«Йти з Камчатки у травні — це самогубство»

Об’їхати світ на мотоциклі, обравши для старту весняну і дуже екстремальну в цю пору року Камчатку, — під силу далеко не кожному. Але саме звідси у травні стартує міжнародний проект каналу «Дискавері», центровими фігурами у якому стануть українець Олексій Коровін та хорват Ніко Маркович. Два байкери, що мають репутацію мандрівників–одинаків, цього разу долатимуть непрості маршрути у чималій компанії телевізійників. І оскільки для подорожі були свідомо обрані не найкомфортніші країни та дороги, результатом майбутніх мандрів вочевидь стане гостро­сюжетне пригодницьке кіно про 10–місячну боротьбу двох сміливців із власними слабкостями. Разом вони пройдуть 70 тисяч кілометрів через Азію, Європу та Африку.

«Я вам скажу так: це — Космос!»

— Олексію, раніше ви подорожували сам, щоб ніхто не відволікав від глибоких думок та незвіданої дороги. То як же вам поталанило з Ніко Марковичем зустрітися в рамках міжнародного проекту?

— Я вам скажу так: це — Космос. Недавно я мав вирушити у подорож Європою із заїздом до Шотландії, Ірландії, Норвегії та Чорногорії, маршрут у 20000 кілометрів. Для цього вже все було фактично готово. Але за два дні до старту зателефонувала моя помічниця Альона і каже: «Слухай, я тут знайшла чоловіка з Хорватії, який готує «навколосвітку». Йому потрібен напарник».

Не буду розповідати, з якими труднощами я роздобув візу, але ми зустрілися вже через деякий час. «Ну що, їдеш?» — запитав він. «А коли стартуємо?» — уточнив я. Так і домовилися.

— Одразу ж хочеться позичити запитання з відомого роману: «А у вас є план, містер Фокс?»

— Так, є. Стартуємо у травні з Камчатки. А далі — Росія, Монголія, Україна і ще вісім європейських країн, а також Сирія, Йорданія, Саудівська Аравія, Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Кенія, Танзанія, Замбія, Зімбабве, Ботсвана і нарешті ПАР. За нами слідом вирушить неймовірна кількість телекамер. Оператори та обслуговуючий персонал їхатимуть джипами. Протягом усієї подорожі зніматимуться інформаційні сюжети для телевізійних новин, а після приїзду буде створено ще й багатосерійний фільм The Way of Life («Шлях життя»).

Утiм місце старту, можливо, буде змінено. Подорож готував Ніко Маркович — мандрівник iз величезним стажем. Але він європеєць і не знає, що йти з Камчатки у травні — це справжнє самогубство. Там і на джипах пересуватися складно, не те що мотоциклами. І оскільки європейські спонсори проекту дуже уважно ставляться до питань безпеки, то маршрут, можливо, дещо змінять.

— Проект триватиме майже рік. Байкерам, які звикли до одиночних мандрівок, психологічно буде непросто витримати формат постійної зйомки?

— Ще й як непросто! Ніко теж не звик прилаштовуватися до когось у дорозі. А тут доведеться жити за розкладом, як в армії, за чітко розписаними правилами, «на камеру». Але участь у такому проекті варта того, аби ми свідомо здолали якісь внутрішні та особистісні труднощі. Для мене The Way of Life — це те, про що я мріяв останні кілька років. Йдеться про зовсім інший рівень подорожі: нові люди, нові можливості. Зрештою, рік спілкування тільки англійською теж піде мені на користь.

«Саме так виглядає пекло!»

— Олексію, недавно ви повернулися з багатоденних мандрів Пакистаном, Індією та Шрі–Ланкою. Після цього, судячи з ваших інтерв’ю, по–іншому сприймаєте життя в Україні.

— Однозначно, якщо мати на увазі саме Пакистан! Це та країна, до якої варто з’їздити для того, аби зрозуміти, наскільки нам пощастило з батьківщиною. Коли я прилетів до Києва, то готовий був цілувати рідну землю вже просто на пероні. Там 20–мільйонна столиця — страшне видовище: бруд, море фекалій, гори сміття, суцільні злидні. Інших асоціацій, окрім як з пеклом, на думку взагалі не спадало. Я вперше побував у місці, де неможливо жити. Не можна навіть існувати! Ось куди треба їхати, щоб зрозуміти, в якій культурній і квітучій країні ми живемо.

Коли у перший день я не зміг вибратися з Карачі, то зупинився на вулиці, що виводить з міста. Мене запросили до якогось офісу. Там я поспілкувався з людьми і заночував на килимку. Десь о шостiй годині ранку розплющую очі і з жахом усвідомлюю: Господи, знову Пакистан! Не хочу, не хочу, не хочу!!!

