Ігор Смирнов.
— Ігоре Миколайовичу, тривалий концерт з нагоди 20–річчя Спілки українців Придністров’я ви подивилися до кінця. Це повага до українців чи, вибачте, передвиборчий хід? Адже українська громада нараховує в регіоні третину населення.
— Не дай Боже вам пережити те, що сталося у нас на початку 90–х. Усі ми — і українцi, і росіяни, і молдавани — чимало пережили. Справжнє значення політичних та економічних катаклізмів кінця минулого століття проаналізують уже наші діти. Не маю сумнівів лише в одному: зв’язки, що відновлюються між державами на рівні діаспор, національно–культурних общин, громадських об’єднань тощо, вже ніякими переворотами чи революціями не розірвати.
— І все ж таки, повертаючись до теми виборів, які відбудуться у грудні, яким ви бачите майбутнє Придністров’я?
— Моє бачення не так важливе. Бо я маю виконувати те, що бачить народ. Як народ вирішить, так і буде. Наприклад, ще у 2006 році наш народ на референдумі наказав нам бути самостійною державою. А ми ставили запитання в бюлетенях однозначно: йдемо назад в Молдову чи ні?
— Запитання референдуму щодо незалежності передбачало ще й приєднання до РФ. На вулицях Тирасполя багато бігбордів iз гаслом «У майбутнє — разом iз Росією!» тощо...
— Є таке. Але зверніть увагу, скільки часу минуло після розпаду Радянського Союзу! Змінювалися види власності, змінювалася мораль, устрої. І все ж таки наш народ не віддав нікому те святе, що в нас є — ні українську мову, ні молдавську, ні російську, ні болгарську тощо — усіх тих етносів, які живуть у нашій республіці. Більше того, ми не виокремили навіть із груп більш представницьких, чисельних — української, російської, молдавської (кожна з яких складає близько 30 % населення) якусь головнішу. У нас немає державної мови, але в нас є три офіційні, повноправні мови. І в цьому, я вважаю, ми певною мірою навіть випередили час. Бо в нас немає національних меншин.
— Є національні більшості? Жартую звісно.
— Ні, ви не зрозуміли. Те, про що я говорю, є саме тим, що вирізняє Придністров’я в національному плані. Взагалі це територія України, якщо говорити відверто. Уточнюю, Радянської України в складі СРСР. Бо Придністров’я було автономією УРСР 16 років. А якщо згадувати ще раніше, то ці землі заселялися ще в часи Російської імперії переважно запорозькими козаками після ліквідації Січі чи кріпаками–втiкачами з України. Наприклад, є в нас село Незавертайлівка, його заснували втiкачі, бо звідси видачі вже не було. Не завертай назад, розумієте? Цариця Катерина ІІ зміцнювала кордони імперії, і подібне допускалося. Чорноморські козаки селилися тут. А скільки тут узагалі формувалося націй! Тутешня «кухня народів» вам відома.
Саме тому я бачу лише те майбутнє, яке вказав наш народ — незалежна держава. Плюс підтримка культурних потреб наших людей. І запорукою цьому є те, що ми не закрили жодної школи, навпаки, українські довелося відкривати, чому я дивуюся досі. Я свого часу вчився в українській школі у класі сьомому, восьмому, дев’ятому... І ніколи не думав, що мені доведеться відкривати їх знову. Хто їх позакривав свого часу, відомо. Ми ж не закрили жодної навіть у сільській місцевості. Жодної! Ось це і є те, що дає культуру — українську, молдавську, російську, єврейську....
— Ви згадали про автономію у складі УРСР. Оскільки ви постійно посилаєтеся на волю виборців, у мене дещо провокаційне запитання: скажіть, а народ Придністров’я не може колись вирішити, що цей регіон міг би знову стати автономією України?
— Та немає нічого провокаційного у вашому запитанні, бо можна ж згадати історію. На початку важких 90–х років, коли руйнувалася велика держава, ми зібралися з однодумцями на заводі імені Кірова, у підвалі, фактично були під прицілом, але не піддалися. І ухвалили рішення звернутися до України з проханням повернутися в її лоно. Тобто ми хотіли саме того, про що ви говорите. Але, на жаль, ви знаєте, що тоді відбулося, коли я приїхав зі зверненням до Києва....
— Герой України Іван Драч сьогодні на сцені нагадав вам про це, як Степан Хмара попереджав вас про арешт...
— Так, там були певні неприємні моменти. А як воно тепер? Що вам сказати... Розумієте, це має прийти знову в голови людей. А це бажання бути з Україною, вважаю, нікуди й не поділося. Звісно, iз самого початку це була ідея українства і буде ідеєю нашого українства. А от інша справа, як до цієї ідеї ставляться інші...
