Перед Бендерською фортецею — бюст Котляревського
Прикордонний пункт пропуску Кучурган лишився позаду, й наш автобус зупинився на посту невизнаної Придністровської Молдавської Республіки. Тут уже ніхто не перевіряв документів, натомість до салону посміхаючись увійшов представник приймаючої сторони й одразу ошелешив делегацію Української всесвітньої координаційної ради разом із журналістами та артистами: «Добрий вечір! Вітаємо вас на українській землі! Вам здається, що ви перетнули кордон й Україна лишилася позаду, що ви потрапили до якоїсь іноземної держави? Нічого подібного! Ви нікуди з України не виїжджали, бо це наші етнічні землі. Це Україна також».
Уже згодом з’ясувалося, що нас зустрічав депутат Верховної Ради ПМР Григорій Дьяченко. Уродженець Балтського району Одещини, він і не може мислити інакше: адже від його рідного села Андріяшівка до найближчого міста Рибниця на півночі Придністров’я, яке заселене переважно українцями, якась година їзди на авто. Пан Дьяченко здобув вищу освіту в Одесі, а от кар’єру свою ще за часів СРСР почав робити у Тирасполі. І таких, як він, у Придністров’ї тисячі. Але ще більше на Наддністрянщині (так здавна українці називали Придністров’я) тих, які ведуть свій родовід з діда–прадіда. Тож місцеві українці вважають себе автохтонами, а не якоюсь там національною меншиною. Близько 130 тисяч із них мають громадянство України, отже, і діаспорою вони також не є.
«Українці Придністров’я ніколи не поривали своїх зв’язків з Україною–ненькою — наші люди там працюють, діти навчаються в українських університетах тощо, — зауважує у коментарі «УМ» голова Спілки українців Придністров’я ім. О. Бута Леонід Ткачук. — І хоча між нами і Батьківщиною є кордон, люди все одно вважають, що він умовний, і дуже хотіли б, щоб цього кордону не було».
І така можливість уже була: на початку 90–х років придністровці зверталися до першого Президента України Леоніда Кравчука з проханням приєднати регіон до України на правах автономії. Утім тодішній глава держави волів «пройти поміж крапельками»... Нині ж наші співвітчизники з правого берега Дністра хоча й не позбулися мрії бути разом з Україною, але кивають на супердержави. Мовляв, заморожений придністровський конфлікт давно став геополітичним питанням, яке до снаги розв’язати лише впливовим державам світу.
«Прикро, але факт: цю проблему можуть вирішити і нас не спитати, — констатує пан Ткачук. — За 20 років у нашій республіці проведено сім референдумів, народ висловився за самостійність, але жоден плебісцит, як і нашу державу, ніхто у світі не бажає визнавати. Але й ми на це не зважаємо: живемо, працюємо і будуємо тут своє майбутнє».
Водночас придністровських українців турбує, що протягом років Україна так і не виробила чіткої політики щодо Придністров’я, не прийняла жодної концепції чи стратегії. На думку Леоніда Ткачука, Україна фактично «боїться» цього регіону, хоча давно можна було заробити чималі політичні, економічні, культурні дивіденди завдяки співпраці і не лише. «Україна демонструє політику невтручання. Натомість ми не маємо вільного перетину кордону, час від часу отримуємо економічну блокаду тощо, — обурюється голова Спілки. — Хоча територія регіону підпадає під зону спрощеного перетину кордону, від Тирасполя лише п’ять кілометрів до пункту пропуску, але ми скористатися цим не можемо, бо не визнані. І це питання не вирішується роками».
Не дивно, що нардеп–«нашоукраїнець», член президії УВКР Іван Заєць під час зустрічі з українською громадою у Тирасполі вибачався за «Україну, яка багато в чому завинила перед вами». На його думку, потрібно зміцнювати та інтенсифікувати зв’язки між українцями з України і Придністров’я.
«Урешті–решт треба виробити державну політику щодо українців Придністров’я, бо через це ускладнюються зв’язки між громадянами України на цих двох теренах, — зауважив «УМ» пан Заєць. — Уже й транспортні потоки через цей регіон призупинені, хоча в старі часи багато поїздів з України проходило тут. Нині ж — в обхід, втрачається час. У нас також немає певної симетрії і щодо реалізації угоди про прикордонне співробітництво. Людина з молдавським паспортом може потрапити в Україну через будь–який пункт пропуску, а український громадянин iз Придністров’я такої можливості не має».
