Розігнане кіновідродження

Завтра кінофестиваль в Одесі визначиться зі своїми цьогорічними переможцями. Їх буде кілька: найкраща картина міжнародного конкурсу, краща режисерська, акторська робота, спеціальні відзнаки... Але вже зараз можна говорити про беззаперечну перемогу організаторів, які знайшли час і місце у програмі фестивалю для проекту «Загублений світ». Термін якийсь чи то історичний, чи географічний... Насправді ж його мета — вивести на авансцену, пригадати давно забуті фільми, що були відзняті в Україні двадцять років тому. Так–так, саме тоді, коли з радянським минулим ми щойно розпрощалися, майбутнє не вирізнялося особливою чіткістю і конкретикою, були люди, які залюбки давали гроші на кіно, нічого не вимагаючи натомість. В Одесі були представлені п’ять картин того періоду: «Гамбрінус» Дмитра Месхієва, «Кисневий голод» Андрія Дончика, «Івін. А» Ігоря Черницького, «Перший поверх» Ігоря Мінаєва та «Яма» Світлани Ільїнської.

Як відзначив кінознавець Володимир Войтенко, долі цих режисерів склалися по–різному. Хтось (Ігор Мінаєв, Ігор Черницький) знайшов себе за кордоном, комусь (Андрій Дончик) довелося пройти галери телебачення, Світлана Ільїнська взагалі відійшла від професії. До Одеси вони приїхали не лише розповісти про свої картини, датовані початком 90–х, а й порадіти тому, що ці фільми нарешті побачить глядач. Нехай і через двадцять років...

«Гроші на «Кисневий голод» нам дав директор рибгоспу, зараз у це навіть важко повірити, — розповідає Андрій Дончик. — Фільм ми потім показали цьому ж директору, і він сказав: «Ну, хлопці, бачу, що гроші ви не вкрали». Ми знімали картину за власними спогадами, і я, і автор сценарію Юрій Андрухович, ми обидва служили в армії і знаємо, що таке дідівщина. Відразу після виходу картини до нас почали надходити запрошення на різні фестивалі. Венеція, Салоніки, Торонто — у це важко повірити, але кількість фестивалів, у яких брав участь наш фільм, перевищує кількість його показів в Україні. У мене навіть зараз перед очима картинка з фестивалю в Тегерані: висять поряд афіші фільмів Куросави та Бертолуччі, а між ними — афіша «Кисневого голоду».

Голова журі українського конкурсу кінознавець Любомир Госейко розповів, що всі ці картини бачив у Франції (пан Любомир також — директор українського кіноклубу в Парижі) і вважає їх цілком сучасними фільмами. Їх авторів пан Госейко назвав предс­тавниками розігнаного кіновідродження.... Адже коли б вони після тих картин, не збавляючи обертів, знімали далі, мали замовлення і не переймалися питанням хліба насущного, наш кінематограф сьогодні виглядав би значно потужніше.

Утім у професійній мужності цим режисерам не відмовиш. Андрій Дончик за цей час зняв кілька телевізійних фільмів. Найпомітніший з яких — «Украдене щастя»— зібрав п’ятимільйонну аудиторію. Ігор Мінаєв після «Першого поверху» випустив «Повінь» з Ізабель Юппер у головній ролі, фільм «Далеко від Сансет–бульвару», зараз шукає гроші на кінопостановки про Довженка та Чайковського. Словом, принаймні окремі кінотріумфатори 90–х не дають про себе забути, хоч і не часто, але досить регулярно підкидаючи колегам та глядачам цікаві інформаційні приводи. А моя порада переглянути картини, які Одеський кінофестиваль нарешті дістав із вкритих пилом полиць, насправді дуже щира. У цих фільмах є душа, яка сьогодні в кіно за спецефектами взагалі не проглядається.

НАШІ

Незважаючи на те, що час для українських фільмів нині не найкращий, особливо в плані фінансування, чужими на цьому святі вони не виглядають. Кіношна молодь, і не тільки, отримала можливість представити свої майбутні проекти на пітчінгу. До програми національного конкурсу фестивалю увійшли документальні та короткометражні роботи, зняті в Україні за останні півтора року. На переможця чекає приз «Золотий Дюк» за найкращий український фільм і премія в розмірі 50 тис. грн. Свою відзнаку переможець отримає сьогодні на Ланжеронівському спуску, після чого там же відбудеться показ фільму «Земля» Олександра Довженка у супроводі гурту «ДахаБраха».