«У культурі немає провінції»

Сьогодні у країні стартує багатоденне свято з гучною назвою «Євро–2012», яке, за логікою, повинно мати і мистецький супровід. Досвід художнього керiвника театру «Сузiр’я» Олексiя Кужельного у цій справі був би дуже доречним — зрежисирувані ним вистави просто неба, театральні імпрези на вулицях Києва неодмінно вдихали святковий настрій у заклопотане місто, примушували посміхнутися й помахати рукою акторові на ходулях і поважного працівника офісу, і сувору вчительку, і зосередженого водія тролейбуса. Проте у столицi вирiшили: Євро з театром особливо не перетинатимуться.

«Тут плачуть, там підскакують, аплодують чи кричать — справжнє єднання душ...»

— Про цей театральний сезон однозначно не можна говорити, не згадуючи головну подію року — Євро, — визнає Олексій Павлович. — У мистецтві футбольному і театральному багато спільного. Те, що мене найбільше радує серед цього спільного, — це момент єднання душ. Тут плачуть, там підскакують, а ще десь аплодують чи кричать — єднання душ дуже споріднене. І я був глибоко певен, що мистецька, театральна складова буде дуже важливою у заходах, пов’язаних з Євро. Пропонував зробити театральну ходу, парад театральних костюмів, говорив: давайте знайдемо місце для тих, хто грає на гітарі, і нехай у нас буде вулиця Гітаристів, Баяністів, Танцюристів... І нехай би це спортивне свято наповнювалося такими речами, які, безумовно, надали б доброго настрою гостям нашого міста, а ті по закінченні Євро повезли б до себе додому ще й такі враження. І мені страшенно боляче чути новини від іноземних ЗМІ, які розповідають, що в Україні бандитизм, тут незатишно і неспокійно... Значить, провина знову на нас — на митцях, людях культури, інтелігенції, які не відстояли свого місця в цьому святі. Головне управління культури цікавилося, які ми гратимемо вистави у цей період. Ми надали цю інформацію, заодно розповіли про свої ідеї, які б ми могли реалізувати під час Євро.

— Урешті, можна було б провести конкурс проектів і обрати найцікавіші...

— Безумовно. Де ці пропозиції зараз, під яким сукном, у якій шухляді — невідомо... Пройшовся Хрещатиком, який зараз увесь перетворився на фан–зону, і мені на думку спала аналогія з пивним фестивалем. Побачив хоч кілька «живих скульптур», тож культура буде представлена принаймні так. А у розмовах із глядачами перед виставами «Сузір’я» я закликаю свою любов до театру виявляти в театральності існування, в яскравості одягу, в доброзичливості стосунків із гостями Києва. Хоча думаю, що театральна публіка це і так прекрасно розуміє.

«Коли немає грошей — викручуватися дуже складно»

— Футбол футболом, але ж червень для театру завжди був місяцем особливим — завершується театральний сезон. Ви вже визначилися з характеристикою сезону 2011—2012 для театру «Сузір’я»?

— Сезон 2011—2012 не пройшов, а промайнув. Дуже багато було роботи, ми, як завжди останнім часом, намагалися викручуватися. Наша галузь працює не на розвиток, а на виснаження. Бо ось уже три роки, як не фінансуються прем’єри. Це, якщо проводити паралель з тим же футболом, коли футболісти не грають якихось робочих, тренувальних матчів, а виходять на поле відразу в чемпіонаті. Тобто у нас немає можливості експериментувати, ми не маємо права на помилку. Нові сили, нові фарби та емоції доводиться видобувати з того, що вже є в репертуарі три–п’ять–десять сезонів... Слава Богу, глядач цього року потужно розширював межі сім’ї нашого камерного, домашнього, родинного театру. До всіх київських театрів спостерігається сплеск глядацького інтересу. На доказ того, що у нас катастрофічно не вистачає театрів, скажу, що всі театри сьогодні зробили малі сцени... Ми такий майданчик облаштували, коли наша велика сцена була на ремонті і треба було не зникнути з театральної мапи. Тоді ми відкрили мікросцену на 21 місце в залі, а тепер розширили до 25–ти. Сьогодні це у нас такий майданчик молодіжного пошуку....

— Тому й прем’єр було менше, ніж зазвичай?

— У нас була одна прем’єра — «Те, що приховують французи». Її поставив Лев Сомов, він же виконує одну з головних ролей, і взагалі у цьому спектаклі підібралася прекрасна команда молодих артистів. Ми починали і років з двадцять працювали за принципом: у кожній виставі має бути потужне, знане і високодостойне акторське прізвище. Лариса Кадочникова, Лариса Кадирова, Микола Рушковський, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Остап Ступка... Сьогодні зірки українського театру також грають у наших виставах, але левова частка акторської роботи припадає на молодих артистів. Або на тих, які добре знані, але чомусь звання і премії цих митців обійшли. Ірина Калашнікова, Сергій Мельник — це прекрасні артисти, які багато років співпрацюють із «Сузір’ям». Зараз ми з ними готуємо нову виставу, в основі якої будуть пісні еміграції. Це ж не сучасне чи ситуативне, а постійне явище. Українці до Канади виїздили ще до революції, потім була еміграція радянської доби. Одним з основних мотивів еміграції є відчуття вільного існування, і ми його спробуємо дослідити у піснях. Зв’язок із Батьківщиною, голос душі, пам’яті, крові — пісні еміграції є надзвичайно болючими, щемними. Зараз ми дуже часто чуємо: «А мої діти за кордоном вчаться», «А моя донька вийшла заміж за кордон»... Еміграція — це сьогодні якась формула щастя. І ця ситуація не може не хвилювати. Роботу над цією виставою ми розпочали ще цього сезону, але прем’єру відклали на наступний. Знаєте, коли немає грошей, то викручуватися дуже складно.

