Спорожнiле селянське обiйстя — типова картина України 1932—1933 рокiв. (Фото з сайту blogspost.com)
Що не кажiть, а старість — не радість. Я вже сама бабуся, живу радощами онука. Але досi в моїй уяві, як живий, постає образ мого дорогого дідуся по маминій лінії, вже давно покійного Архипа Васильовича Куця з села Конели Жашківського району тодi ще Київської областi. Він був мені найцінніший друг. Досi звучать у мені його пісні, оповідки, казки. Він навчив мене читати і писати. Я закінчила в нього школу — 10 класів — і поїхала навчатися в Харківський університет. Але це було потім, згодом. А спочатку була війна, 43–й рік.
...Мені виповнилось сiм рочків і я хотіла йти до школи. Але в нашому селі тоді панували німці, вони відкрили школу для сільських дітей. Школа складалася з двох кімнат. В одній навчалися старші діти, а в другій — молодші. В кожній кімнаті висіло по одному плакату. На першому був зображений дуже товстий, iз вивернутими губами, чолов’яга, одягнений у якесь дрантя. За плечима в нього був великий мішок. Унизу був підпис: «Очі салом заростають — не людина — торбохват!» На другому плакаті був зображений цей же чоловік, але вже повішений. Внизу підпис: «Ми повісим торбохвата, як свиню, на цей гачок!» Це була німецька критика тих бідних людей із Києва, які ходили по селах і міняли всякий домашній скарб на якийсь харч. Оце і всі навчальні посібники на всю школу.
Мама повела мого старшого братика до першого класу, подивилася на цю школу, на навчальні посібники, побачила вчителя і мене в цю школу не віддала, а відвела за 25 кiлометрiв, у село Конела, до мого дорогого дідуся Архипа Васильовича. Вiн навчив мене не тільки читати і писати, а ще й співати пісень, розказав безліч бувальщин про способи виживання в країні, яка називається Україною: як урятуватися від голоду і холоду, розбою та грабежу, хвороби і смерті. Звичайно, це дуже важко, але елементарні речі потрібно знати і вміти логічно швидко мислити. Мій дідусь випробував це на собi: він вчасно зiстрибнув із воза у береговий очерет річки Тікич, утік, і його не догнали, не знищили. Не встигли...
А було так. Мав мій дідусь двоє коней і воза, двоє волів і гарбу, дві корови, свиню, десять овець, хлів і хату, п’ять моргів поля. Хата була глиняна, низенька, вкрита очеретом iз маленькими підсліпуватими віконцями і низькою очеретяною стрiхою. Хата була розділена на дві половини. В одній жив дідусь зі своєю сім’єю, а в другій — його брат Михалко з сім’єю. У Михалка теж була велика сім’я. Так вони і жили — в полі над річкою.
І ось настав 1928 рік. Прийшли з вечора двоє чоловіків, озброєних гвинтівками, яких у селі називали «Ястребки» або «Комбєди». Наказали сім’ї на ранок зібратися — повезуть на Умань, а потім на Христинівку, звідки буде йти поїзд на Соловки. У дідуся була дружина Катерина і шестеро дітей — чотири донечки і два синочки. Була ще й стара мати, яку звали Васильчихою, бо її покійного чоловіка звали Василем.
До ранку, окрім дітей, ніхто не спав. Нічого й не складали в дорогу, бо по селу давно йшли чутки, що з собою взяти що–небудь все одно не дозволять. Усе заберуть. То нехай уже забирають iз хати...
