Конструктивність без фанфар

Цьогорічна церемонія відкриття кінофестивалю «Молодість» відрізнялася скромністю. Причому як запрограмованою (про ситуацію з фінансуванням генеральний директор фестивалю Андрій Халпахчі напередодні розповідав детально, не приховуючи ні цифр, ні емоцій), так й імпровізованою (із гостей, заявлених оргкомітетом, до Києва приїхали не всі). Після пишних стартів минулих років, що проходили в Палаці мистецтв «Україна», в Національній опері, цього року «Молодість» відкривали в кінотеатрі «Київська Русь». Без фанфар і червоних доріжок. Відповідальність за урочистість моменту поклали на New Era Orchestra під управлінням Тетяни Калініченко, який виконав кілька відомих кіномелодій.

Фестиваль вітали екс–Президент України і діючий почесний президент фестивалю «Молодість» Віктор Ющенко, він вручив почесного «Скіфського оленя», головну нагороду кінофоруму, сценаристу Рустаму Ібрагімбекову. Вітання від керівництва країни озвучила радник Президента Ганна Герман, яка переказала слова Віктора Януковича про те, що молодість має все: і красу, і амбіції, і перспективи, але їй традиційно бракує грошей, і пообіцяла, що фінансування фестивалю збільшиться. Численну польську делегацію на фестивалі очолював посол Польщі в Україні Генрик Літвін, виступ якого став преамбулою до фільму–відкриття «Мо­лодості–2011», картини класика польського кінематографа Єжи Гофмана «Варшавська битва. 1920» у 3D.

Стрічка про історичні події початку минулого століття, коли більшовики прагнули захопити Польщу, щоб іти на допомогу пролетарям Німеччини та Франції і замутити там соціалістичну революцію, — перший фільм Польщі, знятий із застосуванням 3D–технології. Бюджет у десять мільйонів доларів, масштабні зйомки, густонаселеність кад­ру і розумно скомпоновані спецефекти, підкріплені драматургією сюжету, забезпечили їй високий рівень видовищності. Утім під час перегляду картини доводилося ловити себе на думці, що деякі моменти відверто дисонують із загальною інтонацією «Варшавської битви». Так пан Гофман аж занадто перейнявся психологією більшовицької армії. Червоноармійці в картині — дегенерати, моральні потвори, які у перервах між боями тільки те й роблять, що ґвалтують жінок, п’ють горілку і справляють велику нужду в музичних салонах своїх колишніх панів. Цим рисам характеру опонентів польської армії режисер приділив забагато уваги... Як, власне, і пролетарським вождям, які у цьому фільмі виглядають, наче повсталі персонажі з музею воскових фігур: карикатурні, з несправжньою мімікою, товстим шаром гриму... Натомість кубанським козакам iз героєм Олександра Домогарова на чолі режисер відверто симпатизує. Як і колишній вельможі Софії Миколаївні, що змушена була стати польовою дружино червоного командира і лікувати його геморой (актриса Ольга Кабо у цій невеличкій ролі була неперевершеною).

Любовну лінію режисер раз по раз перериває канонадою, атаками, відступами, врешті–решт, він міцно зв’язує громадянське і особисте в єдине ціле: співачка Ольга слідом за своїм Яном вирушає на фронт, де і знаходить коханого у шпиталі. Причому це стало своєрідним одкровенням для глядача, адже перед цим режисер кілька разів показав, як після удару ворога Ян падає на землю, а Ольга одна намагалася відбити атаку червоних, стріляючи з кулемета посеред гори трупів... Схильність режисера до реалістичних картинок плюс технологія 3D проросли на екрані кадрами, яких людям із слабкою психікою краще не бачити: щурі, що снують просто у тебе перед носом, нутрощі пораненого бійця, які вивалюються з черева...

Прем’єра стрічки у Польщі відбулася 26 вересня, у прокат вона вийшла 30 вересня. За тиждень після Польщі фільм показали у Великій Британії, і британська критика сприйняла «Варшавську битву» на «Ура!». Фільм також показують у США, у грудні він вийде на кіноекрани в Австралії. Доля українського прокату картини наразі не відома.