Привід критики

Минуло сорок днів, як відійшла Ніла Зборовська. Доктор філології, про останню книжку якої («Код української літератури» — К.: Академвидав, 2006) писали — небувалий факт! — чи не всі глянсові журнали. Ще б пак, адже йшлося про те, що «література і сексуальність взаємопов’язані». А до всього, авторка залучила до свого критичного інструментарію метод із геть провокативною назвою — шизоаналіз.

Умістили, ясна річ, рецензії і серйозні видання. Але всі вони були якісь розгублені. Найкраще суть подивування колег сформулював інший доктор філології, Володимир Панченко: «Полемізувати з Н. Зборовською нелегко, оскільки головний її аргумент — «психоаналіз показує...». Це нагадує посилання на волю Всевишнього: спробуй запереч!» (ЛітАкцент, 05.05.2008). Дехто з поважних рецензентів навіть ремствував: книжку Н. Зборовської має аналізувати не літературознавець, а психоаналітик.

Пояснення цьому непорозумінню просте: психоаналіз як наука з’явився на наших теренах чи не зі столітнім запізненням. А останні п’ятдесят років західні філологи використовують винахід Фройда для аналізу літпроцесу (термін «шизоаналіз» обґрунтували 1972–го культурологи Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі). Зрештою, Фройда у літературному психоаналізі майже не лишилося, бо той славетний лікар, як пише сучасний американський критик, розумів, «що Шекспір винайшов психоаналіз, винайшовши і дослідивши душу, а Фройду залишив хіба право назвати і розтлумачити це відкриття... Без Шекспіра не з’явилося би... теорії Фройда» (Гаролд Блум, «Західний канон: книги на тлі епох» — К.: Факт, 2007). Утім і нині на Заході результати психоаналітичного дослідження літературного фактажу стають несподіваними й часом шокуючими. Що вже казати про застосування цієї технології до українських реалій.

Хоча книжка Ніли Зборовської й має підзаголовок «Проект психоісторії новітньої української літератури», тут проаналізовано увесь історичний контекст нашого письменства, починаючи з ХІХ століття. Зрозуміло, ніяк було обійти ґенезу російської імперської літератури, під тяжінням котрої й розвивалася українська колоніальна. І ось тут випливають дивовижні висновки.

Н. Зборовська розглядає літературу не як розважальний комплекс, а як концентрацію психолого–філософських ідей, що вирішально впливає на перебіг самої Історії. В російській літературі найпотужнішим резонатором, який увібрав своєю творчістю головні інтелектуальні порухи свого часу, був Федір Достоєвський. Внаслідок постали літературні образи, які, на рівні символів, змінили спосіб мислення і почування цілої Європи. «Російська імперська людина постала як невловима множинна метаморфоза, не мала визначеної сутності і прагнула позбавити стержня європейську національну людину. «Це була зараза, — стверджував Гессен, — що йшла зі Сходу на Європу, це було падіння втомленого європейського духу у первісний хаос, повернення до азійської праматері». Перед розбурханим монструозним російським духом міг виграти лише той, хто мав стійку монотеїстичну традицію. Першими, як зазначив Гессен, «здали нерви у німців», їхнє нуртування несвідомого породило фашизм».

Зрозуміло, не все так просто, і не один Достоєвський «винен». Але головна думка така: на зламі ХІХ—ХХ століть ніщо так сильно не впливало на настрої та зміни масової свідомості, як письменство. Власне, робота Н. Зборовської — це дослідження того, як література кристалізувала ментальність. Під цим кутом вона й подивилася на фігури української хрестоматії: і Котляревський, Марко Вовчок, Куліш, Шевченко, Нечуй–Левицький, Панас Мирний та Леся Українка постали перед нами своїм досі «невидимим боком».

