Енергія четвертої хвилі

З усіх хвиль української міграції мені найближча четверта. Може, тому що в голодні 1990–ті й сам був за волосину від того, щоб поїхати кудись світ за очі. Пів–України, молодої, красивої, повної сил та амбіцій, готові були зробити цей відчайдушний крок. Багато на нього таки зважилися. Це було непросто — все одно що стрибнути у прірву наосліп: а раптом впадеш на копицю сіна чи у воду, чи зачепишся за корч, чи ще якось пощастить. Пощастило не всім — дехто був змушений повернутися, так і не знайшовши себе далеко від Батьківщини, ще хтось роками нидіє на чужині, яка так і не прийняла й не зрозуміла. Проте більшість відчайдухів таки знали, на що йдуть, і після цього карколомного стрибка не лише вижили, а й знайшли себе у вільному світі.

Дехто з представників попередньої політичної хвилі міграції з погордою і зверхністю каже, що поштовхом до міграції 1990–х були винятково матеріальні інтереси. Мовляв, не заради ідеї покидали тоді українці рідну землю, а в пошуках шматка хліба з маслом. Так, це важлива причина, але не основна. Процес української міграції після здобуття Незалежності можна порівняти з проривом греблі, коли вода, переборовши перешкоду, яка довгі роки стримувала й обмежувала її рух, виривається на волю. Так було і в колишньому СРСР. Енергія четвертої міграційної хвилі накопичувалася, мабуть, протягом усіх років радянської влади: люди прагнули жити у вільному світі, де не діють статути КПРС, ВЛКСМ, Радянської армії, підневільних профспілок, де немає всевидячого ока КДБ і принизливих черг за «дефіцитами». Тож у свідомості багатьох прагнення виїхати за кордон народилося задовго до 1991–го. Це був внутрішній протест проти системи.

Кожен другий українець готовий виїхати за кордон

Хтось скаже: але ж незалежна Україна теж могла збудувати вільний світ. Могла. Проте не збудувала й досі. Четверта хвиля не випадково була наймасовішою у період із 1996–го по 2000–нi роки. Побачивши, що стару комуністичну систему змінює не менш страшна — кримінально–олігархічна, українці почали рятуватися від неї втечею. Жахливий факт: еміграція з незалежної України була найчисельнішою з–поміж усіх хвиль. І найбільше лякає те, що енергія цієї четвертої хвилі й досі не вичерпалася, бо державна система стає ще жорсткішою, ще більш ворожою до людей. Згідно із соціологічними опитуваннями, кожен другий українець працездатного віку готовий виїхати за кордон на заробітки або й для постійного проживання.

Попри 20 років державності, ми й досі живемо в невільному світі, де тебе безкарно може переїхати або застрелити п’яний «мажор», де в міліцейському відділку з безневинної людини можуть «вибити» будь–які свідчення, де за одну добу можуть позбавити бізнесу, де треба платити хабар за звичайну довідку чи судове рішення... Але в тому, що наше суспільство тяжко хворе, винні значною мірою ми самі. Бо й досі не можемо вигнати зі своєї свідомості глибоко вкорінені інстинкти й жахи минулого. Тому й доводиться тікати: не від системи — від самих себе.

Але, ухваливши непросте рішення виїхати за кордон, не кожен емігрант усвідомлює, як це насправді важко — вжитися у таке відмінне від нашого західне суспільство. Про все це розмовляємо з Ігорем Бокиєм — нині мешканцем Канади. Історія Ігоря характерна для багатьох українців, які залишили рідну землю останніми роками. В Україні він упевнено йшов до найвищих щаблів кар’єри футбольного судді: судив матчі першої ліги, атестувався на арбітра національної категорії, блискуче провів дебютний матч за участю команд вищої ліги. Був досить забезпеченою людиною, мав красуню дружину, яка народила йому двох чарівних хлопчиків–близнюків. Але одного разу постав перед серйозним вибором: або вчинити по совісті, або ж за правилами футбольної мафії. Вибрав перше. І одразу ж вилетів із вищої ліги. Якби покаявся, то міг би обслуговувати матчі нижчого дивізіону і чекати, поки все «перемелеться». Та це означало б відмовитися від власного «я».