— Гроші на постановки не передбачені бюджетом узагалі чи їх просто не перераховують?

— Світлана Зоріна (керiвник Головного управлiння культури КМДА. — Ред.) задекларувала концепцію, за якою управління передаватиме гроші міста і контролюватиме їх розподіл. Але на якому етапі виникають складності, ми не знаємо. Зверталися до голови КМДА Олександра Попова з приводу зміни бюджету, достукалися, і до нас дослухалися — бюджет був збільшений. Ми зверталися до депутатів із приводу орендної плати — нас також почули. І це приємно. А що стосується грошей постановчих... Величезні складнощі в їх оформленні. Працювати за принципом звичайного виробництва театр не може. Як я можу подати документи на виготовлення сценографії, якщо я ще не маю грошей ні на сценографа, ні на художника з костюмів? Тут є специфіка, яку Головне управління культури має відстояти перед казначейством. Тож коментувати відсутність грошей на постановки я не можу, я можу лише констатувати цей факт.

— Як, власне, і всі керівники київських театрів...

— Це наша спільна біда, про яку ми весь час говоримо, але рішення досі немає.

«Серед маленьких міст почалася мода на театральні події»

— Олексію Павловичу, ви, на відміну від більшості свої колег, відвідуєте прем’єрні вистави, вас часто можна побачити у Російській чи Українській драмі, Театрі на Лівому березі...

— Я намагаюся дивитися якомога більше. І писати про це також. Бо мене дуже турбує питання координації театрального життєплину. Замість зруйнованої стіни соціалістичного табору перед нами виріс економічний мур, який не дозволяє нікому нікуди їздити. Я сьогодні не назву жодного закордонного фестивалю, де були б представлені українські театри; театральне мистецтво нашої країни за її межами не представлене. У нас самих немає добротного театрального фестивалю, де був би презентований не андеграундний напрям, а який би запрошував справді титуловані колективи. «Київ травневий» привозив всесвітньо відомі театри, до нас приїздили Ані Жирардо, Марсель Марсо, Софіко Чиаурелі... Я ще іноді їжджу на якісь фестивалі і бачу, що відбувається у світі. Існує певна театральна мода. Режисер, який ніколи не був за кордоном, працює, виходячи з цієї моди. Колись було модно, що на сцені стільці стоять у рядочок, потім було модно, що все відбувається у глядацькій залі, а глядачі — на сцені. Тобто ціла низка таких прийомів, які з’являються не просто так, вони сигналізують про певні потреби часу. І мені цікаво, як у такому контексті виглядає український театр. Сьогодні дуже багато невеличких театральних фестивалів — у Херсоні, Севастополі, Черкасах... Серед маленьких міст почалася мода на якісь театральні події. Нещодавно в Борисполі проходив джазовий фестиваль дуже високого рівня, ми там показували нашу виставу «В Барабанном переулке» за піснями Оку­джави. І я ще раз переконався: в культурі провінції немає. Там, де немає доріг, води, світла — є духовність і є потреба духовності.

— А наскільки вам як глядачеві і режисеру цікавий репертуар столичних театрів?

— Ми сьогодні живемо в новому світі, почалася нова цивілізаційна епоха. Цього можна не помічати, бо якщо ти бачишся з людиною щодня, то не зауважуєш, як вона змінюється. А театр про це сигналізує, говорить, діагностує. Тому і цікавість до театру збільшується. Пізнання сьогодення відбувається і через театр також. Я радію з того, що кожен театр у Києві набув свого обличчя. Це дуже цікава річ. В умовах необхідності підкорення економічним обставинам, коли треба робити що завгодно, аби квитки продавалися, коли ми вимушені обирати полегшений репертуар, кожен театр має свою індивідуальність. Театр юного глядача переконує: життя прекрасне, радісне, казкове! Життя — це випробування, спробуй гідно його подолати, говорить Молодий театр. Це світоглядна позиція театру. А якщо порівняти вистави цих двох театрів — навіть ритмічно вони вибудувані так, що коли спадає увага дитини або юнака, актори реагують, рухають її далі. Тобто і специфіка аудиторії відчувається дуже точно. Тішуся Театром оперети, який помолодшав, став більш динамічним, привабливим для глядача. Не за рахунок суто жанрової ознаки чи легкості, а за рахунок елегантності, української цнотливості — тут є свої особливості. У Театрі на Лівому березі — прекрасна режисерська молодь. Те, що я бачу в київських театрах, дає мені енергію для праці...