«Моя тема в літературі — любов до людини»

«Для всіх прийдешніх поколінь письменників, журналістів, учителів, власне — пропагандистів і робітників Українського Слова Стельмах — взірець мовної майстерності й краси, лексичного багатства, розкішної метафоричності та безмежжя відтінків, барв і кольорів, — так відгукується про творчість Михайла Панасовича письменник Сергій Плачинда. — Його стиль — се класичне українське бароко в мові й літературі.. мовна стихія Стельмаха — то розкіш і безмежне поле для дослідників–мовознавців». Стельмах же вважав, що, маючи за вчителів Шевченка і Коцюбинського, просто не мав права писати погано. «Моя тема в літературі — любов до людини», — говорив Михайло Панасович. Дотримуючись цього девізу у своїй творчості, він був настільки щирим і переконливим, що його розуміли не лише в Україні, а й за кордоном. Твори Стельмаха перекладені 43 мовами світу, а роман «Кров людська — не водиця» став першим твором української літератури, який видрукували турецькою мовою. Сьогодні, у день 100–річчя Михайла Стельмаха, численні шанувальники його творчості, за логікою, мали б ретельно вибудовувати свій графік, аби устигнути на всі заходи, присвячені цьому ювілею. Але їм залишається хіба що вклонитися могилі Михайла Панасовича на Байковому кладовищі чи принести квіти до меморіальної дошки на будинку письменників Роліт у Києві. Оскільки на масштабне відзначення цієї дати наша держава — на жаль, це вже навіть і не дивує — не спромоглася. 5 червня вечір пам’яті Михайла Стельмаха відбудеться у Спілці письменників, в Інституті української мови запланована конференція до 100–ліття Михайла Панасовича, науковці також поїдуть на Вінниччину, на батьківщину письменника... Скромненький список подій як для вшанування людини такого рівня...

«Не всі повинні бути дисидентами — хтось мав зберігати нашу мову»

Публіцист Людмила Стельмах — невістка Михайла Стельмаха, вдова його сина Ярослава. Свого свекра вона називає надзвичайно ерудованою людиною, скромною і щедрою. «Більшість часу Михайло Панасович проводив за містом, в Ірпенi, — згадує Людмила Вікторівна. — У 50–х роках він туди перевіз батьків з села. Вони вже були старенькі, а в місто, до Києва не хотіли. А в Ірпені Михайлові Панасовичу виділили діляночку, і він побудував будинок для батьків, без витребеньок, але дуже зручний. Батько невдовзі помер, а Стельмах більшість часу проводив там, з мамою — він був прекрасним сином. В Ірпені йому добре працювалося...» Коли Людмила Вікторівна і Ярослав Михайлович почали зустрічатися — Стельмах–молодший повіз майбутню дружину до Ірпеня знайомити з батьком. Потім вони туди їздитимуть часто і залюбки, книга пані Стельмах «Мій кіт за тобою скучив» сповнена зворушливих епізодів про ті часи... Але порозуміння й довіра між невісткою й свекром виникли не відразу. «Щоб ми впали в обійми одне одному — такого не було, — зізнається Людмила Вікторівна. — Моє становлення відбулося в шістдесяті роки. Коли у журналі «Всесвіт» почали друкувати західну модерну літературу, я також могла читати в оригіналі і Семюеля Беккета, і Наталі Саррот, почали з’являтися виставки абстрактного мистецтва... А тут ще й гучно заявили про себе такі прекрасні поети як Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич, Ліна Костенко, Євген Гуцало... Тому мені тоді були властиві і певна зверхність, і категоричність молодості. Зараз згадую себе в молодості — ну така вже була, що без Кафки й не ступить. А згодом зрозуміла, що не всі повинні бути дисидентами, не всі повинні були йти в тюрми — хтось мав зберігати нашу мову. Власне, українську мову зберегли українські радянські письменники. Коли прочитала «Щедрий вечір» і «Гуси–лебеді летять» — була настільки зачарована, що це вже стало фактом моєї біографії. А коли я ближче познайомилася з Михайлом Панасовичем — була вражена його енциклопедичністю. Це ж сільська дитина, яку батько носив на плечах до школи, тому що не було чобіт! А потім були наступні відкриття. Михайло Стельмах — модерніст! Він прекрасно знав тогочасну західну літературу, кінематограф... І я спершу й не думала, знову ж таки, через зверхність молодості, що спілкування з ним буде таким цікавим! Потім, коли ми краще познайомилися, коли між нами виникла довіра, у нас були розмови про Україну, про те, що робилося і робиться... Кожна його фраза бала вагомою, але не було, такої, знаєте, значущості класика. Михайло Панасович був скромною людиною».