Тіхуана — ворота у вільний світ

Гордістю в нашій країні ситий не будеш, тож 2000–го року Ігор вирішив їхати до США. Оскільки на оформлення візи до цієї країни могло піти багато часу, обрав обхідний шлях — полетів за туристичною путівкою до Мексики. А там таких наших — море. Усі хочуть нелегально перейти мексиканський кордон у містечку Тіхуана. Поміж мігрантами крутяться тіньові агенти (із наших же), які за три тисячі доларів обіцяють залагодити цю справу, бо у них, мовляв, «скрізь усе схоплено».

Ігор таких грошей не мав, та й дуже сумнівався в надійності того міграційного каналу. Вирішив діяти на свій страх і ризик. Кілька разів приїздив до пункту пропуску на мексикансько–американському кордоні на таксі і вивчав ситуацію збоку. З’ясував, що в суботу і неділю на кордоні утворюється щось на зразок Вавилонського стовпотворіння: велика маса людей і автомобілів рухаються на зустрічних курсах, тож прикордонники перевіряють документи одним оком або й узагалі їх не дивляться. План Ігоря був простий: удати із себе американського туриста, який повертається з шопінгу додому. Вдягнув темні окуляри, хильнув віскі, поклав до рота жуйку, встромив у вуха навушники, натягнув на лоба бейсболку — американець готовий. «Сітізен (громадянство)?» — запитав, не піднімаючи голови, товстий апатичний негр. «Юесей», — недбало кинув липовий американець. «Гоу», — байдуже махнув рукою контролер.

Повз митників Ігор прослизнув досить легко — вочевидь, вигляд у нього був справді американський.

За дві години Ігор уже сидів в автобусі, який їхав до Чикаго. При виїзді зі стомильної прикордонної зони трапився ще один контроль. Але прикордонник, обвівши поглядом пасажирів, дозволив автобусові рухатися далі. Нелегал зітхнув із полегшенням: «Пронесло...»

«В Україні ми відчували, ніби вперлися в невидиму стелю»

Хоча якби затримали, то це був би не найгірший варіант, пояснює Ігор. Можна було заявити, що тікаєш із невільного світу, де тебе переслідували. Американська влада в таких випадках відразу ж має розпочинати міграційну процедуру, що, як правило, завершується рішенням про надання дозволу на проживання та працю. Немало наших утікачів пройшли такий шлях. Проте Ігорю випав інший. У Чикаго він зателефонував своєму знайомому, який влаштував його на будівництво. Ось де пригодився фізичний гарт судді національної категорії. «Я думав, що знаю межі можливостей свого організму, проте з’ясувалося, що їх можна значно розширити. Щодня виснажувався так, що засинав у душовій», — розповідає чоловік.

Але Ігоря, як і його друзів, більшість із яких теж мали вищу освіту, не влаштовувала роль вічних чорноробів, тож вони були сповнені рішучості боротися за місце під сонцем у тому чужому і байдужому до них вільному світі. Це було життя з чистого аркуша: в Україні залишилися сім’ї, друзі, зв’язки, недовершені справи, кар’єри. Кожен колись мав свою нішу в українському суспільстві. Вчителі, лікарі, офіцери, інженери, науковці, спортсмени... Їм за тридцять, за сорок і навіть більше. Тобто далеко не юні. Заради чого спалили за собою мости і кинулися стрімголов у вир випробувань? «Ми там, тобто в Україні, у якийсь момент відчули, що ніби вперлися в невидиму стелю, коли стало бракувати простору для самореалізації, коли стали помічати, що на життєвих щаблях нас за допомогою грошей та зв’язків стали обганяти нездари, коли зрозуміли, що в наших дітей немає майбутнього. Вибір був невеликий: або спитися, або спробувати щастя за кордоном. Ми ризикнули. Знали б ви, яке то щастя — перемогти всі труднощі і відродитися у новому світі», — пояснює Ігор Бокий.