— Олексію, але ж ви самі кажете, що для своїх маршрутів не обираєте країни з налагодженим сервісом і зручними туристичними маршрутами. То чому ж така бурхлива реакція на подібний екстрим?

— Тому що спочатку спрацював звичайнісінький стереотип: я просто не звик до такого хаосу. І хоча згодом ця планка несприйняття поступово знизилася (я став спокійніше сприймати бруд і ситуацію, коли воду п’ють з однієї склянки), проте небезпека залишилася. Вже у перші дні у мене зламався спортивний велосипед і через гори довелося їхати на тому, що купив у випадкового чолов’яги. Дорога вела до кордону з Афганістаном, яку перетинають наркотрафіки. Вирішив їхати іншою дорогою від гріха подалі: мені яка різниця — у Пакистані ж я вперше. Наступного дня зупинився біля якоїсь заправки і раптом дізнаюся, що я знову стою біля Карачі. Тобто, зробивши велике коло, опинився у висхідній точці. Це теж якийсь Космос! Я реально втомився, не отримував від подорожі задоволення, бо моя швидкість сприйняття інформації не збiгалася зі швидкістю руху велосипеда. Плюс до всього — неймовірна спека. І тоді я зрозумів, що цей експеримент треба завершувати. Далі поїхав «маршруткою» і замість запланованих двох тижнів пробув у Пакистані сім днів.

— А яка країна вам справді близька по духу? Перед цим у вас була тривала подорож на російський Байкал, до Монголії, Казахстану, Киргизії. У вашому послужному списку мандрівника є Індія, Туреччина і майже вся Європа. Де поталанило відпочити душею?

— У Монголії. Я справді люблю не туристичні місця, де мало народу. Мені цікаво не стільки побачити країну, пам’ятки архітектури, скільки пізнати людей, які там живуть. А Монголія — це величезні простори, де на десятки кілометрів стоїть одна юрта і тобі радіє кожен зустрічний. Люди живуть у надзвичайно суворих умовах і тому вони справжні, безпосередні, як діти. Тобі, незнайомцю, тут готові віддати найситніший шматок і виділити у юрті найкраще місце. До речі, дуже цікаво порівнювати реакцію місцевих жителів на себе. Наприклад, коли їдеш по Росії, на тебе просто дивляться. У Казахстані тобі махають рукою, вітаючи. А в Монголії підходять, мацають, сідають на мотоцикл, розмовляють iз тобою, розпитують.

— А в Європі, напевно, взагалі не звертають на мандрівників уваги?

— Там усі країни схожі одна на одну, тому немає відчуття свободи, яке я звик отримувати від подорожі. Якщо у Словаччині, Угорщині міг зупинитися там, де хотів, спав у наметі, то в інших країнах зробити це вже практично неможливо. Там усе прогнозовано, надто багато цивілізації. У європейців обличчя з масками. Вони не говорять те, що думають. Їх навіть фотографувати не цікаво.

Філософія мандрів

— Чому ви завжди подорожуєте один? Не буває страшно чи нудно?

— Якщо ти людина відкрита, з благими намірами, то тебе скрізь береже Господь. У тому ж таки Пакистані мені всюди траплялися дуже гостинні й відкриті люди. Немає злих чи добрих національностей. Є певні побутові та політичні умови, що можуть створювати проблеми. Але, за великим рахунком, мандрівки на байку — не більш ризиковані, ніж поїздки вдома. Я, наприклад, вважаю, що в Індії навіть дівчина може сама спокійно «йти» на мотоциклі і нічого не боятися.

А наодинці подорожую тому, що компанія — це завжди закрите товариство. Ти спілкуєшся всередині нього і менше контактуєш iз навколишнім світом, місцевими жителями. Для мене ж подорожі — великою мірою розвиток внутрішньої свідомості, певний спосіб передачі інформації і робота.

— Ви пишете книжки і знімаєте фільми?

— Так, це те, чим би я хотів займатися постійно. Мій фільм про Монголію вже «крутили» по телебаченню. Сподіваюся, що й зйомки Пакистану зацікавлять якийсь канал. А зараз веду переговори з московським видавництвом про випуск книжки. Тобто ці проекти потроху вже розвиваються, але мрію побачити повноцінний продукт. Це ще одна причина, завдяки якій я прийняв пропозицію Ніко. З нами працюватимуть оператори дуже високого класу, а я звик вчитися через якісь конкретні справи.