Його і наші «Чотири броди»

На теренах Радянського Союзу першим із радянських письменників про страшний голод написав Михайло Стельмах. «І тому його роман «Чотири броди» не видавали — він лежав у нього в шухляді і у видавництві, а сам автор ходив чорний по тому ірпінському саду, — згадує Людмила Вікторівна. — Що таке для письменника, лауреата кількох премій, твори якого перекладені на кілька десятків мов, коли його роман лежить. Я його запитувала, у чому річ? І він розказав мені про той голод. Я ж городянка, киянка, я нічого про це не знала... Після цього ми з Ярославом почали збирати розповіді про це по селах, розпитували в Києві...».

«Чотири броди», дякуючи Павлові Загребельному, який став головою Спілки письменників, урешті–решт таки видрукували. Павло Архипович обурився: як так, роман нашого шановного класика і не видають? Але ця історія, вважає Людмила Стельмах, стала початком його важкої хвороби. «Михайло Панасович не був хворобливою людиною, він був міцний, як горішок, я його не бачила в ліжку ні з застудою, ні з ще чимось, — згадує пані Стельмах. — У нього був діабет, але без ін’єкцій, він пив пігулки і не їв солодке. Над романом працюють п’ять, десять років. І як можна пережити, коли він потім лежить у шухляді. Але, слава Богу, він потримав цю книжку, перед тим, як пішов iз життя».

Чотири броди, за Стельмахом, це своєрідна філософія життя. Кожен має свої чотири броди: блакитний, як світанок — дитинство; як сон — хмільний брід любові, брід праці і житейських турбот; брід онуків і прощання... Від того, як людина переправляється через ці броди, стає зрозуміло, чого вона варта.

На рахунку Фонду Михайла та Ярослава Стельмахів — ... 900 гривень

Кілька років тому був заснований Фонд Михайла та Ярослава Стельмахів. Серед співзасновників — Людмила Стельмах, Микола Жулинський, Іван Драч, Олексій Безгін... Директором став актор Театру драми і комедії на Лівому березі Станіслав Пазенко.... «Ми багато зробили, — вважає Людмила Вікторівна. — Відкрили сайт, організовували вечори, присвячені Ярославу Михайловичу, Михайлові Панасовичу... 90–ліття Михайла Стельмаха відзначали в Театрі Франка... Олег Бійма зробив прекрасний фільм «Чотири броди», прем’єра якого відбулася 11 травня, саме в день народження Михайла Стельмаха за старим стилем. За цей час у видавництві «Український письменник» було перевидано двотомник Михайла Стельмаха. Готували передачі на телеканалі «Культура». Мене тішить, що ці передачі збережуться, їх завжди можна буде подивитися...»

Значущості цим ініціативам додає і той факт, що про якусь системну підтримку Фонду з боку держави говорити не доводиться. Пошук спонсорів — ось єдино можливий варіант для того, щоб реалізувати ту чи іншу ідею. «На сьогодні у нас на рахунку близько 900 гривень», — говорить Людмила Вікторівна.

ДОСЬЄ «УМ»

Стельмах Михайло Панасович.

Поет, прозаїк, драматург, публіцист, кіносценарист.

Народився 24 травня 1912 р. у с. Дяківці Літинського району на Вінниччині. По закінченні школи колгоспної молоді вступив до Вінницького педагогічного технікуму імені Івана Франка, потім — на філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту.

У 1940 р. Стельмаха прийняли до Спілки письменників України, за рік вийшла його перша збірка поезій «Добрий ранок», редактором якої був Андрій  Малишко. Автор романів «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Чотири броди», повістей «Гуси–лебеді летять», «Щедрий вечір» та багатьох інших...

Лауреат Ленінської, Державної СРСР (обидві — 1961) премій, Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1981). Герой Соцiалiстичної Працi.

Помер 27 вересня 1983 року.