Легенда інкогніто

Харизматичність людини не має шкали виміру. Вона або є, або ж її немає. Завдяки харизмі Володимира Висоцького кіно і театр збагатилися новими образами, поезія й музика — піснями, які залишаться назавжди в пам’яті тих, хто чув їх хоча б раз... Його талант жити, любити, творити був прикладом для наслідування, об’єктом щирих заздрощів людей активних, креативних і небайдужих. Мабуть, фільм «Висоцький. Спасибі, що живий» найбільше розчарує саме їх. Адже автори картини на чолі із сином поета Нікітою Висоцьким, перейнявшись кількома днями з життя Володимира Семеновича та інтригами навколо прізвища виконавця головної ролі, залишили поза кадром ті чесноти головного героя, які забезпечили йому народну любов і пам’ять на довгі роки.

Таємничість iз комерційним прицілом

Як розповів на прес–конференції з нагоди виходу фільму автор його сценарію та співпродюсер Нікіта Висоцький, над цим фільмом працювали п’ять років («...мали більше 100 знімальних днів, зміни тривали до дванадцяти годин... знімальна група — 850 осіб, не рахуючи масовки... Й у всіх Висоцький був у серці»). Десь із рік чи півтора тому у пресі почали з’являтися повідомлення про те, що головну роль у картині репетирує Сергій Безруков. Ближче до офіційної прем’єри ця інформація була категорично засекречена авторами картини. Мовляв, завдяки супер–пупер гриму, який перед зйомками накладають протягом кількох годин, актор буде максимально схожий на свого героя, і людину з екрана треба сприймати як Висоцького, а не як актора, що виконує роль Висоцького. Звісно, між рядками цих пояснень простежується комерційний приціл авторів картини: заінтригований глядач обов’язково прийде у кінотеатр, щоб особисто розшифрувати цей ребус перевтілення.

На логічне запитання, як сам актор сприйняв таку неповагу до своєї роботи — зрештою, це його праця і прізвище в титрах має бути обов’язково — всезнаючий інтернет також приготував свою версію відповіді. Мовляв, комерційні сподівання на «Реальну казку» — нещодавня новинка прокату, яку продюсував Сергій Безруков — не виправдалися, й актор, маючи чималі боргові зобов’язання, за подвійний гонорар відмовився від своєї ідентифікації. Аби заплутати глядача остаточно, режисер Павло Буслов навіть поставив в одному кадрі поруч Висоцького і власне Сергія Безрукова в епізодичній ролі, розраховуючи, мабуть, на те, що народ по цей бік екрана не має а ні найменшого уявлення про сучасні технології. Але навіть при такому унікальному гримі Безруков у Висоцькому нехай і мінімально, але пробивається — у погляді, у скептичній посмішці, у повороті голови, інтонаціях...

Власне, зосередившись на схожості Висоцького, режисер втратив героя як такого. У фільмі не залишилося й сліду від його харизми, привабливості, здатності переконати мільйони вірити кожному своєму слову. Добру половину картини глядачі змушені дивитися на залежну від наркотиків, глибоко нещасну людину, яка без дози страждає неймовірно, але... з останніх сил їде на «ліві» концерти в Бухару. Звісно, такий трудовий подвиг можна списати на почуття відповідальності — перед своїми численними шанувальниками, перед колегами та друзями, які за свій хліб з маслом мають дякувати саме нелегальним виступам Висоцького... Але ці концерти «на розрив аорти», коли наш герой стоїть, обливаючись потом, а його організм просто–таки волає про чергову дозу морфію, не проливають світло на феномен цього чоловіка, яким захоплювалися мільйони.

Висоцькому в цій картині однозначно не вистачає внутрішнього стрижня, яскравості та шарму. Навіть не віриться, що така людина здатна була написати:

«Я не люблю уверенности сытой —

Уж лучше пусть откажут тормоза.

Досадно мне, что слово «честь» забыто

И что в чести наветы за глаза»

Хто має очі — побачить...

У тому, щоб Висоцького у фільмі було значно менше, ніж того вимагала задумка картини, чимала «провина» інших акторів, які тут зіграли дуже достойно. Андрій Панін, Іван Ургант, Максим Леонідов, Оксана Акіньшина — їхні герої у кадрі були органічніші, живіші, переконливіші за легендарного актора, навколо якого, власне, була вибудувана ця історія. Точкою найвищого акторського пілотажу для них стала сцена клінічної смерті Висоцького, коли його серце зупинилося на вісім хвилин. До акторів у цьому епізоді якщо й можна висунути якісь претензії, то тільки через те, що ідеального взагалі не існує. А от питання на адресу режисера залишаються. Момент «запуску» серця Висоцького він дублює його напівспогадами–напівмаренням про те, як одного разу актор виштовхував із багнюки таксі. Посадив дітей, дружину, щоб сила тертя була сильнішою, пальто своє підклав під колеса — автомобіль поїхав одночасно з поверненням героя до життя. Ну що тут скажеш, епізод хоч і ефектний, але на нове слово у кінематографі, м’яко кажучи, не тягне.

Доторкнутися до легенди — ці слова на прес–конференції з нагоди прем’єри «Висоцького» звучали неодноразово. Чомусь мені здається, це посилання авторів картини для глядачів не стане домінуючим. Вони обов’язково запам’ятають скрупульозне відтворення часів, про які йдеться у фільмі (у кадрі навіть присутня кулькова ручка, обплетена трубочками — пам’ятаєте цей шик дизайнерської думки кінця сімдесятих років минулого століття?). Замисляться над позачасовістю проблеми стосунків людини і влади, потішаться з того, що і тоді, в період розвиненого соціалізму та панівного становища КДБ, були люди, які не вважали розмінною монетою власну честь і совість (у полковнику спецслужб Андрій Смоляков побачив професіонала, офіцера зі своєю правдою і логікою)... І... повірять у те, що у літаку, повертаючись до Москви, на пачці від «Мальборо» Висоцький пише саме той вірш, який зачіпатиме за живе через багато років після його смерті.

ДО РЕЧІ

В український прокат стрічка «Висоцький. Спасибі, що живий» виходить сьогодні. Офіційна прем’єра фільму вже відбулася в Москві, його покажуть також у Білорусі, Казахстані, Чехії, Німеччині, Прибалтиці... Для картини, знятої на пострадянському просторі, такий масштабний прокат є безпрецедентним. Телевізійну версію стрічки покаже канал «1+1».