Згідно з неофіційними даними, у Наддністрянщині проживає близько 200 тисяч етнічних українців (до кривавого 92–го року було навіть 300 тисяч). Утім лише 130 тисяч із них таки отримали українське громадянство. Виникає запитання: а що ж решта, не захотіли? Адже виходить, що кожен третій українець послуговується російським або молдовським паспортом (саме ці три етноси становлять 90 % населення ПМР).
Леонід Ткачук, який одним iз перших українців отримав паспорт із тризубом у 90–ті роки, зазначає, що ситуація з громадянством склалася знову ж таки через помилки України. Сам він отримав громадянство України завдяки наполегливості.
«Попереднє законодавство щодо громадянства було недолуге, тож чимало наших українців не змогли тоді його отримати, — пояснює Леонід Іларіонович. — Але ж без паспорта не можна нікуди виїхати: ні на заробітки, ні на навчання. Тож люди змушені були ставати громадянами Росії чи Молдови. А коли з’явився кращий закон і консули самі приїжджали в Придністров’я, вели прийом бажаючих і надавали громадянство, для багатьох «поїзд уже пішов»! Тим більше що позбутися громадянства Молдови тут украй важко, Кишинів робить усе, щоб цьому перешкодити».
Звісно, всі придністровці мають ще й паспорт ПМР. Але про подвійне громадянство не йдеться. «Наша ж республіка не визнана!» — пояснюють вони. Тож друга книжечка є лише внутрішньою, адже без цього документа неможливо звернутися до міліції, до ЖЕКу тощо. Такий паспорт потрібен і для внутрішнього голосування (зокрема, на 11 грудня призначені вибори президента ПМР). Водночас законодавство невизнаної республіки не забороняє громадянам брати участь у виборах інших держав, офіційними громадянами яких вони є.
Українські вибори є неабиякою проблемою для наших співвітчизників у Придністров’ї. Як громадяни України вони мають конституційне право обирати і бути обраними, утім скористатися ним фактично не можуть. Згідно з вітчизняним законодавством, за кордоном виборчі дільниці створюють лише при посольствах та консульських установах. Оскільки де–юре Придністров’я вважається територією Молдови, наші громадяни з Тирасполя, Бендер, Рибниці чи Кам’янки мають їхати або до Кишинева, або до Бєльців, де є консульська установа. У самому ж Придністров’ї відкривати дільниці не дозволяє влада Молдови.
«Офіційний Кишинів заявляє, що у Придністров’ї неможливо гарантувати безпеку виборчих дільниць, — пояснив під час зустрічі з громадою Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Молдова Сергій Пирожков. — Це складне політичне питання, і потрібно розуміти, що ми знаходимося в юридичному полі Молдови і не можемо нехтувати позицією офіційної влади».
Хоча прецеденти все ж були: під час президентських перегонів–2004 Україна таки відкрила на території ПМР сім дільниць. Подібний досвід мала й Росія, яка доволі жорстко заявляла офіційному Кишиневу, що «не варто нам вказувати, де на території Молдови мають голосувати наші громадяни». Утім цього року РФ відмовилася від такої позиції. Тож у неділю, 4 грудня, під час виборів до російської Держдуми на території Придністров’я не буде відкрито 25 виборчих дільниць, як планувалося раніше.
Тож поки що й українці змушені будуть їздити в Кишинів та Бєльци. Українські товариства організовують автобуси для бажаючих виборців, утім привезти до дільниць більше 3–4 тисяч не в змозі. Щоб проголосувати, люди витрачають цілий день. Пан Ткачук пропонує як варіант створити виїзні комісії на базі консульства, але ця пропозиція лишається не почутою в ЦВК.
«Чим ми відрізняємося від інших громадян України? — риторично питає Леонід Іларіонович. — Ми теж хочемо жити проблемами України, допомагати в її розбудові. Відтак хочемо скористатися своїм виборчим правом».
Голова УВКР Михайло Ратушний натомість побачив у цій проблемі й «інший бік медалі»: адже якщо реалізувати своє право обирати за великого бажання окремі придністровські українці ще можуть, то права бути обраними вони однозначно позбавлені! Конституція гарантує таке право кожному громадянину України, але тільки не нашим громадянам з Тирасполя, Бендер чи Дністровська! Жоден з них не може висунути свою кандидатуру ні в депутати ВР, ні в президенти.
