Силами класиків

Навіть за відсутності серйозної фінансово–організаційної підтримки з боку Української держави нашому посольству в Грузії все ж вдалося здивувати публіку заходом, приуроченим до 20–річчя встановлення дипвідносин між обома державами. Прицмокуючи язиком і хитаючи головою, художниця Олеся Тавадзе примовляла: «І це все зберігалося тут? Ми навіть і не знали». Тим часом між гостями на урочистому відкритті 30 травня промайнула чутка: збірку привезли з України і збираються залишити в дар Грузії. Що ж, місцеву публіку можна зрозуміти: такий жест цілком у грузинському дусі — вражати, дивувати, не залишити ні тіні сумніву, що ти і твій народ — найгостинніші й найщедріші.

«Спочатку концепція виставки передбачала відобразити бачення Грузії українськими художниками, але коли ми почали співпрацювати з Національним музеєм Грузії, виявилося, що у фондах знаходиться багата колекція робіт українських майстрів різних епох і що не художник — то ім’я», — розповіла Катерина Ткаченко, другий секретар посольства України в Грузії, додаючи, що більшість робіт виставляються вперше. Тому тема «грузинські мотиви на полотнах українських майстрів» відійшла на другий план, і в авангард поставили класиків: Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Сергія Васильківського, Івана Їжакевича, Киріака Костанді, Миколу Пимоненка. Особливо «бо­йовий» настрій виставці задають масштабні полотна Миколи Самокиша, які він створював на замовлення Тифліського воєнно–історичного музею, — «Баталія біля річки Іорі» та «Епізод битви при Авліарі». З художників, що чіпляють не розміром, а змістом — Микола Ярошенко з невеликим портретом чоловіка, зодягненого у чоху («Чоловік у полі») або Іван Їжакевич із чорно–білою мініатюрою, що справляє ефект фотографії («Будівничі роботи»). На «Український вернісаж» потрапила і «Катерина ІІ» пензля Боровиковського, розташована біля «Портрету невідомої грузинки» Василя Тропініна. Отак політика, хоч і зрідка, поступається мистецтву. Інша частина виставки — картини художників XX і XXI ст.

«Український вернісаж» виставили у Музеї мистецтва ім. Аміранашвілі, що славиться таким артефактом як хрест цариці Тамар. Тому, зважаючи на популярність закладу, крім не надто широкого кола зацікавлених суто в український тематиці, виставка має шанс охопити значнішу аудиторію. Хоча експозиція працюватиме трохи більше тижня: до 6 червня.

Варто додати, що 20–річчя встановлення дипвідносин Грузія цього року відзначає з багатьма країнами. У цьому контексті згадується німецька експозиція в оновленій будівлі Національного музею на проспекті Руставелі: професійно оформлена виставка, присвячена життю і побуту німецької спільноти в Грузії — історичні довідки, фотографії, антикварні речі. Українська виставка, глибша за змістом, вочевидь програє за формою — бракує грамотного оформлення експозиції. І якщо вже йти за формулою «все пізнається в порівнянні», то пригадаємо, яким культурним заходом Грузія почала відзначати 20–річчя дипломатичної дружби з Україною. Це виступ зірки грузинського балету Ніно Ананіашвілі у Національній опері й за підтримки українського бізнесмена Дмитра Андрієвського. А от у «нашій відповіді Чемберлену» актуального і популярного мистецтва не очікується. На порядку денному: кінець червня — «круглий стіл» iз представниками наукових кіл, 22 липня — покладання квітів до меморіальної дошки на честь встановлення першої дипмісії УНР у Грузії у 1918 році, а у жовтні — участь театру ім. Лесі Українки в театральному фестивалі. З актуальніших подій — візит міністра закордонних справ Грузії до Києва у червні. До слова, з грифом «за участі міністра культури України» мало відбутися і відкриття «Українського вернісажу». Проте запланований візит відмінили через включення глави грузинського культурного відомства в делегацію Михаїла Саакашвілі, що в цей час відвідував Латвію. Зрештою, присутність управлінця радянського типу Кулиняка не вплинула би на наповнення сьогоднішніх україно–грузинських стосунків, що фокусуються на досягненнях минулого, а не на створенні сучасного.