У місті Лева поховали ще одного свого світоча. На похорони великої патріотки зібралося немало львів’ян. Церемонія прощання почалася ще 1 серпня у Церкві Св. Климентія, де відбувався парастас за покійною. Наступного дня прощатися з Іриною Калинець громада прийшла в церкву Святої Трійці.
В останню путь її проводжали піснею «Чуєш, брате мій» у виконанні львівських хорових колективів. Поховали дисидентку поруч з Іриною Сеник, колишнім політв’язнем, з якою свого часу Ірина Онуфріївна разом відбувала покарання. В похоронній ході взяли участь кілька тисяч людей. Труну до Личаківського цвинтаря несли шестеро курсантів Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, і поки процесія йшла, козаки стріляли з мушкетів.
Серед тих, хто прийшов попрощатися з Іриною Калинець, були представники і міської, і обласної влади, громадські діячі та науковці, зокрема голова Львівської облради Олег Панькевич та Герой України Юрій Шухевич, ректор Львівського національного університету Іван Вакарчук, письменник Юрій Винничук. Ушанувати пам’ять поетеси прийшло дуже багато молоді. Колишній міністр освіти і науки Іван Вакарчук під час прощальної промови сказав: «На цьому місці буде поховано мужню жінку — велику українку і морального авторитета».
В останню путь Ірину Калинець також проводжав екс–Президент Віктор Ющенко з дружиною Катериною, сином Тарасом та донькою Христиною. «Якби мене запитали, з кого треба писати портрет ідеальної галичанки, патріотки, людини, яка прожила своє життя як зразок у найскладніших українських вимірах, я б сказав, що це є пані Ірина Калинець. XX століття для нації було історично найважчим століттям. Ми шість разів проголошували незалежність України, ми п’ять разів втрачали її. Були випадки, коли ми проголошували незалежність на шістнадцять годин. Як, наприклад, у Карпатській Україні. Я переконаний, що для нас ключовим запитом XX століття було одне питання: Україна відбудеться як держава, чи ні? — сказав попередній глава держави. — Коли я дивлюся на життя пані Ірини у всіх проявах, мені здається, що воно було зразковим. Воно дає відповіді на всі клопоти, які виникають у найменшої людини до останнього дня свого життя. Мені здається, що сьогодні шістдесятники більше потрібні, ніж у шістдесятих роках. Тому я сумую, і тому я тут, і мої діти тут. Я тут тому, що пані Ірина — мій національний герой. Вічна їй пам’ять.