«Ми невтомно повторюємо владі, що понад мільйон наших громадян, не лише у Придністров’ї, а й трудові мігранти з Європи, не мають можливості бути обраними. І це не нормально, — зазначив «УМ» пан Ратушний. — Наприклад, у парламенті Румунії є депутат від діаспори, в Італії — кілька сенаторів і конгресменів від діаспорян. А Придністров’я за чисельністю наших громадян має право на свого обранця у Верховній Раді. Тут є українські школи, і виборчі дільниці можна було б створювати при них. Як варіант — виїзні дільниці можна було б зробити в Італії. Щоб люди не їхали до Риму з півночі по всьому протягнутому «чобітку»!».
Уже за результатами поїздки президія УВКР підготувала відповідні звернення до Президента Януковича та уряду щодо прийняття окремої програми й заходів, що враховуватимуть особливий статус українців Придністров’я. Утім наразі це питання ще не вирішено. Окрiм того, пропозиції щодо закордонного округу ніхто навіть не взяв до уваги, а нардепи конституційною більшістю проголосували закон про вибори до ВР, по суті, й не згадавши про своїх громадян за межами держави. Голоси виборців за кордоном зводитимуться до якихось трьох округів у... місті–герої Києві!
Утім українці Наддністрянщини не зважають на проблеми й роблять справжню українську справу. Нещодавно Спілка українців Придністров’я відзначила своє 20–річчя. У 1991 році її створили три національні товариства з Кам’янки, Тирасполя і Бендер. Нині ж вона нараховує понад 30 тисяч членів. Два десятиліття тому українство тут було фактично знищено. Натомість тепер українська мова є однією з трьох державних.
Сьогодні в регіоні діє український ліцей у Тирасполі, українська гімназія імені І. Котляревського в Бендерах, середня школа імені Лесi Українки в Рибниці, плюс дві початкові школи. У Придністровському державному університеті імені Т. Шевченка створено кафедру української мови та літератури, в ПМР також виходить щотижнева україномовна газета «Гомін», є українське телебачення та радіомовлення.
Крім цього, в регіоні відкрито сім пам’ятників видатним українцям, встановлюються пам’ятні стели. Зокрема, ще у 1999 році товариство «Червона калина» (м. Тирасполь) відкрило пам’ятну стелу на місці смерті гетьмана Івана Мазепи, у селищі Варниця (яке є околицею Бендер, але контролюється Молдовою). «Втретє мене на це місце доля заносить, — сказав відомий поет і громадський діяч Іван Драч, коли наша делегація поклала до пам’ятного знаку квіти. — Цей чоловік — дійсно центральна постать нашої історії, патріоти не можуть не схилятися перед ним».
Ледь не детектив можна написати про те, як українці завозили в регіон бюст Мазепи, який планувалося встановити перед Бендерською фортецею у 2009 році (з нагоди 300–річчя смерті гетьмана). Для пікетувальників на митному посту, які волали, що «мазепинці не пройдуть», пустили першим авто із... бюстом фельдмаршала Кутузова. Побачивши, що це не Мазепа, російські радикали одразу розійшлися. Після цього пункт пропуску проїхало авто з бюстом гетьмана. Щоправда, встановити його перед фортецею так і не вдалося. Його місце зайняв інший українець — Іван Котляревський, який брав участь в облозі фортеці. Натомість бюст гетьмана поставили в музеї фортеці.
«УМ» повідомляла свого часу про відкриття у 2010 році під стінами фортеці пам’ятника Конституції Пилипа Орлика. І бюст Мазепи, і розгорнуті скрижалі козацької Конституції — усе це заслуга Леоніда Ткачука, який на той час очолював міськраду Бендер, та його однодумців.
Кілька років тому вони ж доклалися й до створення військового історичного меморіалу з нагоди 600–річчя міста Бендери. Відзначивши пам’ять про воїнів та полководців різних держав, що бували в цих місцях, українці встановили на території меморіалу й надгробок із написом: «Полеглим у Бендерах вірним синам України — козакам Війська Запорозького, славним лицарям гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика». Очевидці розповідають, що російський посол у Молдові, оглядаючи територію відкритого меморіалу, який, на його думку, мав звеличувати славу російської зброї, буквально вкляк біля цього хреста від здивування, а потім i обурення. Але справу зроблено, пам’ять українських героїв також вшановано.
