Тюльпани й чорнобривці

Лідія Доннерс–Мунт народилася і виросла в Голландії, а на батьківщину свого батька–українця потрапила лише у 15 років. Але відтоді вона відчуває нерозривний зв’язок в Україною. Пані Лідія вже багато років допомагає українським сиротам, дитячим спортивним школам, лікарням, бібліотекам. А віднедавна взяла під опіку так званий проект «дніпропетровського Рембрандта» («УМ» писала, що у Дніпропетровському художньому музеї виявлено невідому картину Рембрандта «Жінка в перлинному намисті». Але її оригінальність ще мають підтвердити голландські мистецтвознавці).

Колишня балерина, спортивна атлетка, дружина голландського держпосадовця й активістка українсько–голландських гуманітарних проектів Лідія Доннерс–Мунт відвідує Україну дуже часто. Вона каже: «Хоч я і живу в Нідерландах, але серце моє належить Україні».

«Батьківське село в моїй пам’яті пахне кропом»

— Пані Лідіє, розкажіть історію своєї родини, про своє українське коріння.

— Мій тато родом із Млинова, що на Рівненщині. Друга світова війна його закинула під Монте–Касіно, де він воював проти фашистів у складі італійського корпусу. Після закінчення війни тато написав листа додому: мовляв, збираюся повертатися до Млинова. Але його матір, бабця Акулина, відповіла: сину, залишайся там. Бо тебе, як усіх інших, хто повернувся, відправлять до Сибіру. І тато лишився. А потім сліпий жереб долі закинув його до Нідерландів. Працював шахтарем, мови нідерландської не знав. Там, у Голландії, він зустрів мою маму (вона нідерландка), у них народилося троє дітей.

У нашій родині завжди дотримувалися українських традицій: ми їли борщ, вареники — їх навчилася готувати мама. Тато любив співати українських пісень. Добре запам’ятався мені й перший приїзд на татову батьківщину: мій батько зі своєю мамою побачився лише у 1966 році. Бабця без упину накривала у саду в Млинові столи, вони з татом не могли наговоритися, багато співали. Бабуся, тоді кіномеханік Будинку культури, подарувала мені український народний костюм. А ще мені, 15–річній, добре запам’ятався запах кропу й петрушки (в Голландії їх не вирощують) — із ним у мене відтоді асоціювалася татова батьківщина. А ще вразив смак городніх, справжніх (не тепличних, як у Нідерландах, де висока вологість), помідорів.

— А коли з’явилося бажання допомагати татовим землякам?

— Удруге в Україну я приїхала вже з чоловіком. І побачила, як скрутно живуть українці. Ми з Хенком відвідали школу, в якій навчався мій тато. І були вражені: усі 400 діток цілий рік бігали до жахливого туалету надвір. Ми вирішили допомогти. І до 1 вересня у школі з’явилася прибудова з теплими туалетами для хлопчиків і дівчаток, ще окремими — для вчителів — жінок і чоловіків. Так, це був наш перший «гуманітарний» проект (посміхається).

Потім разом із небайдужими голландцями почали відправляти до України гуманітарну допомогу — пральні машини, одяг, іграшки, велосипеди для дітей. У Нідерландах рівень життя дуже високий. І тому кожен раз, опиняючись в Україні, у дитячому будинку чи закладі для літніх людей, у мене серце обливалося кров’ю — такий контраст і жахливі побутові умови...

А потім моєму чоловіку міністр закордонних справ Нідерландів запропонував контракт на роботу в Україні. Хенк працював тут радником Кабміну з європейської інтеграції. Так ми перебралися на два роки до Києва.

«Від побаченого в Україні буваю в розпачі»

— Тут ви працювали у Міжнародній жіночій організації, яка об’єднує дружин дипломатів. Розкажіть, чим ви займалися?

