В очікуванні доброго самаритянина

Мати «віддала» свою нирку хворому сину у прямому ефірі руками московського хірурга Едуарда Галямова, який уперше в українській практиці забрав донорський орган, використовуючи ендоскопічну техніку. Тобто, залишивши на тілі жінки мінімальні порізи скальпеля. Подібні операції в США та ЄС проводять уже більше десяти років, але в нас це стало можливим лише кілька днів тому завдяки відкриттю в Харківському обласному центрі урології та нефрології ендоскопічної операційної. Причому багаторічне відставання від світу за швидкiстю впровадження нових технологій, за словами спеціалістів, — зовсiм не єдина проблема вітчизняної трансплантології.

Ми були першими

Майстер–клас, проведений для харківських медиків професором Галямовим, завершився відмінним результатом. Матір, яка віддала свою нирку сину, вже через кілька годин перевели на самостійне дихання, а її пересаджений орган ще у день операції почав виробляти сечу в організмі іншої людини.

Цікаво, що перша в Україні ендоскопічна операція з пересадки донорського органа була проведена у Харкові, який вважають батьківщиною світової трансплантології. Саме тут 3 квітня 1933 року у приміщенні колишнього Українського інституту з переливання крові хірург Юрій Вороний першим у світі пересадив нирку. У згаданому медичному закладі тривалий час проводилися інтенсивні дослідження з трансплантології під керівництвом професора Шамова. Зокрема, дослідники–новатори вивчали можливості переливання так званої трупної крові від людини, яка померла кілька годин тому. Тож, коли до інституту привезли 26–річну харків’янку з дуже тяжким отруєнням і 60–річного чоловіка зі смертельною травмою голови, лікар Вороний зважився на ризиковий експеримент. Операція пройшла успішно. Тобто нирка донора запрацювала в організмі реципієнта, але оскільки на той час іще не були розроблені методи післяопераційної імунотерапії, жінка через кілька годин померла. Проте, як би там не було, саме операція нашого співвітчизника підтвердила той факт, що пересадка органів — можлива в принципі.

Школа для доброго самаритянина

Сьогодні українська трансплантологія переживає не найкращі часи. Фахівці, які днями приїздили до Харкова обговорити її проблеми, назвали найболючішим місцем галузі не традиційний брак фінансів, а неготовність суспільства позитивно сприймати донорство органів як таке. Лікарі кажуть, що сенсаційні статті про чорних трансплантологів, якими рясніють вітчизняні ЗМІ, завдали їхній справі непоправної шкоди. Ще одна проблема — узаконена в Україні презумпція незгоди, якою забороняється забирати у смертельно хворої людини органи без дозволу рідних. Власне, аналогічні закони діють і в деяких інших країнах світу, але оскільки там суспільство до цієї проблеми ставиться з розумінням, подібні операції проводяться регулярно.

Українці ж, для яких пересадка хворого органа є питанням життя або смерті і які не мають родичів, готових стати для них донорами, наразі змушені шукати порятунку за кордоном. Головний трансплантолог Білорусі Олег Руммо каже, що наші співвітчизники буквально «обривають» телефон у його кабінеті, благаючи внести їх до так званого листа очікування. Але таку допомогу, на його думку, вони мають повне право отримувати вдома, а держава повинна створити всі умови для того, аби хворі могли цим правом реально скористатися. Він також розповів, що в його країні трансплантологію вдалося поставити на ноги всього за два роки. Причому з нуля. До того ж при­дбання дорогої медичної техніки і навчання фахівців за кордоном (ці програми щедро оплатила держава) білоруський хірург поставив на один рівень з копіткою роз’яснювальною роботою, проведеною у ЗМІ. «Ми постійно говорили і продовжуємо говорити своїм співвітчизникам: «Якщо ви не згодні, аби у вас забирали органи, сповістіть про це у будь–якій клініці, і тоді ваше побажання буде занесене до електронної бази даних, — поділився своїм досвідом Олег Руммо. — Але, перш ніж зробити таку заяву, подумайте про те, що ви можете бути як потенційним донором, так і потенційним реципієнтом. Ніхто не застрахований від того, що сам завтра не буде потребувати якогось органа, а його в країні не буде, бо решта громадян думає так само, як він».

