«Я хотів передати дітям усе, що знав сам»

У Дубровиці — затишному містечку на Рівненщині — його без перебільшення знають усі. На запитання «Як там Федір Іванович?» вас ніхто не перепитуватиме «А який?» — усі знатимуть, про кого йдеться. І це не випадково — за більш як 50 років керівництва різноманітними гуртками через його руки і серце пройшли десятки тисяч учнів, іноді навіть цілими династіями. Його називають дубровицьким унікумом, адже міг одночасно вести до десятка різних гуртків — танцювальний, хоровий, акробатики, баяністів, радіоконструювання, радіоелектроніки, фотосправи, кінодемонстраторів. Його вистачало для всіх: він був мудрим, але вимогливим, до учнів ставився із незмінними терпінням і любов’ю, по–батьківськи звертаючись до них «синку» чи «дочко».

Від Берліна до Харбіна

Власне, бути батьком він навчився ще в юності. Федір був старшим серед своїх дев’яти братів і сестер, тож, коли їхнього батька, Івана Онуфрійовича Кренька, забрали на фронт, мама обняла хлопця і сказала: «Будеш тепер ти їм за батька». Йому тоді ледве виповнилося чотирнадцять. Так йому й довелося все життя бути за старшого — батько повернувся з фронту контужений і в 1947–му помер.

У війну хлопець підробляв у молочному магазині, рятуючи своїх від голоду. А під завісу війни мобілізували і його. «Пройшли ми спочатку «учебку», а в травні 1945–го нас посадили у вагони і повезли до Берліна, — розповідає Федір Іванович. — Але не довезли. Під Берліном нас зупинили. Ми довго стояли, а потім нас повернули на Схід. Ми зраділи, думали — додому. А поїзд їхав усе, їхав, аж доки не зупинився у Ман­джурії. Так я тепер кажу, що я пройшов війну від Берліна до Харбіна. Наша бригада навіть брала участь у зйомках фільму «Розгром Японії».

З японської війни Федір Іванович привіз медалі «За бойо­ві заслуги», «За перемогу над Японією». А найголовніше — саме тут найповніше розкрилися його творчі таланти: тут він освоїв фотосправу, захопився радіотехнікою, навчився грати на баяні, почав танцювати в армійському ансамблі.

Правда, все це з’явилося не на порожньому місці. Батьки Федора були надзвичайно музикальними людьми: Іван Онуфрійович гарно грав на гармошці, а Єва Корніївна чудово співала. А вже щодо танців, то тут, як кажуть, від Бога. «Я за Польщі танцював і па–де гра, і польку, і краков’як, і танго. Коли приходив на вечорниці, то дівчата хотіли танцювати тільки зі мною, хоч я був найменшим, — усміхається Федір Іванович. — А вже після 1939–го ходив на «Просвіту», грав на мандоліні — нами керував тоді диригент церковного хору Кубаєвський. Так що основа в мене була. А решту досягав сам».

«Слава Сталіну, ЦК! Ми закінчили. Пока!»

Коли на початку 50–х Федір Кренько демобілізувався (їх, молодих, після закінчення війни ще кілька років залишили в армії «дослужувати»), його одразу ж запросили у місцеву семирічку вчителем музики та фізкультури. Там він запропонував новації, які всім припали до душі, перетворивши обов’язкові заняття на улюблені. Першою новацією стала ранкова гімнастика під баян — діти, які досі намагалися уникнути розминки, тепер притьмом летіли до школи. Другою — гурток акробатики. Тоді було надзвичайно модно на всілякі свята вибудовувати на сцені акробатичні піраміди. «Козирним нашим номером була п’ятиярусна піраміда. Ми слухали не стільки музику, скільки команди Федора Івановича: «Один, два, три...». І коли на «п’ять» наша найменша, Надя Коржик, спритно вибиралася на гору і дзвінким голосом декламувала: «Хай живе товариш Сталін,Ворошилов і ЦК! Все, що знали, — показали. До побачення. Пока!» — зал вибухав оплесками», — згадують випускники 1958 року.

У вільний час любив Федір Іванович приходити у місцевий парк і грати на баяні. Одного разу його запримітив другий секретар райкому партії і запросив до себе. «Нам такі люди треба, — заявив він. — Підете працювати в Будинок культури». «Але ж я вже працюю у школі», — несміливо заперечив Кренько. «Можете працювати, де хочете, а в Будинку культури ви потрібні», — відповіли йому. І незабаром до шкільного навантаження додалися хори при райлікарні, райспоживспілці, держлісгоспі. Спробував себе Федір Іванович і в театрі — на його постановці «Лимерівни» був такий аншлаг, що глядачі виламали двері.