«Як свідчить класична українська література, в імперській структурі відбувалася тотальна руйнація національної сім’ї («Люборацькі» А.Свидницького, «Повія» Панаса Мирного, «Кайдашева сім’я» Нечуя–Левицького та ін.). Згодом більшовицька влада зробить руйнацію національної родини основою своєї психополітики... Руйнація родини, сім’ї означатиме відмову природному лібідозному імпульсу, що провокуватиме невротичний стан так званої масової людини, як це сталося з Чіпкою в романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Перверсивна сутність російського імітаційного народництва штовхатиме масову людину до несвідомої революційної помсти». Друга ментальна зміна, спричинена імперським тиском, — втрата українською людиною здатності до природного кохання. «Зробити національне Я нездатним до реальної любові — така психічна програма більшовицької «карамазовщини»... Дегенерат — перспек­тива, до якої має прийти національне Я, коли вбивати означатиме жити». А оскільки класична українська література всіляко пручалася такому тискові, відшукуючи приклади непокори й боротьби, метрополія заборонила існування самого ґрунту цієї літератури — мови: «Російська імперська психополітика, пізнавши загрозу, яка іде від української літератури, у 1876 р. видасть Емський указ».

Про головну книжку Ніли Зборовської — «Код української літератури» — вже писано чимало. Особливо, про найцікавішу для широкого читача третю частину дослідження, де реконструйовано традиційні корені головних постатей сучасного літпроцесу: Шевчука, Андруховича, Забужко, Пашковського, Костенко. Й показано, як їхні твори відбили і сформулювали зміни у масовій свідомості сучасної української людини. З виходом «Коду...» Ніла Зборовська безумовно посіла місце в першому ряді вітчизняних культурологів. Але вона була не лише блискучим літературознавцем. Була критиком взірцевого рівня та письменником, що фактично на десять років випередив здобутки нинішнього літературного процесу. Але про це пересічний читач нічого, вважай, не знає.

Рiч у тiм, що Зборовська–критик і Зборовська–письменник репрезентовані в одній із попередніх книжок: Ніла Зборовська, «Феміністичні роздуми»; Марія Ільницька, «На карнавалі мертвих поцілунків» (Л.: Літопис, 1999). Судячи з усього, це видання було здійснене обмеженим накладом (як тоді часто траплялося із замовними книжками) і просто не дійшло до багатьох критиків, не кажучи вже про звичайного читача. Друга частина книжки — під псевдонімом пані Ніли, який походить від імені її бабусі.

Відтак, у першій частині тієї книжки зібрано критику, якою вона мала би бути в ідеалі: «критику як різновид літератури мудрості» (Г.Блум). Н. Зборовську не цікавлять примітивні сюжетні анотації творів, а ті статті, нагадаю, публікувалися тоді, коли в Україні за критику вважали саме переказ тексту. «Ніла жила на грані майбутнього», — написала про цю її здатність випереджати вимоги сучасного мейнстріму Галина Тарасюк (Українська літературна газета, 30.08.2011).

Критика Ніли Зборовської — це передовсім археологія та реконструкція. Їй важливо знати, яке місце посідає той чи той автор в УСІЙ українській літературі, в який спосіб він трансформує чи заперечує вітчизняний канон і з якими феноменами світового письменства він корелює. Мета критика — «перегляд традиційної культури, яка вичерпала себе... Говорити про смисли, відтіснені культурною традицією». Висновки, як завжди у цієї авторки, несподівані, але коли замислитися — вивершено логічні (як–от, наприклад, порівняння стилів Євгена Пашковського та Марселя Пруста). Вражає обшир авторської ерудиції: здається, немає жодного значущого факту, якому б вона не відшукала попередніх аналогів (приміром, окремий матеріал про «однокореневість» Юрія Андруховича та Михайля Семенка). Відчуття, що у кожній статті під сподом — знання ВСЬОГО, перетворює читача на відвідувача Клондайку часів «золотої лихоманки»: перед тобою — поклади відкриттів, за найдрібніше з яких будь–який рецензент ухопився би, як за привід до розлогої публікації.