— В основному, опікувалися сиротинцями, людьми без певного місця проживання. Роздавала обіди безпритульним, спілкувалася з дітками. Я ж колишня спортсменка (Лідія професійно займалася легкою атлетикою, у 1993 році взяла участь у Нью–Йоркському міжнародному марафоні з бігу на 42 кілометри. — Авт.), тому активно спілкувалася і з місцевими любителями спорту. Так, у Києві ми познайомилися з місцевими моржами, допомагали облаштовувати їхній клуб. Опікувалася і київським дитячим танцювальним ансамблем «Барвінок» (я ж колишня балерина, для мене ця справа не чужа). Адже коли я побачила, у яких умовах тренуються ці діти, на якій підлозі танцюють... Ну як не допомогти?

Я об’їздила всю Україну. І часто від побаченого була в розпачі. Запам’ятався один із дитячих інтернатів, у який на моїх очах привезли величезний басейн — подарунок від Людмили Кучми. А в тому сиротинці напівзруйнована душова, у жахливому стані туалети, десяток років не ремонтувалася їдальня. Діти навіть харчування нормального не мають, ліжок. Їм не басейни найперше потрібні.

Хочеться допомогти і районним лікарням в Україні — не вистачає ж елементарного! Люди лікуються і працюють у жахливих умовах. Ми з голландськими колегами неодноразово готували документи й організовували доставку медичного обладнання, ліків, комп’ютерів. Лікарні в Голландії дуже добре оснащені обладнанням, і його досить часто замінюють на нове. Те, що вже було у вжитку, за домовленістю, передають в Україну — ви б бачили, як тішаться тій апаратурі українські медики.

Зараз маю на меті організувати у Козельці культурний центр, де б працювала сучасна бібліотека, де діти могли б працювати на комп’ютерах. Є над чим працювати і в Нідерландах: ми регулярно організовуємо українські дні в Голландії, підтримуємо українських діаспорян, випускаємо журнал «Україна».

— А як просувається справа з проектом «дніпропетровського Рембрандта», який ви «патронуєте»?

— Переговори щодо експертизи картини з Дніпропетровського художнього музею тривають, і вони вже вийшли на фінішну пряму. Представники Рейкс–музеум та будинку–музею Рембрандта в Амстердамі, де зберігається найбільша колекція картин митця, підтвердили, що готові провести безкоштовно експертизу полотна з України. Уже найближчим часом на картину чекатиме шлях у дві тисячі кілометрів — як тільки вирішиться питання оплати перевезення цієї картини з Дніпропетровська до Амстердама. Так ми остаточно дізнаємося, чи дійсно шедевр Рембрандта зберігається у Дніпропетровському художньому музеї.

ПОЗА ОЧІ

«Ліда з Хенком перетворили свій дім на український музей», —
координатор товариства «Україна — Нідерланди»
Василь Копистко

«Серед культурної, мистецької еліти в Нідерландах є чимало вихідців з України. Наприклад, відома актриса і журналістка Вікторія Кобленко, Євген Шевченко — напівзахисник голландського футбольного клубу «Гронінген», який є ще й представником нідерландського фонду допомоги дітям «Подих» (Breath) в Україні. Ірина Горянко–Рейкен — директор і диригент нідерландського хору імені Миколи Лисенка, Олена Копаничук — солістка нідерландської оперет–трупи Capriccio. Усі вони не забувають про своє коріння. До таких небайдужих голландців українського походження належить і Лідія Доннерс–Мунт. Вона та її чоловік Хенк — дивовижне подружжя, враховуючи їхнє саможертовне прагнення допомагати людям. Вони чимало роблять для України — щиро і без патетики: допомагають дитбудинкам, бібліотекам, лікарням, спортивним секціям та мистецьким гурткам. Лідія бере активну участь в організації днів України в Нідерландах, а ще опікується разом з іншими небайдужими могилою голови ОУН Євгена Коновальця, який похований у Роттердамі. Я неодноразово бував у гостях в Лідії та Хенка. Їхній будинок, до речі, нагадує український музей: на стіні висить картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», багато ікон, український одяг, вишиті бабусею Ліди рушники, бандури. В їхній оселі завжди звучить українська пісня. А сама Ліда часто буває в Україні — каже, що тут лишається її серце».