Паралельно з цим Федора Івановича почали запрошувати і музичним керівником у дитячий садочок, і до Палацу піонерів (пізніше — Будинок школяра, Центр позашкільної освіти). Останній із часом став його другим домом. Він міг вести паралельно кілька танцювальних груп (народних і бальних), хор (були роки, коли на сцену виходили разом до 120 дітей), музику, технічні гуртки. «І жодного разу він не запізнився, не пішов на лікарняний. Скільки разів ми казали: «Може, побудьте вдома», а він у відповідь: «А діти ж як?». У Федора Івановича вчилися не тільки діти, а й ми — ставленню до роботи», — говорить тодішній директор Палацу піонерів Ніна Лясковець.

Школа, мистецтво подарували йому і знайомство з Ольгою Василівною — єдиним великим коханням усього його життя. «Вона сама була родом із Польщі, їх переселили у 1945–му в Чортків, їй тоді було років п’ять. А після закінчення музучилища її направили на моє місце в Дубровицю. Ще й пригрозили, що, якщо не поїде, то заберуть диплом. Такою я її вперше і побачив: висока, красива, з домрою, — згадує Федір Іванович. — Вона попросила мене підігрувати дітям на уроках музики. Спочатку я її побоювався. А потім — закохався. Ми 47 років прожили душа в душу. Вона була Жінка з великої літери». Федір Іванович замовкає і раптом додає: «Після її смерті я три роки не брав до рук баян. І фотоапарата не торкаюся, хоча в мене їх кілька. Оце 14 квітня пішов п’ятий рік, як я сам...»

«Мені в житті більше нічого не треба»

Про таких, як Федір Іванович, нині кажуть self–made–man — людина, яка сама себе створила. Він заочно закінчив Московський університет культури, студіював різні книжки та журнали, вишукуючи цікавинки для себе. Його називали дубровицьким Вірським — він буквально записував у пам’яті постановки відомого колективу, побачені на сцені чи по телевізору, а потім передавав ці знання учням — його вихованці виконували найскладніші фігури українського гопака. А один із учнів — Віталій Малафей — нині танцює в трупі Рівненського драмтеатру.

Про Федора Кренька свого часу знали і в Києві, і в Москві. Його часто запрошували на різні семінари, огляди художньої самодіяльності, творчі конкурси. І скрізь були призові місця. А апарат точкового електрозварювання, виготовлений під його керівництвом Олегом Позняком, отримав диплом ВДНГ у Москві. До речі, Олег нині продовжує справу Федора Івановича — керує технічними гуртками в Центрі позашкільної освіти. Справу вчителя продовжує і Калістрат Красько — учитель Залузької школи. А в тому пам’ятному 1958–му вісім випускників вступили до Дубнівського культосвітнього технікуму, щоб стати такими ж, як учитель.

Не обходилося і без прикрощів. Через захоплення радіотехнікою та фотосправою він був під постійним наглядом КДБ. «Одного разу прийшли, розбудили, кажуть, що ми засікли передавач, він у вас. А я їм кажу, що якби в мене був передавач, то ви б його не знайшли ніколи. Потім з’ясували, що то в школі на уроці фізики вчитель демонстрував можливості передавача, — згадує Федір Іванович. — Іншим разом мої хлопці справді змайстрували передавач, а я на свій приймач засік їх. Так і прийшов до них із приймачем у руках у двір, кажу: ви що, в тюрму захотіли? А ще був випадок в Дубровиці, коли хтось фотоспособом зробив 50 рублів. Прийшли з КДБ у магазин, питають: хто тут у вас фотореактиви купує? А їм одразу: Кренько».

Неодноразово звинувачували Федора Івановича і в націоналізмі — і поза очі, і так. Але не чіпали. Чи то знали про вроджену порядність і відповідальність Кренька, чи то шанували його як ветерана. Чи просто розуміли, що більше такої людини їм не знайти. А звіти в область теж треба було передавати регулярно.

У 2005 році, коли Дубровиця святкувала своє 1000–ліття, Федору Креньку було присвоєне звання почесного жителя міста. Він і зараз жодної хвилини не сидить на місці: по–молодечому стрункий і підтягнутий, їздить скрізь на велосипеді, забезпечує трансляцію богослужінь у церкві Різдва Богородиці, вчить молодь танцювати вальс, допомагає усім, хто кличе на допомогу. «Я хотів передати дітям усе, що мав і знав сам, і мені це вдалося. А більше мені в житті нічого не треба», — каже він.