«У 12 років я перекидав камінь через 14–поверховий будинок»

Сашка П’ятницю виховала бабуся, яка внукові віддавала всю душу. І тому срібний призер Олімпіади–2012 на своїй першій прес–конференції по поверненні з Лондона душею не кривив: «Насамперед хочу висловити вдячність своїй бабусі. Хоча спершу вона сміялася з того, що я захопився метанням списа та молота. Але потім змирилася і стала зі своєї пенсії давати гроші, аби я поїхав на чергові змагання. Бабуся, з якою я практично удвох прожив усі свої шкільні роки, готова була для внука віддати останнє».

Як розповідає Олександр, неабиякі спортивні здібності в ньому почали проявлятися ще змалку. Вже в 5–річному віці він міг закинути каменюку метрів на 40, а в 12 років — узагалі перекидав камінь через 14–поверховий будинок. Бігав теж непогано. Вже 10–річним гасав так, як дорослі. А от із підтягуванням на перекладині, зізнається, не дружив.

Що цікаво, Олександр довго не міг визначитися, на якому виді спорту ліпше сконцентруватися. Коли вступив до Дніпропетровського вищого професійно–технічного училища №17, то чим тільки не займався — і рукопашним боєм, і стрільбою, і шахами. Тільки у 2006–му, коли йому вже виповнився 21 рік, нарешті визначився остаточно — метання спортивних снарядів.

Перший тренер навчав Сашка цьому з молотом. А вже потім П’ятниця остаточно перекваліфікувався на спис. Відтоді віддає себе сповна саме цьому виду легкої атлетики.

У Дніпропетровську П’ят­ниця навіть не мав належних умов для тренувань — ніде не було необхідного покриття, щоб нормально розбігатися для кидка у кросівках із шипами. Як розповідає тренер української збірної з легкої атлетики Василь Ярощук, Сашко неодноразово отримував пропозиції для тренувань з інших областей, але весь час відмовлявся. Казав: «Я — патріот свого рідного міста». І далі прямував до своїх зірок через терни. На стадіоні «Локомотив» П’ятниця навіть сторожем працював, і це теж використовував із користю для справи. Зізнається, що міг і о третій годині ночі вийти на поле пометати списа. Більше того, саме тут зустрів свою долю. Юля теж займалася легкою атлетикою, а коли вони одружилися — стала для чоловіка ще одним тренером.

Буквально кожну копійку зі своїх скромних статків Олександр використовував заради високої мети. І заняття у тренажерному залі оплачував, і сучасні списи купував — а це щонайменше тисяча євро за кожний.

І результати прийшли: спершу — національні рекорди та перемоги на першостях України, потім — успіхи на міжнародних турнірах (П’ятниця був призером чемпіонату Європи серед молоді, Кубка Європи 2010 року), і ось — срібна медаль Олімпіади.

Як зізнається 27–річний спортсмен, свою олімпійську нагороду він душею відчував. І хоча це погана прикмета — загадувати наперед, Олександр ще задовго до доленосного кидка подумки уявляв, що вже як призер роздає журналістам інтерв’ю.

Спершу, потрапивши за підсумками кваліфікаційних змагань до числа дванадцяти найкращих атлетів Олімпіади, П’ятниця дивився на результати суперників і ловив себе на думці, що й восьме місце було б для нього великим успіхом. Але основні конкуренти не показали всього свого потенціалу. Виявилося, що П’ятниця не дотягнув до «золота» якихось 7 см. Несподіваний Кешорн Уолкотт із Тринідаду й Тобаго закинув списа трохи далі — на 84 м 58 см. Проте Олександр з цього приводу не журиться: «Для мене й ця срібна медаль є справді золотою. У метальників 30 років вважається оптимальним віком, а потім років шість такий пік можна підтримувати. Так що в мене ще все попереду».

Як і четвірка дніпропетровських золотих медалісток Олімпіади–2012 з академічного веслування, Олександр П’ятниця зі своєю Юлею теж уже розраховують на новосілля — обласна влада пообіцяла нову квартиру і їм. Наразі спортивне подружжя живе в батьків дружини.