Андріївський узвiз, якого немає на Андріївському узвозi

Коли говорять музи — гармати мовчать. Проекцiонуючи цей відомий вислів на сьогодення Києва, під «гарматами» слід розуміти занесені над історичними будівлями ковші екскаваторів, які не менш ефективно, ніж окупанти під час війни, нищать архітектуру міста. «Музи» — всі, хто виходить на акції протесту і у такий спосіб примушує «гармати» якщо не «замовчати», то хоча б узяти тайм–аут у своїх руйнівних діях. Режисер Олександр Білозуб у нерівній битві за Київ, обрав тактику не одноразову, а системну. Вистава «Як тебе не любити, Києве мій!», прем’єра якої відбулася днями на Камерній сцені Театру Франка, буде таким собі постійним закликом берегти місто, велична історія якого разюче дисонує із сьогоднішнім безладом на його вулицях.

Цей музичний спектакль «укомплектували» прогнозованими творами — «Дніпровський вальс» та «Києве мій» Ігоря Шамо, «Знову цвітуть каштани» Платона Майбороди й Андрія Малишка, поезією Ліни Костенко, Олександра Вертинського, Миколи Зерова... Власне, це саме той випадок, коли винаходити велосипед зовсім не обов’язково — все вже написано–створено, варто лише правильно скомпонувати й додати кілька слів та думок «від себе». У виставі «франківців» це, насамперед, номери «Тарапунька і Штепсель» та «Довідкова слухає!».

Нагадати про дует двох неперевершених коміків узяли на себе сміливість артисти Анатолій Гнатюк та Олексій Паламаренко (він також — і автор літературної основи вистави). А роль працівника довідкової служби на власний бенефіс у цьому спектаклі перетворив Володимир Ніколаєнко. Зі свого «робочого місця» на балкончику він з ентузіазмом і дуже докладно — не те що зараз! — відповідає на запитання тих, хто телефонував у довідкову, заодно підтримуючи розмову з колегою Люсею, скаржачись їй на тещу. Від цього говіркого чоловіка його співрозмовники, а заодно і глядачі, дізнаються, що вулиця Кузьмінська зараз носить ім’я Жамбіла Жимбаєва, «ресторан «Столичний» уже 20 років як не існує, ідіть у «Пузату хату», а на Андріївському є все — і Музей Булгакова, і пам’ятник Проні Прокопівнi, тільки самого Андріївського немає». Особливу роль у цій виставі відіграє, звісно ж, оркестр, який постійно перебуває на сцені. Час від часу його керівник, Володимир Гданський, дозволяє собі із модератора процесу перетворитися на простого слухача. Присівши на стілець, він вдоволено киває головою, слухаючи своїх підлеглих...

Енергетикою цього спектаклю переймаються всі глядачі — будьте готові до того, що ви разом з акторами співатимете «Як тебе не любити, Києве мій...» Хоча розуміння того, що вистава побудована на естетиці Києва двадцяти–тридцятирічної давнини, матиме дещо гіркуватий присмак. Бо в сучасному літописі Києва мало поезії й вальсів — він сьогодні нагадує хроніку бойових дій...