Або й до повноцінної дисертації. Зрештою, саме так, як її статті, мусіли б виглядати кандидатські, безжально очищені від паразитарного академізму й написані не для опонента, а для читача. У книжці є фраза: «Я довго боролася зі своєю емоційністю, виробляючи науковий стиль», — на щастя, це їй не вдалося. Навіть у «Коді української літератури», за якою Н. Зборовська захищала докторську, збуджено–живе мовлення нещадно ламає дотеперішні правила сухого дисертаційного висловлювання. Що вже говорити про критичні статті, де суть повідомлення вибудована на матриці іронічного гумору та афористично–безоглядного зіштовхування різноформатних понять. Наприклад, аналізуючи літературне женоненависництво Юрія Тарнавського, вона мимохідь кидає: «Якби він був на соборі 585 року, то, очевидно, голосував би за бездушність жінки». Або, пишучи про роман Євгена Пашковського «Щоденний жезл», іменує його есеєм–проповіддю з прихованим гаслом «Покайтеся, або повбиваю!». Цю стилістичну розкутість українська критика майже повністю втратила з часів Донцова і Маланюка.

Критика Ніли Зборовської — це критика, що встигла стати собою. Тобто — філософією. Поясненням реалій сьогодення через літературну адаптацію. Прогностикою різних сценаріїв розвитку колективної свідомості (знов–таки, через аналіз текстів). Ось вона розмірковує про традиції вітчизняного тероризму, і виникає така алюзія на Панаса Мирного: «Чіпка сьогодні присутній і в такого мирного сучасного письменника–селянина В.Медвідя, чия ідея актуального в сучасній Україні ордену інквізиції так само шокує». Або досліджує причини суспільної пасивності сучасних українців і згадує іншого романіста: «Творчість Олеся Ульяненка виросла на крайньому відчаї, повній відсутності віри, ненависті і революційності раба... «Зимова повість» є відчуттям світу, в якому неможливі ідеали... Духовний і вітальний нігілізм — продукт успадкованого тоталітаризмом безсилля».

Кілька статей написано про такий екзистенційний феномен, як карнавал, що його прибрала до рук сучасна політика. І раптом — висновок: «Юрій Андрухович — найживіший серед усіх живих і класик низького стилю. Євген Пашковський — найживіший серед усіх мертвих і класик високого стилю. Вони ненавидять один одного, як справжні українські патріоти. Це класова ненависть низів до верхів і верхів до низів, і вона підтверджує всі актуальні колись концепції про класову боротьбу і революційну реальність в окремо взятій країні».

Ризиковане порівняння явно різних письменників–сучасників — улюблений прийом Н. Зборовської. У широкому і глибокому матеріалі про Євгена Пашковського йдеться про його відкриття «концептуальної мови пам’яті». Аж ось наприкінці несподівано повідомлено, що в ексклюзивного–унікального Пашковського є... «літературний брат–близнюк». Є.Пашковський, мовляв, написав геніальні багатосерійні романи, але які ніхто не зміг дочитати до кінця, бо неможливо нормальній (не геніальній!) людині втримати у пам’яті такі безкінечні важкенні сновидіння. І от з’являється у Києві Олександр Ульянов, бере і прочитує романи Євгена Пашковського (назвемо їх умовною пліткарською назвою — «Євангеліє від єдиного в Україні пророка»). За це йому дають Маленьку Шевченківську премію та ім’я українського генія — Олеся Ульяненка, бо він не лише прочитав Євгена Пашковського, а й переписав по–простішому, по–людському, по–нашому, по–селянському (з трохи легшим сюжетом), і тепер українські читачі можуть прочитати Євгена Пашковського у читабельному варіанті Олеся Ульяненка».

У «Феміністичних роздумах» знайдемо і таку характеристику Пашковського: «Найяскравіший новатор сучасної української прозової традиційності». Так само можна означити місце самої Ніли Зборовської на теренах української критики.