Пошук невбитої краси

Фотографії цього майстра були схожі на мистецькі картини ще до появи комп’ютерної графіки. У пошуках унікального кадру він готовий їздити, без перебільшення, на край світу, забиратися до непролазних ущелин і годинами очікувати благоговійної миті, коли ніч відступає перед світанком. Але, як з’ясувалося нещодавно, красивим може бути не лише далеке, а й «Близьке». Саме під такою назвою Володимир Оглоблін презентував виставку фотографій, знятих на Харківщині. Над цим проектом майстер працював довгих сім років, проїхавши з камерою всі 27 районів області.

«Божественний стан за двадцять хвилин до сходу Сонця»

— Пане Володимире, вже всі звикли до того, що темою ваших персональних виставок стають дивовижні куточки природи з неймовірно далеких країв — Арктики, прибережного Уралу, Чукотки, Колими, Якутії, гірського Алтаю. І тут раптом не така вже й багата на розкішні краєвиди Харківщина. Склалося враження, що фотохудожник Оглоблін повернувся після 30–річних мандрів додому і нарешті відкрив землякам очі на красу їхньої малої батьківщини. При ­цьому здивувався їй і сам.

— Виставка «Близьке» — абсолютно несподіване для мене культурне явище. Років сім тому я раптово для самого себе виявив, що Харківщина — край дивовижної краси, тому після своїх складних експедицій захотілося відпочити душею. І взагалі поняття «батьківщина» з’являється з такого комфортного душевного стану, коли тобі дійсно хочеться кудись повернутися. Ось такою точкою вороття для мене є Харківщина, Харків, тому всі мої поїздки рідним краєм виявилися не менш цікавими. До речі, екстриму також не бракувало, тому що нерідко доводилося ночувати у чистому полі навіть посеред зими та осінньої негоди.

— Навіщо потрібні були ці жертви?

— Хотілося вже о п’ятій ранку бути десь у Куп’янському чи Дворічанському районі, аби впіймати божественний стан природи хвилин за двадцять до сходу сонця, коли відбите чи то від хмар, чи то від неба світло м’яко лягає на землю. Це світло і не світло одночасно. Мабуть, якесь «прикордоння» між ними.

Упорядковуючи цю виставку, я, до речі, вирішив провести ще один експеримент — попросив знайомих харківських поетів написати віршовані коментарі до своїх фотографій. Умова була одна: бери інтуїтивно те, що на душу лягає, й пиши. Результат для мене був дуже несподіваним. Виявляється, у Харкові (а може, це так скрізь) надто багато депресивного і печального. Наприклад, яскрава і просто феєрична осінь, знята мною як свято життя і кольору, викликала сумні і навіть трагічні вірші. Я навіть не знав, що робити. Жодну з цих талановитих поезій не міг поставити поруч зі своєю роботою, бо тоді остання не мала жодного сенсу.

— За яким принципом ви підбирали місця для зйомок?

— Найчастіше інтуїтивно. Усі мої спроби розпитувати у місцевих жителів про красу, як правило, не давали результату. У цьому сенсі скрізь однакова картина — і на Колимі, і на Чукотці, і в Харкові. У кращому випадку люди відправлять тебе на озеро, де водиться риба. Тому я перед початком експедицій регіоном придбав оперативну штабну карту, мов у польового командира, і з її допомогою шукав найменш доступні ділянки. Не вбита цивілізацією краса з кожним роком, на жаль, зустрічається все рідше. Можу зазначити: упродовж семи років, повертаючись на одне і те ж місце, щоразу бачив ці куточки природи все гіршими і гіршими. Люди примудряються знищувати практично все. До того ж тепер багато приватного, куди вхід суворо заборонений. Кілька моїх спроб сфото­графувати ставки та озера завершувалися тим, що у кращому випадку біля мене виринали сторожові собаки розміром з автівку. Спроби домовитися з охороною не були успiшними — з тобою не хочуть навіть розмовляти, а коли й говорять, то такою відбірною лексикою, що можна тiльки за голову схопитися.

І це характерно не тільки для нас. У Росії подібні історії зі мною трапляються регулярно. Позаминулого року, наприклад, мене арештували як українського шпигуна. Причому з серйозними «розбірками» на рівні ФСБ. Мовляв: «З України? Ну нічого собі, забрався аж на Колиму. Навіщо?». У мене був супроводжувальний лист від помічника губернатора, але, побачивши його, наді мною просто познущалися. «Такі листи ми за три хвилини можемо придумати, надрукувати і завізувати печаткою», — відповіли мені. А коли зрештою таки розібралися в ситуації, то не повірили знову. У їхньому розумінні людина не може приїхати з такої далечі знімати красу.

— А як далеко ви можете зайти у своєму екстримі, шукаючи унікальні місця для фотографування? Той же гірський Алтай чи місця радянського ГУЛАГу, де ви проводили зйомки, напевно, не найкращі куточки світу для прогулянки з об’єктивом?

