Театр прапам'яті

      Олег Драч — один із тієї нечисленної когорти митців, які не потребують ні представлення, ні штучних піар-приводів, аби вкотре  нагадати про себе. Не тому, що він є заслуженим артистом України, а через те, що вже протягом двадцяти років залишається одним із найцікавіших українських акторів. Один із фундаторів львівського Театру ім. Леся Курбаса, в якому Олег працював протягом дванадцяти років, він вперше здобув широку популярність у Києві та за кордоном завдяки віртуозному виконанню ролі Свидригайлова у виставі «Забави для Фауста» (реж. В. Кучинський), за яку отримав звання кращого актора на трьох міжнародних театральних фестивалях. Цікавою сторінкою у творчій біографії О. Драча є співпраця з найбільш неординарним режисером сучасного українського театру — Андрієм Жолдаком.

      Олег знявся майже у всіх українських фільмах останніх років, брав участь у російських, польських та американських кінопроектах. Він грає англійською, російською та польською і блискуче спростовує розхожу думку про те, що бідолашному українському артистові через свій акцент тільки й залишається, що сподіватися у російській кіноіндустрії на другорядні ролі диваків. Ще одним, можливо, найцікавішим, напрямом, діяльності Олега Драча є робота в царині досліджень акторської природи. Вже понад п'ятнадцять років він проводить майстер-класи в акторських школах Києва, Львова, Москви. Свого часу, перебуваючи у США (1995 — 1997рр.), працював у театрах of-of-Broadway La Mama та Payers Forum, проводив акторські тренінги у відомих театральних школах Колумбійського, Гарвардського та Єльського університетів. Тепер він збирається здійснити новий проект в Україні, і наша газета без вагань взялася йому в цьому допомагати.

«Яйце-райце» живе в кожному  з нас

      — Пане Олеже, як виникла ця нетипова для українського культурного простору ідея?

      — Державний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, у якому зараз я очолюю відділ культурології, є не репертуарним театром із постійним штатом акторів, а унікальною територією експерименту та пошуку, місцем, де поляризується жива мистецька думка і закладаються перспективи для відродження сучасного українського театрального мистецтва.

      Проект «Ясна» включає в себе не лише театральну виставу. До нього також входить експедиція по Бойківщині, адже своїм корінням «Ясна» безпосередньо пов'язана з традиціями цього краю, а також документальний фільм «Бойки».

      Що стосується власне театрального боку справи, спочатку я спробував зробити серію майстер-класів, аби спровокувати створення такої «акторської робітні». Ми попрацювали два місяці. Перш за все у цій роботі мене цікавила здатність акторів творити, імпровізувати. Не кожен професійний актор здатен на вільну імпровізацію у темі, не кожен здатен бути автором сюжету, персонажа, тексту монологів. Виявилось, що цей дар спонтанної творчості ще не затертий у студентів академічною освітою. Ми переживали хвилини унікальних творчих реалізацій в імпровізації. Це дало мені надію, що проект можна здійснити у Києві.

      — То чому ж ви не поспішаєте запрошувати до цього проекту своїх учнів?

      — Деякі з них, безумовно, залучені до роботи. Та майстер-класи показали, що подібна робота потребує не тільки професійних якостей, а й відповідного рівня творців проекту — духовного, інтелектуального, етичного. Як казав Станіславський, сцена — є велике збільшувальне скло, через яке можна побачити людину. І насамперед це проявляється в імпровізації. Ось тут і з'явилися певні складнощі. Така робота вимагає внутрішньої культури творчої особистості, оскільки актор у такій системі є не просто виконавцем, а деміургом.

      Світ, в якому ми живемо, спонукає творчих людей до заробітчанства і все менше часу залишається для серйозної творчості. Все важче стає опиратися цьому хаосу й стояти на своєму... Все важче творити ансамбль однодумців...

      Так виникла ідея кинути клич через ЗМІ, через «Україну молоду», до людей, яким це болить, які розуміють, що як творці ми минаємо, розчиняємося, зникаємо...

      — Ви гадаєте, таких сьогодні багато?

      — Сподіваюся на це. І я переконаний, що тільки з такими людьми можна робити мистецтво. Тому що для них це буде особистим поступом. Інакше робота перетвориться на черговий постановчий проект: збираються актори, режисер-постановник, художник-постановник, продюсер, вони дістають гроші, роблять виставу, грають її, отримують свою зарплатню і, — «Аста ла віста, бейбі».

      Мені хочеться зробити дещо більше — пробудити в акторові первозданну творчу природу, глибинну пам'ять про радість творчості. Пригадати, як у дитинстві ми наввипередки вибріхували різні пригодницькі таємничі оповідки, казки та легенди. «Яйце-Райце», що вміщає у собі увесь Всесвіт, живе у кожному з нас, і лиш торкнись його, як із глибин творення зринуть фантастичні образи, персонажі й цілі світи... Вони чекають своєї появи у цім світі, чекають того, хто приведе їх .

      — Чи вже є якісь конкретні пункти, маршрути, складові «Ясни»?

      — В основі творення вистави лежить розповідь наративної історії — легенди. У 1994 році, перебуваючи в еміграції в Америці, опинившись на величезній відстані від усього того, що складало зміст мого життя, я написав оповідання «Єндрик». Це розповідь про життя і про смерть, про те, що часу, як такого немає. Те, що було в минулому, існує зараз і є у майбутньому, а ми триваємо вічно. Ми знаємо це з дитинства, з тих байок і казок, які розказували нам бабусі, з історій, що їх розповідають старі люди в горах.

