Завтра кінофестиваль в Одесі визначиться зі своїми цьогорічними переможцями. Їх буде кілька: найкраща картина міжнародного конкурсу, краща режисерська, акторська робота, спеціальні відзнаки... Але вже зараз можна говорити про беззаперечну перемогу організаторів, які знайшли час і місце у програмі фестивалю для проекту «Загублений світ». Термін якийсь чи то історичний, чи географічний... Насправді ж його мета — вивести на авансцену, пригадати давно забуті фільми, що були відзняті в Україні двадцять років тому. Так–так, саме тоді, коли з радянським минулим ми щойно розпрощалися, майбутнє не вирізнялося особливою чіткістю і конкретикою, були люди, які залюбки давали гроші на кіно, нічого не вимагаючи натомість. В Одесі були представлені п’ять картин того періоду: «Гамбрінус» Дмитра Месхієва, «Кисневий голод» Андрія Дончика, «Івін. А» Ігоря Черницького, «Перший поверх» Ігоря Мінаєва та «Яма» Світлани Ільїнської.

Свого часу автор цього роману був відомий спробами сконструювати з підручного жанрового матеріалу щось на зразок «альтернативної історії». У принципі, вийшло непогано, і «Дефіляда в Москві» чи «Конотоп» Василя Кожелянка залишаються безперечними доказами цієї стилізаторської діяльності. Сам він згодом нібито повернувся в обійми критичного реалізму, але в останньому своєму витворі «Діти застою» вкотре занурюється у царину недалекого минулого.

Він далекий від образу «зоряного хлопчика». Навпаки, говорячи про очікувану за кілька годин зустріч із читачами, щиро турбується: чи прийдуть? Забігаючи наперед, скажу: вони прийшли. Декому навіть довелося сидіти на підлозі — місць не вистачило. Й розходитися загал не поспішав, бо ж його цікавила не лише презентована книжка Любка Дереша «Голова Якова», а й сам Любомир.

Справді, хіба не унікум — видрукувати першу книжку у вісімнадцять?! Утім розмов про «вундеркіндство» Любомир не любив ніколи. «Завжди згадую свій Львівський фізико–математичний ліцей, із якого я вийшов. Якби ті люди, які називають мене вундеркіндом, побували там, вони б зрозуміли, що вундеркіндом є кожна дитина, якій просто дали можливість розвиватися в правильному, сприятливому середовищі. У школі такі середовища рідко зустрічаються. А це не має бути так. Зі мною вчилися діти, які знали якісь науки так, що мені й не снилося. Мені здавалося, що я космос бачу перед собою, а не дітей. Це були звичайні діти. І коли спілкуєшся з такими, розумієш, що ти такий самий, просто треба працювати. А якщо у дитини щось відбувається не так, то, може, в потрібний момент хтось не дав їй якоїсь потрібної книжки...»

Нова книжка Любка Дереша — теж про людину, в якій живе геній. І це ж, власне, — привід для розмови напередодні зустрічі з читачами у Сумах.