«Комбєди» при зброї прибули вдосвіта. Наказали дідусеві, тоді ще молодому чоловікові, запрягти у віз двоє коней і всю сім’ю посадити на воза. Дідусь не рушив iз місця. Вони почали йому погрожувати прикладами гвинтівок. Він сидів, опустивши голову і склавши руки на грудях. Дружина Катерина, плачучи, почала виводити з хати і всаджувати на віз дітей. Найменшій, Яринці, був рочок. Останньою з хати вийшла 90–рiчна бабця Васильчиха. Вона не могла вилізти на воза. Їй допоміг комбід. У кишені бабусиного фартуха він налапав трохи квасолі, яку негайно відібрав. Бабуся заплакала, почала просити віддати квасолю, проте марно. Останнім на віз посадили дідуся. Один озброєний комбід сидів на возі, держачи віжки в руках і поганяючи коней. А другий — сидів у кінці воза і уважно спостерігав, щоб ніхто не втік. Виїхали на Умань ще до схід сонця. Від’їхали від села кілометрів двадцять — відпало колесо від воза. Почали лагодити. Довго провозилися — вже й за південь перевалило. Хлопці комбіди захотiли їсти, тож один вирішив заглянути в придорожню харчевню. Другого покинув стерегти сім’ю. Через деякий час він вийшов iз харчевні, усівся на воза і відпустив попоїсти напарника. Вечоріло. Дідусь швидко, як кіт, стрибнув на того комбіда, вирвав у нього гвинтівку, угрів його прикладом по спині та так, що той упав iз воза. А сам стрибнув у високий очерет річки Тікич, вздовж якої пролягала дорога. На крик вискочив iз харчевні другий охоронник, і вони побігли в очерет шукати дідуся, викрикуючи погрози і стріляючи. Їх довго не було.
Бабуся Катерина розвернула коней і поїхала додому в Конелу. Коні її слухалися і любили, бо це були її коні. Приїхала моя, ще молода тоді, бабуся Катя зі своєю свекрухою і шістьма малими дітьми додому. Більше їх не зачіпали, видно, сподівалися, що дідусь Архип повернеться додому і його тоді схоплять. І зажили вони — мама Катя, бабця Васильчиха, донечки Ганна, Ксенія, Марія і Яринка і два синочки — Олександр і Андрій. Жили вони так до 1932 року, коли в них усе забрали, що було і що вродило, і настав великий голод.
Померли в сiм’ї лише бабка Васильчиха і найменша сестричка — шестирічна Яринка. І почув про цей страшний голод на Україні їхнiй батько, а мій дорогий дідусь Архип Васильович, який жив тоді сам у землянці на високому березі ріки Амур на Далекому Сході величезної Росії, якраз навпроти китайського кордону. Там він заховався від влади комбідів в Україні. Землянку він викопав велику і глибоку. В ній могли розміститися на ніч 10—16 чоловік. Посеред землянки була велика лежанка (кан), в яку був вмурований котел на 3–4 відра води. Котел завжди кипів, бо дрова у тайзі — не проблема, а в ньому варилася юшка з крупи і риби. Дідусь був рибак вiд природи. І влітку, і взимку він умів ловити рибу, бо всі його предки були рибаками. Вони розводили рибу для пана в ставку Конели. Дідусь дуже гарно власноруч плів риболовні сіті, робив ятері, підсаки, закидушки, вудочки і дуже вміло виготовляв усi снастi, на якi ловилася риба. Так він прожив у землянці на річці Амур п’ять років — з 1929–го по 1933 роки. Він ловив рибу, садив картоплю та збирав гриби. До нього завжди приходив на ніч натовп людей — різних утікачів, шукачів золота і пригод. Але дідусь їх не зневажав, він дуже любив життя і людей, завжди пускав їх до себе в землянку обігрітися, наїстися юшки, відпочити. Вони теж дякували йому як могли: «Хороша ушица! Ай да хохол!». У захваті повторювали вони найвищу, як на їхню думку, похвалу і дякували йому як могли — хто приносив солі, хто муки, хто шкуру вбитого ведмедя або тигра, хто м’яса.
