Іменем терориста

22.06.2004

      Поблизу від Ірдинських боліт на Черкащині лежить велике селище Мліїв — родове гніздо славної родини Симеренків. У X столітті в цій місцині, на південній межі Київської Русі, пребували кочівники-половці, їхній хан Ітомглій своє кочовисько розташував саме тут, вздовж ріки Вільшанки. Від імені хана стали називати поселення Ітомлієвим, а потім скоротили цю назву до Млієва. Недалеко звідси до села Ташлик. Загалом у центральній Україні Ташликів є багато: Сухий Ташлик, Плетений і Кривий, Чорний, Вищий. Усе це — річки, але є й села такої назви. Ташлик у перекладі з татарської мови означає кам'янистий грунт. Тясмин, Тисьмениця пішли від тасьми-стрічки, бо були звивистими річками. Трав'янисті луки-пасовища вздовж річки дали їй назву Лугань, Луганка, а від неї вже пішла назва міста Луганська. Селилися люди в українських степах, засновували села й міста, і називали їх за тими ознаками, які найбільше відповідали поселенню.

      Так було в Україні до 1917 року. З появою більшовиків почалася лихоманка перейменувань. Навіть Хрещатик у Києві переназвали на честь більшовика Воровського. З'явилися на мапі Кіровоград, Дніпропетровськ, Щорс, Артемівськ, Цюрупинськ, Ватутіне... Усе це залишки неславної доби, коли комуністи називали міста на честь своїх провідників. Кіров — це псевдо Сергія Кострикова, який був делегований більшовиками на Кавказ для організації там масового терору проти народів, що прагли незалежності. Костриков-Кіров разом з 11-ю окремою армією червоного війська приборкав незалежну Грузію, залив кров'ю жертв повстале місто Астрахань. У жовтні 1920 року він очолив делегацію Москви на переговорах з Польщею і добився фатальної для України Ризької мирної угоди. Від 1926 року Кіров був організатором масових страт і виселень у Ленінграді. На честь цієї кривавої особи в 1934 році перейменовано Єлисаветград, що досі мав ім'я в цілому прихильної до України цариці. Дніпропетровськ названо у 1926 році іменем Григорія Петровського — від 1917 року народного комісара внутрішніх справ Росії, організатора червоного терору. Примусова колективізація сільського господарства в Україні під проводом Петровського і вилучення хліба обернулися страшним голодом 1932—33 років. Після винищення українського селянства Петровський у Москві 11січня 1937 року запевнив: «Немає у світі сили, спроможної зупинити наш могутній рух до комунізму, до якого нас веде вождь народів товариш Сталін».

      У 1924 році місто Бахмут дістало нову назву — Артемівськ, від більшовика Федора Сергєєва (псевдо — Артем), який у 1918 році прибув з Москви в Україну на посаду заступника голови окупаційного більшовицького уряду і був особисто причетний до повалення незалежної України. Є в Україні місто Щорс (колишній Сновськ), а серед Києва на постаменті колишього пам'ятника Бобринському височить кінна постать Миколи Щорса, який командував військом, що 6 лютого 1919 року витіснило з Києва українське військо Петлюри. Незадовго до цього, 16 січня, Симон Петлюра оголосив війну Росії, і Москва послала проти України її ж уродженців, зокрема Щорса. Проте загадкова смерть Щорса, можливо, може слугувати виправданням його зради. У 1919 році комісар Семен Аралов інформував Льва Троцького з дивізії Щорса: «З місцевими українцями працювати важко, вони ненадійні». Троцький зажадав «освіжити» командування. 19 серпня 1919 року на передову лінію прибули Щорс, його заступник Іван Дубовий, командир полку Казимир Квятек і політичний інспектор штабу 12-ї армії Танхіль-Танхілевич. З протилежного боку бив кулемет. Коли він замовк, почувся револьверний постріл — куля влучила Щорсу в потилицю. Аралов зробив висновок: «Особиста впертість Щорса привела його до передчасної смерті». Що він мав на увазі? Ніхто про це не дізнається: свідки події Дубовий і Квятек розстріляні, виконавці змовчали...

      Колишнє Кам'янське, а від 1936 року Дніпродзержинськ нагадує про більшовика, який очолював червоний терор від 1917 року і до своєї смерті. Першою жертвою стала його рідна сестра Ванда, яку він застрелив ще хлопчиком. Пам'ятник Дзержинському давно повалено навіть у Москві, а Україні все ще є кому берегти його ім'я у назві великого міста. Є Дзержинськ на Поліссі і на Донбасі. Місто Цюрупинськ — це на честь організатора насильницького вилучення зерна у селян Олександра Цюрупи, який з цією метою спорядив «продзагони» (75 тисяч осіб) і запровадив розстріл селян за опір пограбуванню.

      Котовський, Володарський (Гольдштейн), Чапаєв, Свердлов, Куйбишев, інші більшовицькі провідники увічнені в назвах, здавалося б, уже незалежних від більшовизму міст і вулиць. Варто подивитися на мапу сучасного Києва, щоб зауважити на ній вулиці Юрія Коцюбинського, Артема, Лепсе, Фрунзе, Січневого повстання, Панфіловців, Комінтерну — це тільки ті, де розташовані чужоземні дипломатичні установи. На честь кого вони названі? Комісар Південної групи війск Червоної армії Іван Лепсе був одним з тих, хто виступив проти незалежної України. Головнокомандувач червоного війська в Україні Юрій Коцюбинський очолював розгром Центральної Ради, у 1930 році став заступником народного комісара землеробства України, а в 1933-му заступником голови Ради народних комісарів, тож несе відповідальність за вилучення в селян зерна і голодні смерті. Михайло Фрунзе на чолі карального походу Туркестанського фронту розгромив незалежні держави Середньої Азії і у вересні 1920 року очолив Південний фронт в Україні, від 1924 року був командувачем військ України, членом Політбюро ЦК КП(б)У, заступником (від 1922 року) голови Ради народних комісарів України. Розгром українського повстанського руху в Україні — справа рук Фрунзе. Січневе повстання 1918 року в Києві було організоване більшовиками на підтримку військ Юрія Коцюбинського, що наближалися до міста, і спрямоване проти незалежної України, її Центральної Ради.

      Як пояснити дипломатичним місіям і посольствам, що вони перебувають на вулицях, названих на честь гнобителів тієї незалежної держави, у якій вони представляють свої уряди і народи? Слово честі, не зрозуміють такого парадоксу. А у провінційних містах і селах таких назв ще більше. До них ще можна додати Першотравневі і Первомайські, Комінтернівські і Комсомольські, Червоноармійські і Червоногвардійські. Чи не забагато для незалежної України залежних назв?

Левко ХМЕЛЬКОВСЬКИЙ.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>