Борис Запорожченко має розкішні колекцію і... бороду. (Фото Дмитра ЛІПАВСЬКОГО.)
Хобі киянина Бориса Запорожченка, яким він захоплюється 25 років, називається філотаймія. «У перекладі — це любов до часу. А значить, я збираю час, — каже колекціонер. — Адже за історією календариків легко прослідкувати історію розвитку світу».
Борис Михайлович має дві вищі освіти — за фахом він радіотехнік і математик. До філотаймії у 1986 році його залучив син Петрик, коли пішов у перший клас. Сорок копійок, які йому давали на обід, хлопчик зазвичай витрачав на календарики, втім, як і більшість його однокласників.
«На радіозаводі, де я працював, саме випустили кишенькові календарі з рекламою телевізора «Славутич», — згадує Борис Михайлович. — Вони й стали першими в колекції. Ще десь із півсотні ми виміняли у друзів сина і почали групувати їх за темами. Незабаром синові, як часто буває з дітьми, це захоплення набридло. А я втягнувся. Почав навідуватись у Пушкінській парк, де з’явилася своя тусовка. Там, до речі, вперше побачив календарики з оголеною натурою, які привозили з Угорщини. За збут і придбання таких «шедеврів» тоді можна було «наколекціонувати» три роки. Тож ризикувати не хотілося, хоча на них можна було зробити бізнес. Більшість календариків зі своєї колекції я придбав у сільських крамницях, куди спеціально виїжджав на «Запорожці».
Перші кишенькові календарі з’явилися у 1896 році винятково з рекламною метою. Їх робили не тільки з паперу та картону, а й зі шкіри, шовку, алюмінію. Згодом ділові календарі почали випускали різні товариства та страхові компанії. Зазвичай вони надавали інформацію про час сходу або заходу небесних світил, дати церковних свят і дні, сприятливі для посіву та збору врожаю.
«У радянські часи на кожному календарі вказували видавця, нумерацію, були жорсткі каталоги, — продовжує співрозмовник. — Нині на деяких немає взагалі жодних розпізнавальних знаків. До того ж замовити їх, скажімо, зі своїм фото може кожен. Тож колекціонери самі складають каталоги з того, що бачать. Найбільшою удачею колекціонерів в усі часи вважалися японські календарики. Вони вирізняються вдалим дизайном і хорошим смаком. Цінуються також польські, російські, іспанські, португальські. А ось в Америці й Англії маленькі календарі майже не видають. Особливо шануються пластикові календарі, на фользі. Їх ще в СРСР випускав «Внєшторг». Нині їх вартість — від 40 до 400 гривень».
Колекціонер додає, що найкрутішою у філотаймістів вважають тему банків. А якщо фінансова установа стала банкрутом, календарик цінують дорожче. Також дуже популярна реклама пива, особливо чеського.
Нині в колекції Бориса Запорожченка налічується 192 тисячі 300 кишенькових календарів. Багато це чи мало? Для порівняння: найбільша колекція у китайця — 600 тисяч штук, на другому місці — росіянин, у нього 500 тисяч календариків. Борис Михайлович вважає, що його колекція в Україні — друга. Його випереджає одесит, який зібрав 400 тисяч штук.
Увесь скарб нашого колекціонера зберігається в ста альбомах, кожен з яких важить сім кілограмів. Альбоми Борис Запорожченко виготовляє власноруч. Спочатку він систематизує календарі за роками, потім за темами. У нього є покажчики, де що лежить, зошит із розшифровкою.
За яким принципом збирає? «За темами, які формую винятково за своїми інтересами, — розповідає колекціонер. — У мене їх 58: банки, страхування, вузи, туризм, мистецтво, їжа, меблі, бізнес, літаки, тварини, рослини... Я людина азартна, але вбиватися за тим, що мені нецікаво, не буду. Так, скажімо, тема цирку мені байдужа. А серед улюблених тем філотаймії — преса і страхування. По–перше, тут представлені різні форми рекламного мистецтва. А по–друге, на зображеннях можна побачити що завгодно».
Борис Михайлович гортає сторінки альбому «Преса», і майже кожен календар надихає його на розповідь. «Справжній колекціонер не просто їх збирає, а набуває нових знань», — каже він. А я переконуюсь, що сам Борис Михайлович — ходяча енциклопедія. За кілька годин я почула від нього цікаві розповіді з історії геральдики, морського флоту. Він натхненно розповідав про життя Шопена. А через мить — уже про українські храми й обереги.
В альбомі «Страхування» я звернула увагу на те, що страхові фірми у 2005 році в оформленні календарів частенько використовували помаранчеві фарби. Наприклад, одна з них випустила календарик iз кошеням у помаранчевій жилетці.
Як Борис Михайлович поповнює свою колекцію? Адже щомісяця вона зростає приблизно на тисячу примірників! У нього налагоджено зв’язок із колекціонерами з Одеси, Харкова, Львова (так він має вихід на Польщу), Москви і Пітера. Сам він, звичайно, теж ходить по місту в пошуках «здобичі». Заглядає в рекламні агентства, видавництва. Їхати туди бажано на початку року, поки серії не розійшлися.
«Якось побачив календар, якого не вистачало в серії про квіти, в гаманці пасажирки тролейбуса. Вона спочатку подумала, що я кишеньковий злодій. Гаманець міцно до серця притискує, очі налякані! Коли ж я почав пояснювати, що саме мене зацікавило, люб’язно подарувала календарик», — згадує з посмішкою Запорожченко.
Борису Михайловичу частенько роблять «компліменти»: кажуть про схожість із Львом Толстим, Менделєєвим і Солженіциним. Адже чоловік має розкішну бороду! Каже, що його нерідко просять вирвати з бороди волосину на щастя. А один малюк років п’яти якось побачив колекціонера на вулиці і вигукнув: «Мамо, дивися — Бог!».
«Кілька років тому на Андріївському узвозі я допомагав другу–художнику продавати картини, пригадує Борис Михайлович. — До мене підійшов італієць і каже: «Ви дуже схожі на мого прадіда Льва Толстого». Познайомилися, виявилося, що бабуся іноземця Луїджі Альбертіні — улюблена дочка письменника Тетяна Сухотіна–Толстая, нащадки якої живуть в Римі. Коли Луїджі дізнався, що Борис Михайлович займається філотаймією, сфотографував його і запропонував одному з видавництв закарбувати це фото на кишеньковому календарику за 2006 рік. Так Борис Михайлович сам увійшов в історію.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
