На його полотнах яріє боротьба: руху й непорушності, поступу й застиглості, сили бажань і байдужості. Кольори настільки чисті, що відлунюють звуками. «У кожному своєму творові стараюся шукати музики, — зізнавався Новаківський. — Під час малювання чую цілі симфонії». Темпераментний колорист легко прищеплював на українському грунті нові ідеї. Коли на Краківській виставці 1911 року митрополит Андрей Шептицький побачив харизматичні картини Новаківського, зокрема, його автопортрет у вишитій сорочці, то відчув: ось хто очолить Академію мистецтв.

Коли узяти на віру афоризм про те, що кожен прозаїк усе життя пише одну й ту саму книжку, то для поетів формула буде ще простіша: все життя пишуть щоденник. Поетичні збірки різняться між собою мало, бо укладаються зазвичай не під якусь тему–ідею, а суто календарно: все, що написалося поміж двома книжками. Та вірші фіксують не зовнішні події, а сплески внутрішніх реакцій на них. Дуже часто буває, що амплітуда якогось підсвідомого викиду настільки широка, що мимохіть підпорядковує собі тональність цілої збірки. Принаймні, для поезії Тараса Федюка — це правило.

Війна зі зброєю й без неї, війна навколо і всередині нас, реальна і віртуальна; війна, яка починається від народження — у новому романі Сергія Пантюка «Війна і ми» (К.: Ярославів Вал, 2012).

Минулого року, представляючи у Черкасах проект «Тарас», режисер Сергій Проскурня змалював такий план народження цього масштабного театрального твору: періодично глядачам будуть презентовані окремі епізоди майбутнього епосу, а прем’єра фінального варіанта шестигодинної вистави з двома антрактами відбудеться у 2014 році. Поки що робота над спектаклем за тетралогією Богдана Стельмаха «Тарас» у Черкаському драматичному театрі імені Шевченка триває без форс–мажорів та запізнень. Минулого року Проскурня показав останню частину спектаклю, «Тарас. Слава», наступного — театр готуватиме дві перші частини, «Доля» та «Безталання». А минулої суботи у Черкаському театрі показували епізод «Тарас. Слова». У цій частині йдеться про період Кирило–Мефодіївського товариства, тут поряд із Шевченком — Пантелеймон Куліш, Михайло Костомаров, Варвара Рєпніна, а завершується вона доносом Олексія Петрова, після якого Шевченка розподіляють рядовим у Оренбурзький корпус.