— Позиція росіян зрозуміла, а як придністровські молдавани ставляться до ідеї української автономії?
— Скажу вам так: українці наші — вони українці, але придністровські росіяни — вони є придністровські росіяни, молдавани наші — також. І вони звертаються до своїх і щодо культури, і щодо збереження нації. Скажімо, українці звернулися до України, бо це їхня ненька, сподівалися, що допоможе. Росіяни — також. Тому я вважаю, що якщо так постане питання... Давайте я вам відповім також провокаційно: хай українська громада створить порядок, проведе референдум і все. І якщо вирішить народ бути з Україною, значить так тому і бути. Бо саме суспільство створює державу. В якому це вигляді може бути? Це вже інше питання.
Але поки що ми є Придністровською Молдавською республікою. Зверніть увагу, що ми не прибрали назву «молдавська»... Значить, ми були праві. Але закривають нас, закривають націю. Відчуваєте, що я сказав, «зморозив» (сміється). Кажуть уже, що не існує молдаван, є тільки румуни. Хтось із цим погоджується, хтось ні, і в залежності від цього чує: йди або до «білих», або до «червоних». А наші ж молдавани придністровські взагалі унікальні! Бо зберегли істинну молдавську мову на кирилиці. У нас навчають дітей офіційно історії молдаван, а не румун, як цього навчають у Молдові та в Румунії. Тому вони все менше дивляться у бік Кишинева. А щодо України хочу побажати: бережи, Господи, українців, молодих і красивих! А вони такі і є. І як би хто не хотів, це я говорю усім, ми не переробимо з українців росіян, з росіян молдаван, а з молдаван — ще когось там. І ми живемо, як можемо. Не дають нам, у тому числі й Україна, посилаючись на європейські правила, експортувати нашу продукцію. Блокують нас. Мовляв, ми маємо відправити її в Молдову, бо є невизнані.
— Щодо визнання. Чи вірите ви в майбутньому в урегулювання придністровського конфлікту і яким чином? Чи це буде визнання окремої держави, чи таки майбутнє разом з Молдовою?
— Світ обов’язково нас визнає! А щодо того, чи бути разом iз Молдовою, то ніколи! Я це кажу не тому, що кров пролилася між нами, а тому що в цій країні останні 20 років виховували не українців, не росіян і навіть не молдаван, а румунiв. І вищу освіту за рахунок бюджету тисячі молдаван отримують у Бухаресті, і не тiльки. Яку еліту для Молдови за ці роки в Румунії підготували? Хто вони тепер: румуни чи молдавани? Звісно ж, румуни. Ще й історії навчають, мовляв, не лише Дністром обмежуються їхні землі, а аж до південного Бугу, бо там кістки їхніх загиблих румунських воїнів лежать. Розумієте, з такою логікою можна далеко зайти в територіальних претензіях.
Тому тільки визнання. Та кого не спитай, кожен скаже, що воно буде. Знаєте, ваше запитання філософське, бо визнання — це категорія визнання самим народом. А наш народ визнав. Інші держави нас не визнають, але не можуть не помічати. При цьому десь 87 держав iз нами торгують. І нормально, визнають! Так що дай Боже.
Ігор Смирнов народився 23 жовтня 1941 року в Петропавловську–Камчатському. Етнічний росіянин. З 1959 року в Україні, піднiмається кар’єрними сходинками на заводі електромашинобудування в Новій Каховці. У 1987 році призначений директором тираспольського заводу «Електромаш». У 1989 році в Придністров’ї почалися страйки, які впродовж року мимоволі набули політичного характеру. Смирнов стає очільником Об’єднаної ради трудових колективів — страйккому тираспольських підприємств. Відтак набуває досвіду політика й обирається головою міськради Тирасполя.
Саме Смирнов, людина лівої ідеології, стає одним з активних рушіїв ідеї про незалежність Наддністрянщини від Молдови. Сепаратистський рух посилюється у 1991–му, після розпаду СРСР. А в 1992 році, коли Молдова не погодилася з рішенням про відокремлення Придністров’я, починаються молдовсько–придністровські збройні сутички, і Смирнов очолює армію ПМР.
Відомо, що у 1991 році він пропонував тодішньому керівнику України Леонідові Кравчуку приєднати Придністров’я, етнічний склад якого на 70 відсотків складали тоді українці, до України.
Обирався президентом невизнаної ПМР чотири рази — у 1991, 1996, 2001, 2006 роках.
«Позиція України: ми не визнаємо Придністров’я як незалежну державу і виступаємо за цілісність Молдови. Ми робимо все, щоб активізувати переговори з придністровського врегулювання у форматі «5+2»: Молдова, Придністров’я, Росія, Україна, ОБСЄ та спостерігачі — ЄС і США».
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