— У Придністров’ї, за межами держави, проживає 130 тисяч громадян України. Це специфічна проблема, і вона потребує специфічного вирішення. Я думаю, владі потрібно розробити окрему програму на рівні міжнародних угод чи певних положень. Програму, яка б дозволяла українцям безперешкодно пересікати кордон, навчатися в Україні, контактувати з рідними і близькими. Адже десятки тисяч українців живуть у Придністров’ї на своїй етнічній території, це ж навіть не діаспора в «чистому» вигляді. Наша поїздка показала, що українська громада тут активно розбудовується. Водночас поїздка дала можливість побачити і проблематику, і шляхи її вирішення. Є над чим працювати».
Іван Заєць,
народний депутат:
— У першу чергу треба нарешті виробити політику щодо українців у Придністров’ї, якої досі немає. Сьогоднішня політика з діаспорою будується на базі закону про закордонного українця. І навіть виділення освітніх квот враховує їхній статус діаспори. А як рахувати статус громадянина України, який постійно проживає на території Придністров’я? Я думаю, що на законодавчому рівні, на рівні щоденної політики на це запитання ми відповіді не знайшли. Треба вирішити ці проблеми, які вже стукають у наші двері. Інтереси українських громадян мають бути враховані. Ми маємо виробити як державну стратегію співпраці з закордонними українцями, так і з тими громадянами України, які нині перебувають за кордоном.
Від завтра протягом двох днів (30 листопада — 1 грудня) у Вільнюсі відбуватимуться офіційні переговори щодо Придністровського врегулювання у форматі «5+2». Згідно з формулою, учасниками зустрічі є: Молдова і Придністров’я — як сторони переговорного процесу, Україна, Росія і ОБСЄ — як посередники, США і ЄС — як спостерігачі. Напередодні спеціальний представник діючого голови ОБСЄ з Придністровського врегулювання Гедрюс Чекуоліс заявив щодо ймовірного врегулювання конфлікту: «Ми не хочемо ніякого «театру». Це — не перегони. Назріла пора, щоб відновити те, що було, а може, створити і щось нове. Прогрес iтиме по міліметрах, крок за кроком або півкрок за півкроком. Найголовніше, щоб процес iшов. І цей оптимізм переважає, незважаючи на всі труднощі і проблеми».
Нагадаємо, що офіційні зустрічі у форматі «5+2» було перервано наприкінці лютого 2006 року. Після цього відбувалися зустрічі в такому самому форматі, але вони не мали статусу офіційних. Рішення про відновлення постійної наради з Придністровського врегулювання у форматі «5+2» було прийнято 22 вересня цього року в Москві на неофіційній черговій зустрічі сторін.
«Ми пам’ятаємо палаючі Бендери!» — так у Придністров’ї згадують криваві події 20–річної давнини. Власне, сам придністровський конфлікт розпочався ще у 1989 році (так зване протистояння парламенту і місцевих рад), а після проголошення незалежності Молдови розпочалося вже збройне протистояння, яке призвело до численних жертв по обидва боки Дністра навесні та влітку 1992 року.
Сьогодні безпеку в зоні конфлікту забезпечують Спільні миротворчі сили Росії, Молдови, Придністров’я (по 500 миротворців з кожного боку) та десятеро військових спостерігачів з України. Цікаво, що Придністров’я є єдиним регіоном у Східній Європі, де після введення миротворчого контингенту військові дії були призупинені і більше не відновлювалися. Але стосунки між сторонами конфлікту лишаються напруженими. Біля основних об’єктів регіону, зокрема, біля мостів та в’їзду до Бендер, лишаються російські блок–пости з бронетранспортерами.
Начальник штабу 53–ї групи військових спостерігачів ЗСУ у Придністровському регіоні республіки Молдова Сергій Дубенко розповів «УМ», що українських миротворців хоч і не багато, але вони обов’язково виїжджають у складі групи з числа росіян, молдаван та придністровців на перевірку зони безпеки. Рішення ухвалюють спільне, що фіксується у відповідному акті. Шестеро наших спостерігачів служать у північній зоні безпеки: від Дубоссар до Кам’янки, ще четверо — у Бендерах, бо це місто з підвищеним рівнем безпеки. Вони ж беруть участь в об’їздах південної зони.
«Наші військові спостерігачі несуть службу від Кам’янки, що на півночі, й до Дністровська, що на півдні, — а це близько 420 кілометрів, — каже підполковник Дубенко. — Сама зона безпеки, а це 10–20 кілометрів завширшки, визначена міжнародними договорами. Там не мають права переміщатися військові формування і техніка, не можна зводити фортифікаційні споруди, які б дозволяли одній стороні конфлікту отримувати переваги над другою».
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