Задля цього вони щовечора, попри смертельну втому, збиралися на квартирі, де один із заробітчан давав їм уроки основної мови вільного світу — англійської. Чотири роки збігли дуже швидко. Якимсь дивом (як саме, Ігор не розповідає) йому вдалося оформити документи на легальний в’їзд до Канади для себе та сім’ї. Але сімейне життя відродити не вдалося — з дружиною розійшлися. Двоє неповнолітніх хлопчиків залишилися на Ігоревих руках.

Від футболу до пекарні — українці можуть усе

Він довго не міг знайти постійну роботу, бо щодня мав проводжати і зустрічати зі школи своїх синів (так належить за канадськими законами). Отож довго перебивався тимчасовими заробітками. Почав брати активну участь у житті української громади. Очолив спортивно–мистецький комітет «Четвертої хвилі» і став членом її управи. Склав екзамени на футбольного рефері. Ясна річ, почав з обслуговування поєдинків напівпрофесійних футбольних ліг, яких у Канаді сила–силенна. Дуже швидко здобув авторитет справжнього професіонала, тож попит на його суддівську майстерність був дуже високий. Іноді доводилося в один день судити до восьми (!) матчів. Колись відмінна фізична підготовка, одержана в Україні, допомогла йому вижити на будівництві, а тепер гарт, здобутий там, допомагає витримувати шалений ритм футбольного життя Торонто.

Щоправда, на деякий час Ігор із нього випав — коли його призначили генеральним мене­джером найбільшого в Північній Америці українського ресторану «Золотий лев». Та згодом, налагодивши роботу цього закладу, зумів поєднати його справи з футболом. І не лише з канадським. Річ у тому, що в Канаді вирує українське футбольне життя, а Ігор — його неформальний лідер та ідеолог. Лише в Торонто є шість українських команд — «Діаспора», «Славутич», «Січ», «Карпати», «Юкрейн Юнайтед», «Україна», учасниками яких є в основному представники четвертої хвилі. Його мрія — влаштувати світовий чемпіонат діаспорних команд, який має проходити в Україні. І він таки його організував. Цей турнір відбувся цього року на початку червня в Тернополі. Ігор судив фінальний матч між командами українців Чехії та Придністров’я.

Ігорю Бокию вдалося знайти себе й у західному, такому відмінному від нашого, світі. Він відродився як особистість і народився як лідер четвертої хвилі. А як інші? Олег Лесюк — скульптор, Богдан Вандяк, Олег і Наталя Валенюки, Олег Савицький, Настя Чемикос — художники. Сотні наших учителів після відповідного навчання в тамтешніх університетах здобули дипломи канадських викладачів. Оксана Мирутенко, Богдан Мацюра — популярні адвокати. Мирон Возник, Олег Клипич, Люба Жиган, Наталя Давидович — лікарі. А щоб одягнути білий халат канадського лікаря, треба пройти дванадцятирічний шлях: закінчити університет, медичну школу (спеціалізація), потім ще кілька років практикуватися. Чимало наших зуміли заснувати в Канаді свій бізнес: Крiс Чупіль має власну фірму з ремонту електротехніки, Іван Іванюра та Богдан Воркун створили потужну автотранспортну компанію «Караван», у Сергія Рибіцького агенція з нерухомості, родина Вжесневських випікає хліб. Багато українців кинулися у дуже прибутковий будівельний бізнес.

Мабуть, немає такої сфери канадського суспільного життя, в якій би не прижилися представники четвертої хвилі. Немає їх поки ще в політиці, але все попереду. Щоправда, багато наших мігрантів, не дочекавшись манни небесної, повернулися назад. Так і не зрозумівши, що навіть за місце у вільному світі треба відчайдушно боротися...

Олесь БЕСАРАБ