      Відомо, що казки та легенди пробуджують наше внутрішнє життя, провокують особливе творче бачення, візії та спонукають до співучасті переоповідання. Я хочу, щоб актори, які будуть брати участь у виставі, були її творцями. Щоб вони самі створювали персонажів, щоб до цього кликало їх їхнє серце і фантазія. Щоб про це говорила їхня прапам'ять, «пам'ять предків». Кожен буде автором свого персонажу, творитиме характер, текст, монологи... Ця вистава складатиметься з невеличких етюдів, модулів, проб, які ми потім зберемо воєдино, наситимо і музично, і голосово. Люди, якi займатимуться цим, досліджуватимуть і творитимуть самостійно. Можливо, у когось проявляться якісь несподівані таланти. Треба своєю вібрацією зрушувати простір, тоді щось буде до тебе приходити.

Iмпровiзацiя  як  вищий  прояв акторської  професiйностi

      — А коли збираєтеся в експедицію на Бойківщину?

      — Планую у серпні. В листопаді минулого року я вже робив пробну експедицію селами Бойківщини. Ми там знайшли дуже цікавих людей, унікальних співаків та музик, але в цілому атмосфера експедиції була досить-таки нерадісна, щемна.... Бойківщина дуже постраждала у плані асиміляції. Більше, ніж, наприклад, Гуцульщина. Можливо, тому, що бойки мають більше комунікацій із великим світом — райцентри, дороги, близькість кордону. Більшість людей повиїжджало або в одну, або в іншу сторону. Молодь в основному на заробітках за кордоном. Рветься зв'язок поколінь, гинуть традиції. Я розумію, що ще кілька років — і ці старі люди відійдуть у вічність, а з ними і унікальна культура... Може, й лісу вже не буде... Ми бачили хутір, навколо якого лисі гори. Жителі кажуть, що ще два роки тому тут шуміли бори — то оце і є приклад того, як ми зникаємо.

      Цього разу я хочу з людьми, що працюватимуть у проекті, поїхати в наступну експедицію на тиждень, а може, й більше. Не лише для того, щоб опановувати діалект, автентичну манеру співу, збирати цікаві історії та легенди, а й для того, щоб пізнати той бойківський світ, зануритись у це життя, відчути його.

      — Пане Олеже, повертаючись до вистави, чи не боїтеся ви, що на виході вас звинуватять у непрофесіоналізмі, а «Ясну» назвуть художньою самодіяльністю. Можливо, студенти чи молоді дипломовані актори й мріють зніматися у серіалах, але ж вони хоч володіють азами, мають якісь навики, техніку акторську ?..

      — Мене це не лякає зовсім. Шістнадцять років тому, коли ми починали Театр Леся Курбаса — тоді він називався «Театр-студія» — професійних людей серед нас було троє. І десять чи дванадцять тих, які дипломів мистецьких вузів не мали. Але з рівнем внутрішньої енергії вистав, які ми тоді робили, не міг зрівнятися жоден професійний театр Львова і не тільки. Тут справа не у професії, хоча було б нерозумно, якби я заперечував участь у цьому проекті професійних акторів. Хоча, коли йдеться про практичну імпровізацію, я часто стикаюся з нерозумінням і страхом. Актори у більшості своїй звикли працювати з готовими текстами готових структур. Зараз про імпровізацію говорять як про вищий прояв професійності акторів. Парадоксально, але найвільнішими у поступі до імпровізації є люди, які не мають школи.

      Звичайно, якщо до цієї роботи захочуть долучитися професійні актори — нехай приходять, ми разом залюбки працюватимемо. Зараз я проводжу майстер-класи з майстерності актора, і це також є певними дверима на територію. В основному приходять люди, що шукають дорогу до професії. Вони ще заангажовані своїми бажаннями. А люди, які вже у професії, часто виглядають «заспокоєними».

      — Хто фінансуватиме цю сміливу, благородну і водночас невдячну в плані повернення коштів ідею?

      — Зараз ми шукаємо спонсорів і будемо раді будь-якій формі підтримки проекту «Ясна». Проект розглядає також Міністерство культури. У липні ми отримаємо остаточну відповідь. Якщо вона буде позитивною — «ЯСНА» матиме державне фінансування. Буде профінансована вистава, експедиція і документальний фільм «Бойки», який зніматиметься під час неї.

      У вересні я би хотів почати роботу над самою виставою. Крім того, восени у Центрі ім. Леся Курбаса мають відбутися ще декілька цікавих освітніх проектів, серед яких, наприклад, «Лабораторія автентичного співу».

      Взагалі, цього року у Центрі має статися багато цікавих мистецьких подій — прем'єра вистави за листами митрополита Шептицького до матері («Театр у кошику», реж. Ірина Волицька), вистава учнів Данила Лідера, відомих українських сценографів — В. Карашевського та С.Маслобойщикова, а також прем'єри вистав за п'єсою сучасного французького автора Матея Вішнека «Пригоди ведмедиків панда» (реж. Д. Лазорко) та творами Василя Стуса (реж. Г. Стефанова). Продовжить свою роботу проект «Галерея». Тож радо чекаємо на вас.