— Зайти можу досить далеко. Це вже потім усвідомлюєш, що побував на межі життя та смерті. Жодну з таких ситуацій неможливо передбачити, бо вони виникають спонтанно, всупереч твоїй волі. Але я вам повинен сказати, що в подібних експедиціях страшні не так проблемна місцевість і дикі звірі, як зустрічі з людьми. Один iз таких випадків у мене трапився на річці Катунь. Я знайшов дивовижної краси ущелину, уявив, як хвилин за 20 тут з’явиться сонце, встановив штатив. І тут бачу — летить якась машина без номерів. Вийшло троє п’яних чи обкурених хлопців. У руках ножі, схожі на сталеві піки. «Ви, росіяни, все у нас тут знищуєте, відбираєте наші землі», — пішли вони на мене стіною. А там справді багато набудували, алтайців серйозно посунули, ні роботи — нічого. Я їм кажу, що сам з України. Дарма: російськомовний, значить — проблема. Що робити — не знаю. І тут раптом якесь провидіння — їде жінка на коні. Вона, схоже, знала моїх нападників, зрозуміла ситуацію і заговорила з ними їхньою мовою. Діалог вийшов емоційним, напруга максимальна. Але моя рятівниця трохи стримала їх, а потім під’їхала до мене і каже: «Їдьте, їдьте швидше». Я — бігом у машину. А минулого року в Якутії мене взагалі відверто обстріляли. Так що буває усяко...

«Я з дитинства бродячий»

— Пане Володимире, в одному з ваших інтерв’ю ви зізналися, що перехід від звичайного фотоапарата на «цифру» був для вас досить непростим. Але, схоже, ви доволі швидко освоїли нову техніку і далі вражаєте своєю творчістю. А чи не виникає у вас спокуса в унісон теперішній моді «пофотошопити» свої знімки?

— Мені дуже подобається фраза: «Намагайтеся побачити світ. Він прекрасніший за будь–яку мрію». Я можу собі що завгодно уявити і вигадати, але коли опиняюся у реальній обстановці на Далекому Сході, наприклад, чи на півночі Росії, то побачене там перевершує всі мої естетичні фантазії. Минулого року на замовлення якутського уряду я протягом чотирьох місяців знімав Лену, що входить до десятки найкрасивіших річок світу. Мій альбом, над підготовкою якого працюю зараз, так і називатиметься «Життя ріки». Я пройшов 3,5 тисячі кілометрів, від верхів’я Якутії до моря Лаптєвих. Думаю, що навіть далеко не всі місцеві жителі змогли здійснити таку експедицію. Вона була надзвичайно складною, але виявилася найкращою у моєму житті. Я забирався до таких потаємних куточків цього краю, де життя завмерло десь так у XVII—XVIII столітті. Люди ведуть натуральне господарство, живуть без телевізорів і мобільних телефонів. Це абсолютно інший світ. Мені пощастило стати свідком зустрічі Нового року, який відзначають там ще за тюркською традицією 22 червня. Ви навіть не уявляєте, в які дивовижні костюми вони були одягнуті, настільки прекрасні їхні обрядові танці, пісні, вогняні шоу. Тому всілякими дивацтвами «фотошопу» користуватися особливої потреби немає. Можливо, десь іноді доводиться «підтягувати» контраст — не більше. Я для себе давно визначив своє призначення: це все ж таки передача Божественного. Господь придумав цю красу. І нехай вона триває лише якусь часточку секунди, моє завдання — доторкнутися до неї. Раніше я писав, що, можливо, за допомогою кадру вихоплюю або зупиняю мить вічності. На що моя знайома поетеса Юлія Копичко зауважила: «Та нічого ти не можеш зупинити. Ти можеш просто — доторкнутися до цієї вічності на одну стотисячну долю секунди — і все. А далі вже все без тебе». Мабуть, так і є.

А взагалі я волоцюга бродячий iз дитинства. Десь iз другого класу почав шукати скарби. Тому навіщо я буду перед монітором вигадувати яке–небудь ультрамаринове небо. Я краще піду і пошукаю його в натурі.

Є ІДЕЯ!

«Про музей я мрію вже багато років»

— Пане Володимире, ви маєте прекрасну колекцію старовинних світлин і навіть активно ініціювали створення у Харкові музею фотографії. Ця ідея ще жива?

— Про музей фотографії я мрію вже багато років. Але віддати частину свого життя на ходіння по чиновницьких кабінетах я неготовий, бо знаю наскільки тривалою і безперспективною була боротьба за створення у Харкові музею приватних колекцій. Немає приміщення — і все. З фотографією та сама історія. У нас є багатющий, колосальний матеріал, бо лише до революції у місті цікаво знімали близько 150 фотографів. Серед них є просто видатні майстри. Але цей спадок розходиться світом: тільки й чуєш — то москвичі купили, то кияни, а то й хтось iз далекого зарубіжжя. У мене у самого в колекції кілька тисяч фотографій, знятих до революції. Іноді показую їх на виставках, а далі що? Я б iз превеликим задоволенням віддав би ці роботи до музею. Знаю ще кілька серйозних колекціонерів, які б вчинили так само. Але, на жаль, зараз у нас домінують якісь інші пріоритети. Тому повернення до цієї ідеї може завершитися простим струсом повітря.