За словами фахівців, на Заході постійно проводиться потужна заохочувальна пропаганда донорства. Там з’явилося чимало ентузіастів, які добровільно жертвують свої органи абсолютно чужим людям, вважаючи такий вчинок богоугодною справою. Добровольців там називають добрими самаритянами, закликаючи співгромадян слідувати їхньому прикладу.

В Україні, за словами ректора Харківського національного університету і відомого вітчизняного трансплантолога Володимира Лісового, через загальну недовіру, що панує у суспільстві, розвивається здебільшого сімейне донорство. Це коли рідні жертвують свій орган задля порятунку близьких. Але оскільки родини у нас маленькі і не кожен родич може успішно пройти тести на сумісність тканин та крові, статистика проведених операцій наразі дуже скромна. Скажімо, у Харкові на сьогоднішній день виявили бажання врятувати життя рідним людям у такий спосіб лише 28 осіб. Серед них — усього двоє чоловікiв, решта — жінки. Зважитися на такий крок їх змусило, в основному, багаторічне страждання власних дітей. Ще одна жінка віддала свою нирку брату.

...Сьогодні в тому ж таки Харкові на свого доброго самаритянина чекає більше 200 хворих, і шанси вижити в них доволі ілюзорні. «Виходом iз цієї ситуації може бути лише створення великої державної трансплантаційної служби, — каже голова Асоціації трансплантологів України Олег Котенко, — яка б допомагала забезпечувати потребу в донорських органах усіх наших громадян для того, щоб вони не шукали порятунку за кордоном».

Подяка за мужність

Сьогодні в Україні є сім центрів, де пересаджують фактично всі життєво важливі органи, окрім легенів та кишечнику. З чужою ниркою людина може прожити в середньому 15 років, з печінкою — 20—25, ще довше радітиме життю реципієнт, який отримав нове серце. «І п’ять, і десять років — це дуже важливо. На Заході борються навіть за можливість прожити ще бодай один рік», — каже Олег Котенко і одразу ж заспокоює потенційних донорів — така операція не загрожує їхньому життю. У його практиці є три молоді жінки, які, віддавши половину своєї печінки близьким людям, змогли після того народити здорових дітей.

Поширену думку про те, що після операції з пересадки органів у родині замість одного інваліда з’явиться два, спростовують і люди, які вже мають такий досвід. «Я не приховую, що боялася лягати під ніж, — каже харків’янка Віра Чукмарьова. — Про всяк випадок навіть заповіт написала. Але, на щастя, все минулося. Моя донька тепер здорова, і я ні секунди не шкодую, що зважилася на цей крок. Адже до операції Наталя більше п’яти років фактично жила у лікарні. Через хронічний пієлонефрит у неї відмовили нирки». Сама 23–річна Наталя тепер ніяк не натішиться таким поворотом долі. «У мене просто немає слів, — каже вона. — Я можу жити, радіти, можу танцювати, спілкуватися з друзями, веселитися».

Але поки що наше суспільство більш схильне жити страхом, який викликали жахливi історії про чорну трансплантологію. І хоча фахівці в один голос заявляють про те, що забраний у донора орган може «жити» усього лише 15 хвилин, у зв’язку з чим розповіді про масове перевезення нирок у банках — не що інше як вигадка ласої до сенсацій преси, — проблема й надалі залишається. Її причина — у повній недовірі українців до того, що відбувається у країні. Адже якщо, скажімо, пересічній німецькій родині подзвонять iз проханням дати дозвіл на пересадку органа родича, якого вже неможливо врятувати, то німці будуть стовідсотково впевнені у тому, що саме так і є. Українці ж, які надто давно живуть в атмосфері тотального ошуканства, скоріш за все, такої згоди не дадуть. Але це не означає, що їм байдужа доля чужої людини.

ЦІНА ПИТАННЯ

Отримати шанс на нове життя — задоволення не з дешевих. Названі хірургами ціни коливаються від 8 до 12 тисяч доларів. За кордоном такі операції коштують набагато дорожче. Недешево обходиться пересадка органів і державі, оскільки надання такого виду медичної допомоги неможливе без застосування сучасних технологій і дорогої техніки. Але тут є і великий плюс. За словами Олега Руммо, необхідність утримувати трансплантаційні центри неминуче приведе до розвитку в Україні високотехнологічних виробництв, що не може не вплинути позитивно на розвиток економіки в цілому.