасність і прогрес, спричинила одну з найстрашніших техногенних катастроф в історії. Але Філіппа цікавив насамперед людський чинник: мешканці, що назавжди полишили свої будинки; ліквідатори, що залишили в «зоні» частку себе.

І коли треба було швидко написати п’єсу, сюжет прийшов сам собою: закинуте місто і люди, що вирішили туди повернутися.

Працюючи над п’єсою, Фі­ліпп прочитав купу матеріалів про чорнобильську катастрофу і її наслідки. Деякі книжки доводилося замовляти з Франції, бо у Канаді їх не дістати не тільки французькою, а й англійською. Найбільше йому допомогли фоторепортаж Ігоря Костіна «Чoрнобиль: сповідь репортера» з газети «День» та книжка Галі Аккерман Tchernobyl, retour sur un desastre.

У цілому, його Україна вийшла доволі правдоподібною. Лише кілька дрібниць видає іноземця: наприклад, в СРСР не вживали слова «товариш» поза офіційним контекстом, а слово «horilka» насправді означає те саме, що й «vodka», і не є аналогом самогону. Але ці деталі легко виправити. У решті деталей п’єса цілком реалістична. Та й говорить вона не стільки про катастрофу, скільки про людські почуття, надії, спогади, страхи, про бажання втекти від себе.

«Моя найбільша мрія — це щоб п’єсу колись переклали українською», — каже Філіпп.

Мовні паралелі Канади

Ми говоримо про Україну. Зокрема, про схожі мовні проблеми України та Канади.

Філіппові це дуже близько, адже він — франкоонтарієць (так називають франкомовних мешканців провінції Онтаріо). Таких, як він, — близько 500 тисяч. На відміну від квебекуа, що становлять більшість у своєму краю — Квебеку, франкоонтарійцям постійно доводиться боротися за свою мову, бо інакше — повна асиміляція. «Боротися» — значить не забувати рідну мову в англомовному середовищі. Це нелегко.

«Для багатьох із нас почуття національної свідомості посилилося після боротьби за Монфор, — каже Філіпп. — Це єдина франкомовна лікарня Оттави. У 1997 році її хотіли закрити, але люди почали акції протесту — і перемогли. Тепер ця лікарня — одне з небагатьох справді двомовних місць канадської столиці: там спілкуються з пацієнтами мовою їхнього вибору. У більшості ж оттавських клінік лікарі та медсестри розуміють лише англійську. Адже в Канаді — як і усюди в світі — «офіційна двомовність» означає лише одне: сильніша мова домінує, а слабша — зникає».

Збереження французької у англомовному середовищі — це майже як збереження української у Харкові чи білоруської у Мінську. Різниця в тому, що російськомовні добре розуміють українську, а більшість англомовних французької не знають зовсім. Багато франкомовних переходять на англійську.

Офіційний канадський білінгвізм хоч і не захищає французьку, але принаймні вповільнює асиміляцію. Франкомовний мешканець Оттави з дитинства звикає, що поза домом і школою треба говорити англійською; але він знає, що чимало посад у федеральній держслужбі вимагає двомовності (усі все одно працюють англійською, але мають знати хоч трошки французьку). А отже, і від рідної мови є якась користь.

Це, значною мірою, результат квебекського впливу, адже сусідня провінція дає зрозуміти: якщо ми залишаємось у цій країні, то нехай бодай частина службовців розуміє нашу мову; і якщо у Квебеку є англійські школи, то й у решті Канади франкомовні діти мають право навчатися своєю мовою.

«Якщо Квебек відділиться, то не знаю, чи вдасться нам зберегти мову», — каже Філіпп.

Це питання хвилює сотні тисяч франкомовних канадців в Онтаріо, Манітобі, атлантичних провінціях. Мабуть, щось подібне відчували б свідомі українці Сходу та Півдня, якби Західна й Центральна Україна погрожували відділитися.

Від себе, Філіпп Ландрі робить усе, що може: пише французькою п’єси (зокрема, й про Україну), грає у франкомовних театрах, навчає французької дитину.

Євген ЛАКІНСЬКИЙ