Перепоховання жертв українсько–польського протистояння на польському кладовищі в Острівках. (Фото з сайту «Волинські новини».)
Напередодні Покрови у невеличкому селі Гончий Брід, що на Ковельщині, встановлено пам’ятник українцям, які загинули під час польсько–українського конфлікту у 1943—1944 роках. На Волині це друге за рахунком поховання, на монументі якого хоч і не вказано, від чиїх рук загинули мешканці цього поліського села, але й без написів все зрозуміло...
Родичі загиблих у Гончому Броді багато років оббивали пороги різних інстанцій, аби увіковічити пам’ять своїх рідних, але різні влади чомусь не наважувалися ворушити трагічне минуле, про яке в радянські часи взагалі воліли мовчати. Наші сусіди–поляки вже давно й потужно працюють над облаштуванням польських поховань на Волині, а нам все не до того, аби належно пошанувати своїх дідів–прадідів, які теж стали невинними жертвами кривавого польсько–українського конфлікту в роки Другої світової. І лише тепер потрохи доходимо до усвідомлення того, що молитви й пошанування потребують усі, хто загинув у тій страшній бійні, незалежно від національності. І ніхто, крім нас, українців, цього не зробить.
Мешканці Гончого Броду та довколишніх ковельських сіл із листопада 1943–го постійно жили в очікуванні смерті. Неподалік їхнього села в урочищі Засмики дислокувалася база польської Армії Крайової і звідси її вояки постійно здійснювали напади на довколишні українські села. Ці рейди тривали практично до березня 1944–го. Найстрашнішим, за розповідями очевидців, був січень. На велике християнське свято Водохреще загін Армії Крайової увірвався у село, знищив до 40 садиб, пограбувавши їх, та розстріляв 73 місцевих мешканців та жителів інших населених пунктів, які приїхали на свято погостювати до родичів. Прізвища загиблих встановили вже тепер завдяки спогадам старожилів та архівним матеріалам. Відкриття пам’ятника у Гончому Броді стало можливим через те, що його будівництво було включено до обласної програми увічнення пам’яті жертв війни, політичних репресій та депортацій на 2011—2015 роки.
Наступні села, де будуть встановлені подібні монументи, теж мають не менш трагічну історію. Село Красний Сад Горохівського району перестало існувати ще у квітні 1943–го, тобто до піку антипольських акцій на Волині, які почалися у липні цього року. Воно знищене загоном військових, які розмовляли польською мовою, але були одягнені у німецькі мундири. Загинуло понад 100 жінок, дітей і старих.
Ще один пам’ятник постане невдовзі в Білині (Володимир–Волинський район), де у 1943 році й до весни 1944–го була розташована польська база, звідки поляки нападали на сусідні села в Устилузькому, Володимир–Волинському, Любомльському і Турійському районах. А з січня 1944 року тут розміщувався осередок 27–ї Волинської дивізії АК. Найістотніших втрат зазнало тоді село Охнівка біля Білина. Відомий волинський краєзнавець Ярослав Царук, який об’їздив велосипедом кожен населений пункт свого району, досліджуючи і записуючи свідчення очевидців, у своїй праці «Трагедія волинських сіл 1943—1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння» ось як описує трагедію Охнівки: «Усіх поіменно встановити неможливо, бо спливло багато часу від тих днів, коли вояки з 27–ї Волинської дивізії АК очищали українську землю від українців і «добровільно» забирали Західну Україну знову під лоно своєї держави. Вдалося встановити імена 101 жертви терору, а насправді вбитих було набагато більше, від 102 до 165 людей, знищено цілі сім’ї, цілі родини і цілі роди, що й прізвищ не залишилося, немає кому згадати, бо, як це найчастіше буває, найдовше пам’ятають своїх родичів. Село повністю зруйноване, залишилося лише три хати, а 108 дворів знищено, спалено також церкву з усіма документами, грамотами, святими книгами. Не всіх поховано на кладовищі, не було кому, не було можливості поховати по–християнськи. Там, де вбили, там і викопали яму та поховали, вночі, потай, щоб у неї самому не потрапити. Село заново відбудовано на іншому місці, могили залишилися на полі забуті, огорожа погнила, як і хрести, хіба що дерева ростуть на могилах...».
До речі, в тому ж Білині є цвинтар, де поховані вояки Армії Крайової, тобто ті, хто вбивав мешканців Володимирщини. Але час примирив усіх. От тільки живі не завжди знаходять порозуміння...
Неіснуюче на карті Волині вже майже 70 років село Острівки може стати невдовзі ще однією Меккою для наших польських сусідів. Бо тут має постати ще один монумент, який нагадуватиме про трагічні події українсько–польського протистояння. 30 серпня цього року на польському цвинтарі відбулося перепоховання останків мешканців Острівків та Волі Острівецької, які загинули 30 серпня 1943–го від рук українців. Їх поховали за всіма християнськими канонами. У братську могилу, споруджену ще у 1992 році на місці старого цвинтаря, опустили сім маленьких домовин з останками знайдених тіл, відслужили спільний молобень. У цій скорботній події брали участь не лише велика делегація з–за Бугу, а й волиняни. Бо волинська сторона всіляко сприяла пошуковим роботам, довкола проведення яких виникало чимало питань.
