Розбалувана цікавими літературними зустрічами столична публіка днями отримала нагоду зупинити погляд на певній події у стрічці анонсів і «забронювати» апріорі лінівий п’ятничний вечір для походу в Будинок кіно, де було заплановано дискусію між письменницею Оксаною Забужко і літературо­знавцем Леонідом Ушкаловим. Зустріч, офіційним приводом для якої стала книга Ушкалова «Від бароко до постмодерну: есеї» (видавництво «Грані–Т»), зібрала повний зал гостей: серед них були і Євген Сверстюк, і співачки сестри Тельнюк. Говорили про «Плоди читання». Для тих, хто не був присутній на засіданні читацького клубу, «УМ» зібрала найсмачніші «фрукти».

Коли мені було вісім, я почала оминати в бібліотеці полицю із написом «Про тварин» — виною було натуралістичне оповідання про смерть пташки. Так само в чорний список потрапили кінематографічні твори на дану тематику: лише один кадр з фільму «Білий Бім Чорне Вухо» міг зіпсувати найяскравіший дитячий день. Відтоді мене мучить питання: навіщо дорослі й розумні дяді–тьоті створюють сльозливі історії про перипетії тваринного життя–буття? Навчити дітей співчуттю, перебити потяг до неусвідомленої жорстокості? Чомусь мені завжди здавалося, що цієї мети можна досягнути й менш садистським способом.

Морозного лютневого вечора в кінотеатрі «Україна» презентували нову картину Мадонни «Ми. Віримо в кохання». Кількість зіркових глядачів традиційно зашкалювала: кіно від поп–діви №1 прийшли подивитися скульптор Олег Пінчук, співачки Джамала та Аліна Гросу, Фагот, Андре Тан... І поки селебретіс звично позували для фотографів, критики намагалися спрогнозувати, чи буде ця картина бодай трішки кращою за першу кіноспробу Мадонни («Бруд і мудрість», 2008 рік)? По закінченні сеансу найсміливіші прогнозисти визнали, що професійної режисури Мадонні ще вчитися і вчитися. Хоча фанати цю картину кумира, до якого зауважень не може бути в принципі, сприймуть «на ура!»

Зміна експозиції в Pinchuk­ArtCentre для нормального обивателя — привід прогулятися «в центр», а для фахівців — кросворд із розгадування тенденцій і можливість побачити роботи найвідоміших сучасних художників в оригіналі, якщо це слово щось значить у contemporary art. Мабуть, уже всі знають, що в РАС краще брати екскурсію, бо сьогоднішнє мистецтво без інформаційного супроводу неповноцінне.

«Волобуєв — Шарден нашого часу. Вражає чарівність речей, яких ми не помічаємо в житті», — так говорив про художника Микола Глущенко. Сьогодні твори Євгена Волобуєва мають величезний попит на аукціонах — колекціонери залюбки купують реалізм вищого ґатунку. На відкритті виставки «Все життя — живопис» (вона працюватиме до 12 лютого) у Національному художньому музеї презентували також книгу «Реалізм — це таке сильне, живуче, величезне, вічно голодне чудовисько...», до якої увійшли архівні документи та особисті начерки майстра. Про Євгена Волобуєва — наша розмова з донькою митця, також художницею Наталкою Волобуєвою.

Рівняння, де більшість членів «ікси», навряд чи піддається логічному розв’язанню. Непрогнозованість Шевченківської премії закладена у персональній різнофаховості комітету. Справді, наскільки адекватно визначать літературну подію 25 експертів, з яких лише семеро є професійними літераторами?