Монастир розбрату

Давид Ґареджі — одне з найбільш рекламованих для відвин місць Грузії. Цей середньовічний скельний храмовий комплекс розташований за 70 км від Тбілісі. Незважаючи на близькість до столиці, турист не завжди зможе по­трапити в Давид Ґареджі. Ми, наприклад, оглянули оновлені будівлі діючого чоловічого монастиря і лиш потім дізналися, що побачити знамениті фрески, серед яких — зображення грузинських властителів і цариці Тамар, не вдасться. «Там азербайджанські прикордонники. Учора можна було пройти, а сьогодні — ні», — дозував інформацію монах–провідник. Річ у тім, що Давид Ґареджі знаходиться на кордоні Грузії та Азербайджану, так би мовити, комплекс «розтікся» по обидва боки гори, яка сьогодні є демаркаційною лінією між обома державами. Сам кордон виглядає як стрункий ряд кілочків, розташованих уздовж стежки по той бік гори. Грузинські прикордонники, які піднялися за нами, могли пояснити ще менше, ніж слуги Божі: мовляв, ми працюємо тут перший день, але далі йти не пускали.

На календарі було 9 травня. І лише 11 травня у грузинських ЗМІ почала з’являтися інформація про грузинсько–азербайджанські непорозуміння в районі Давид Ґареджі. Тільки надвечір 20 травня надійшло повідомлення, що на проблемній ділянці буде відновлено статус–кво. Рішення досягнуто в результаті переговорів президентів Грузії Михаїла Саакашвілі та Азербайджану — Ільхама Алієва на саміті НАТО в Чикаго. Але все ж лишається питання: коли доступ до спірних частин монастиря буде відкрито і чи не повториться ця ситуація знову? Бути «кинутим» туристом, погодьтеся, не надто приємно, навіть якщо замість цариці Тамар як компенсація пропонується споглядання неймовірних марсіанських краєвидів напівпустелі й зустріч із місцевими черепахами. Тим часом опозиційна сила «Грузинська мрія» звинуватила владу у змові з Азербайджаном. А в неділю у столиці відбувся мітинг під гаслами: «Давид Ґареджі — це Грузія».

Суперечки щодо Давид Ґареджі точаться ще з 1991 року, коли обидві країни успадкували адміністративний радянський кордон, який не міг вдовольнити потреби новоутворених держав. Для Грузії монастир Давид Ґареджі — невід’ємна частина національної історії, один iз доказів величі й спадкоємності грузинської державності.

Згідно з офіційною інформацією, заклав монастир у першій половині VI ст. св. Давид, один із 13 сирійських отців. У часи середньовіччя релігійний комплекс виконував політичні й культурні функції: його патронували грузинські королі, на несприятливих для життя гірських схилах розкинулося ціле поселення із пекарнями, кузнями, загонами для худоби. Тут розвивалася школа живопису, наочні свідчення чому — фрески із життя Давида Ґареджійського та членів грузинської королівської родини, деякі з малюнків датують навіть VIII століттям. Усе це — інформація з офіційного подання Грузії на включення Давид Ґареджі у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що можна розцінювати як політичний крок. Заявка була подана у жовтні 2007 року й досі перебуває у попередньому списку. На тлі такої серйозної промо–кампанії заяви деяких азербайджанських істориків, що історично ця місцевість належала кавказьким албанцям, спадкоємцями яких є сучасні азербайджанці, виглядають не так переконливо.

У 2007 році між сусідніми країнами виникла серйозна суперечка щодо комплексу, коли заступник міністра закордонних справ Азербайджану Халаф Халафов згадав про албанську версію й заперечив можливість обміну монастирських земель на інші території, що запропонувала Грузія. «Тут немає місця для територіального обміну», — підкреслив чиновник. Непоступливість азербайджанців у цьому питанні пояснюється розташуванням місцевості: з гори відкривається пречудовий вид на азербайджанську долину, тобто це стратегічна територія.

Серед низки заполітизованих коментарів на дану тему виділяється твереза думка грузинського блогера й екс–віце–мера Батумі Гели Васадзе: «На мій погляд, винна влада... Коли очевидно, що юридично ти не маєш рації, необхідно знаходити інші нестандартні рішення. Наприклад, замість того, щоб проводити завідомо програшні переговори щодо відступу території, домовитися про створення спільної культурно–історичної зони з безперешкодним пересуванням iз того та іншого боку... Чому тоді такий варіант не запропонували азербайджанській стороні. Через страх опинитися під вогнем критики опозиції, а ще страшніше — Церкви... Азербайджанська влада, навіть якби дуже хотіла, не змогла б піти на поступки в цьому питанні, оскільки це був би достатньо серйозний прецедент», — пише він у своїй статті на порталі «Грузия Online».  

На жаль, чим далі, тим уся ця ситуація з азербайджанськими прикордонниками, обміном загальними репліками й переговорами на важливому для Грузії саміті НАТО виглядає як розіграш політичної гри, розрахованої більше на внутрішньополітичну ситуацію в Грузії.