Ще не було отримано офіційного дозволу на ексгумацію від української сторони, а сторінки польських ЗМІ вже рясніли повідомленнями й разючими заголовками про страшні знахідки під час розкопок в Острівках. Як виявилося, перші розкопки тут поляки почали ще в 1992–му, а дозвіл на них видала Любомльська районна рада. Тепер ця процедура для польської сторони значно ускладнилася, бо цими питаннями відає комісія з увіковічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій і без її дозволу проводити такі роботи не можна. Один із волинських посадовців розповідав, що він не раз казав полякам: «Для чого показувати ці кістки та черепи по телебаченню і в інтернеті великим планом, смакувати цими деталями? «Але ж то правда!» — кажуть вони. Так, правда, але на цій правді деякі сили у Польщі заробляють собі політичні дивіденди. Якщо була війна за цю територію, то й були жертви. Ви були жертвами на чужій землі, а ми — на своїй. Для чого взагалі ворушити прах загиблих, проводити ексгумації, коли мертві потребують християнського пошанування й молитви насамперед? У тому ж Сагриню (знищене в роки війни польськими бандами українське село на Люблінщині. — Авт.) вбили майже тисячу українців, але ніяких ексгумацій ми не проводили, хоча прізвище кожного загиблого, котре зазначено на пам’ятнику, мали підтвердити нотаріально. Адекватно вимагаємо того ж самого і від польської сторони.
Багато кого душила наша українська жаба: чому за українські гроші прокладається дорога до неіснуючого польського села? Мовляв, ми у Сагрині робили все за свої кошти, чому тут маємо для поляків будувати дорогу? Хоча дорога ця потрібна не лише сусідам з–за Бугу, аби доїздити до могил своїх рідних, а й мешканцям довколишніх прибузьких сіл. Запідозрили польську сторону і в намаганні завищити кількість знайдених останків, які помістилися у сім невеличких трун. Не може така кількість загиблих, яку називають поляки, поміститися в них, бо ще недавно проводили ексгумацію на місці розстрілу в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року й люди бачили, скільки великих домовин з останками було перепоховано. Та як би там було, не можна заперечити головного: українці справді вбивали поляків. І то є гірка правда. Як і поляки палили українські села не лише за Бугом, а й на Волині, вбиваючи мирних українців. Із вересня 1943–го в цих краях почалися антиукраїнські акції. Жертвами українсько–польського конфлікту в прикордонному Любомльському районі стали 1829 поляків та 522 українці (прізвища загиблих задокументовані по кожному населеному пункту). Хоча дехто з польських істориків намагається заперечити ці факти, стверджуючи, що польські відплатні акції були, але не проти мирного населення. Намагання сусідів виглядати кращими за українців можна зрозуміти. Але як тоді пояснити, що в європейській цивілізованій країні, якою є Польща, на багатьох українських кладовищах облаштовані смітники? Чи варто міряти літрами пролитої крові, хто з нас цивілізованіший, коли дика помста була з обох боків, коли принцип «око за око» взяв гору над Христовим «не убий»? Тому символічними стали обійми над розкопаною могилою голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука, діда якого теж вбили поляки, та польського історика Леона Попека, у якого в Острівках від рук українців загинула вся родина. І слова їхнього взаємного пробачення не для мікрофонів і телекамер звучали більш ніж щиро...
Про село Острівки я вперше почула у 1999–му під час відрядження в прикордонне село Рівне, що на Любомльщині. Місцева бабуся Євгенія Савівна Садюк, на жаль, уже покійна, з острахом прохопилася у розмові про «голяндерську кольонію», що була неподалік їхнього села. Їй у 1943–му було 16, тому вона добре закарбувала в пам’яті ті страшні події: «Колонію ту добре німці підтримували. Може, за те їх побили бульбаші, мо’, за інше. Страшно було дивитися, як усі вибиті лежать... Потім поляки ображалися, ніби ми знали, що їх палитимуть, і не сказали. Костел на Острівках теж спалили бульбаші, а ті поляки, що вціліли, виїхали. Так і не стало села. А потім поляки спалили нашу Петропавлівську церкву. Село теж пішло за вогнем. Нашу хату спалили поляки, а клуню — німці. Цілий рік жили в лісі, по корчах ховалися, по хуторах. Уже як червоні прийшли, то в село вернулися, стали будувати хто хати, хто землянки. До війни у наших селах ніби все було тихо, мирно. Біля нас по–сусідськи жили поляки, я дружила з сусідською дівчинкою Вацкою. Бувало, на Різдво ми пирогів напечемо — їх пригощаємо. Вони на своє Різдво нас пригощали. У 1939–му їхню сім’ю вивезли совєти в Сибір. Вацка прийшла попрощатися зі мною, як зараз її бачу: «Прощай, Женю!» Хто думав, що потім один на одного піднімемося...»
Офіційне відкриття пам’ятника в Острівках попередньо було заплановано на 30 серпня цього року за участі президентів України та Польщі. Вони мали взяти участь також у відкритті меморіального комплексу загиблим українцям у селі Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства, відкриття якого відкладалося вже не один раз. І знову дата переноситься на невизначений термін. Бо польська сторона ще не представила на розгляд українській проект майбутнього пам’ятника та текст напису на ньому. А напис — справа дуже тонка. Ним можна розбурхати пристрасті, а можна згладити. Саме тому в написі на пам’ятнику в Гончому Броді волиняни свідомо уникли конкретизації, не вказуючи, від чиїх рук загинули українці, і не використовуючи слів на кшталт «замордовані», «бандити». Наші ж сусіди не завжди такі делікатні.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
