Скандали довкола радіоактивного випромінювання, що струмує з пам’ятника «вождю світового пролетаріату» Володимиру Леніну, який розташувався у самісінькому центрі Нікополя, поруч iз будинком міської ради, то розгоряються, то затухають уже років двадцять. Але скульптура продовжує стояти.
Що цікаво, цей пам’ятник тоді ще радянська влада подарувала місту в рік аварії на Чорнобильській АЕС — у 1986–му. А на початку 90–х відомий у Нікополі громадський діяч, керівник місцевого громадсько–екологічного союзу «Міський дозор» Юрій Бабінін, добувши дозиметр, пройшовся з ним по місту і був приголомшений, коли біля скульптури Ілліча прилад буквально розривався — показував випромінювання 480 мікрорентгенів на годину за норми безпеки для людини не більше 20 мікрорентгенів. І хоча ще тоді еколог домагався від влади якихось рішучих дій, нічого з того не вийшло. А пристрасті довкола радіоактивного Леніна поступово вщухли.
Справді «завжди живий» Ілліч у камені продовжує стояти, і біля нього без жодних пересторог любить гуляти молодь, катається на роликах та велосипедах дітвора, а комуністи традиційно тут проводять свої партійні заходи.
У відповідь на черговий переполох із приводу радіоактивного Леніна нинішній міський голова Нікополя Руслан Токар дав зрозуміти, що думок щодо знесення пам’ятника він навіть не припускає, мотивуючи свою позицію тим, що в Україні немає норм, які регламентують радіаційний фон навколо пам’ятників. Проте нікопольський градоначальник обіцяє закласти до нового бюджету міста кошти для реконструкції пам’ятника і заміни небезпечних гранітних плит. Представники демократичних сил вбачають у такій позиції мера насамперед підтекст політичний — мовляв, не псувати стосунки з комуністами йому важливіше за здоров’я мешканців Нікополя.