Приходили в землянку до дiда й інші відвідувачі: переважно молоді люди, віком до 35—40 років, елегантні й вишукані в усьому — розмовній мові, манерах. Вони приходили, як правило, за північ, завжди перед їдою старалися помити руки і вмитися. Поводилися дуже скромно і обережно. У них завжди хтось стояв на посту. Вони теж iз насолодою сьорбали дідусеву юшку, тихо розмовляли, ніколи не знімали верхньої одежі й не затримувалися. Сидячи, трохи подрімавши, тихо, як і прийшли, тихо щезали. Вони хотіли переплисти Амур і зникнути десь у глибинах Китаю. Це були представники недобитої більшовиками білої гвардії. Часто після їхнього відходу на Амурі виникала перестрілка. Але хто в кого стріляв — не було кому з’ясовувати.
Через рік після поселення недалеко від дідусевої землянки розкинувся величезний табiр засуджених. Вони викопали землянки, обнесли їх огорожею з колючим дротом, зробили вишки для спостереження і почали рубати тайгу та будувати двоповерховi бараки. Дідусь ходив до табiрних охоронцiв, приносив їм усілякі риболовні снасті. За це вони йому давали трохи крупи, солі, сірників, олії. І тут він почув, що в Україні великий голод, що люди мруть в Україні цілими селами. Дідусь покинув свою землянку і поїхав в Україну. Добрався до Харкова, а далі не пускають: «Хохлов морим!» — відповідають. «І довго їх морити будете?» — запитав дідусь. «Пока всех не уморим!». Із великими труднощами дідусь добрався до своєї родини в Конелу. Він знайшов свою сім’ю, всю пухлу від голоду — без баби Васильчихи і донечки Яринки. Сини Андрій, Олександр, доньки Ганна, Ксеня, Марія вже не вставали. Лише якось ворушилась його дружина — Катерина Василівна.
Дідусь був для них як манна небесна. З собою він нічого не привіз. Але була весна. Він почав ловити в річці Тікич рибу, мушлi, в’юнів, черв’яків, п’явок, жаб; рвати кропиву, лободу, терти дерево. Усе це варив і примушував дітей i дружину їсти. Сам розпух вiд голоду і ледве ходив, бо ноги були налиті водою, як колоди. З них текла сукровиця. Він залазив у воду, і до ніг чіплялися п’явки. Але вижили, ніхто більше не вмер. А от на їхньому кутку вони були єдиною родиною, котра вціліла. Померлі валялися в хатах, на подвірї, на вулиці, i нікому було їх поховати...
У Другу світову війну, або війну з німцями, його, вже у похилому віці, послали копати окопи чи то німці, чи то совіти — вже все так змішалося, що не розбереш. Дідусь у полі копав окоп. Розірвався снаряд і осколком поранив дідуся в груди. Хтось приволік його додому, закривавленого, на шинелi. Поклали на тапчан та й пішли. Спасибі й за це. Бабуся Катя ледве його виходила. Так той осколок і був у його грудях до кінця його стражденного життя. На погоду той осколок якось ходив у грудях і викликав страшний напад кашлю.
Прожив дідусь 75 років. Я в нього закінчила 10 класів, і він провів мене на навчання до Харкова. Це був 1954 рік. Все життя мої дід і баба жили в тій же старій хаті під очеретяною покрівлею на краю села коло ставу. В селі їх називали «Васильками» і всі їх поважали, бо було за що.
На старість вони залишилися вдвох. Обох синiв забрала вiйна, померли обидвi дочки — замучила колгоспна праця. Їздила з Жашкова провідувати батькiв моя мама, їхня остання дитина Ксеня, яка жива досi, їй 93 роки. Дідусь і бабуся померли в селі Конела, там і поховані.
Минули роки і роки. Мій син пішов у Конелу шукати місце, де жили мої дідусь Архип Васильович і бабуся Катерина Василівна. Все село обпитав — ніхто не знає, а тоді став запитувати iнакше: «А ви не знаєте, де жили Васильки?». Люди відразу привели і показали місце, де жили Васильки: на березі, над ставом, коло верболозу.
Царство їм небесне і земля пухом! Але не хочу закінчувати на такій сумній ноті. У мене завжди перед очима стоїть мій дорогий дідусь Архип Васильович. Він мені каже: «Давай, онучко, заспіваємо!»...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
