Десять хвилин на перевірку таланту

За кілька тижнів до відкриття у Києві фестивалю нового ірландського кіно Jameson Irishfest, який вдруге організувала команда «Молодості», було оголошено про проведення в його рамках конкурсу короткометражок для українських кіноентузіастів. Охочі мусили лише дотриматися таких умов: фільм хронометражем до десяти хвилин мав бути знятий за вісім днів, і в ньому якимось чином повинен промайнути чотирипелюстковий листочок конюшини. Членами журі цього бліц–конкурсу стали відбірник Голуейського фестивалю Падді О’Коннор, Денис Нікітенко з «Молодості» і Георгій Караванський, представник головного спонсора фестивалю, ірландського віскі Jameson. Як приз режисерові–переможцю обіцяно участь у найбільшому ірландському фестивалі короткого метра, що проводиться в Голуеї.

На конкурс надійшло 36 заявок, але в строк встигли подати роботи 24 знімальні групи. Навряд чи варто очікувати великої кількості якісних робіт — від подібних «КВН–вправ» зі зйомкою «галопом» важко вимагати досконалості. Молоді кінематографісти могли відзначитися в першу чергу оригінальністю ідеї. Утім iз сюжетами, як і з драматургією в цілому, у більшості експериментаторів не склалося. У багатьох роботах виразного сюжету не було зовсім, наприклад, у ліричних замальовках молодих людей, що тиняються вулицями, знятих у жанрі «дивіться, ми знімаємо французьку Нову хвилю». Кілька робіт були зовсім незрозумілими: так, в одній зі стрічок під невиразні міркування про те, як змінилося сприйняття кіно в епоху інтернету, протягом кількох хвилин співробітник кафе розставляв столики, а в наступній сцені цей змучений працівник не дуже мальовничо лежав у кріслі і курив. На цій картині, яка завершила першу годину перегляду (загальний час — 170 хвилин) почався масовий вихід глядачів, під закличні вигуки, що належали, очевидно, авторам наступних робіт: «Не йдіть!..»

І все ж серед безсюжетних відеоескізiв, серед невиразної маси слізних сімейних драм і позбавлених дотепності кіноанекдотiв, позначених поганою акторською грою і нетямущими діалогами, траплялися по–справжньому гідні роботи, які дозволили змиритися з усією рештою.

Так, серед документальних робіт виділявся фільм Олексія Оболенського «Я бачу», присвячений 30–річному львів’янину, розумному, діяльному і життєрадісному, який здається зразковим громадянином і вкрай приємною людиною і, як виявиться ближче до фінальних титрів, сліпий — чудовий приклад життєствердного сюжету про людину з обмеженими можливостями, яка живе цікавіше, ніж більшість людей iз можливостями необмеженими. Чи не єдиною дійсно потiшною комедією, де, до того ж, поява конюшини була доречною, стала стрічка Михайла Горбачова «Мені пощастить» — історія про хлопця, виснаженого відчайдушним невезінням, який у пошуках удачі натикається на повір’я про властивості конюшини–чотирилисника. Злободенну тему безправ’я, беззахисності українських громадян перед свавіллям можновладців порушувала стрічка «Піонер», герой якої вирішує власноруч покарати водія, що збив його сім’ю, якому дружба з депутатом дозволила уникнути покарання. Найбільший же глядацький відгук викликала стрічка Ксенії Глазз «Як голуби» — пронизлива трагікомічна історія сварки і примирення закоханих, двох молодих бомжів, яка завдяки надзвичайно переконливому виконанню і манері зйомки «з–під поли» спочатку здається документальним фільмом. Виразністю образів, життєствердною та іронічною інтонацією, відсутністю будь–яких спроб викликати у глядача сльози нудотною сентиментальністю, фільм підкорив не тільки аудиторію, а й журі — оголошення його переможцем було зустрінуто бурхливою овацією.