Минулої п’ятниці на розі Хрещатика і Прорізної в Києві відбувалося дійство, організоване рухом «Простір свободи» — кілька десятків людей iз лампадками в руках прийшли вшанувати пам’ять Хрещатика — того, довоєнного, оспіваного поетами і письменниками, зі своїм духом, легендами і знаковими місцями. Хрещатика, який у вересні 1941–го протягом тижня перетворився на руїни, поховавши під уламками будинків кілька тисяч мирних мешканців. Найстрашніше, що це була цілеспрямована акція, організована «своїми», як наочна ілюстрація до проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі». Акція, про яку десятки років вважали за краще не згадувати.
«Архіви» НКВС
Хрещатик і його історія одним розчерком пера були приречені на загибель задовго до приходу німців. Ще влітку почалася масштабна операція з мінування в центрі міста житлових будинків та адміністративних споруд, які, за передбаченням радянського керівництва, могли бути зайняті німцями. Підвали будинків заповнювали вибухівкою, а на горищах розкидали пляшки, заповнені «коктейлем Молотова». Для того щоб відволікти увагу мешканців будинків, пускали чутки, що в ящиках, які НКВС ховає у підвалах, зберігаються їхні архіви.
Разом iз НКВС мінування проводили і частини Червоної армії. Збереглася доповідна записка начальника інженерної служби штабу оборони Києва майора Чукарєва: «На інженерний відділ штабу оборони міста Києва інженерним відділом 37 армії [командувач — генерал Андрій Власов. — Авт.] було покладено завдання замінувати найважливіші об’єкти міста, які супротивник може використати у своїх цілях. Цю роботу було виконано в масштабах, дозволених становищем того часу».
Мінували навіть будівлі, де розміщувалися органи радянської влади: раднарком, Верховну Раду, ЦК КП(б)У, штаб КОВО (вул. Банківська, 11), НКВС (вул. Володимирська, 33,). Саме радянською вибухівкою кількома тижнями пізніше був знищений унікальний Успенський собор Києво–Печерської лаври (хоча досі історики не дійшли висновку, хто ж здійснив сам вибух — німці чи підпільники, які хотіли підірвати німецьке командування, що за дві години до того проводило екскурсію Лаврою для президента Словаччини Тіссо. Але те, що замінований він був саме радянськими військами, — факт, до якого схиляються більшість дослідників). Така ж доля могла чекати й іще одну святиню — Софійський собор, але його дивом урятував директор Софійського заповідника Олекса Повстенко, запевнивши мінерів, які приїхали з вибухівкою, що в храмі немає підвалів.
Коли німці вступили до Києва, його центр був ущерть нашпигований вибухівкою. Відступаючи, радянські війська зруйнували електростанцію, водогін, залізничні колії, мости через Дніпро. Останній, ланцюговий, міст, який був названий ім’ям першого голови Раднаркому УРСР Євгенії Бош, було підірвано тоді, коли на ньому ще перебували колони радянських військ, які відступали. Очевидці згадують, як із грудами бетону та заліза у Дніпро летіли скривавлені людські тіла, коні, техніка.
Хрещатик у вогні
Німці знали про замінування міста, але вони не могли уявити, яких масштабів сягне це лихо. Невідомий штабний офіцер 29–го армійського полку записав у своєму щоденнику перші враження про Київ: «Населення розгублено стоїть на вулицях. Воно ще не знає, як йому поводитися... Коли ми під’їхали до натовпу, з нього вийшов, збуджено жестикулюючи, чоловік... Він хотів показати нам дорогу до готелю «Континенталь», де мав розміститися наш штаб. Коли ми прибули туди... сусіди сказали нам, що большевики перед відступом замінували цей будинок, і попередили нас, щоб ми до цього готелю не вселялися...». Самим же киянам, у підвалах будинків яких були ці порохові бочки, лишалося сподіватися на диво.
Але дива не сталося. 24 вересня близько 16.00 потужний вибух зруйнував будівлю колишнього кінотеатру «Люкс» — творіння архітектора Городецького. Слідом за ним у повітря злетіли споруди поштамту, Радіотеатру, «Гранд–готелю», біржі, кількох особняків (серед яких був і зведений у мавританському стилі будинок Зайцева), «Гіппо–Палас». Було підірвано і будинок Гінзбурга — за іронією долі, там була одна зi штаб–квартир керівника київського підпілля НКВС Івана Кудрі, який і керував операцією.
Німці кинулися гасити пожежу. Оскільки водогін було зруйновано, воду подавали з Дніпра. Щоб шланги дісталися місця пожежі, їх спеціально доправляли літаками з Любліна. Однак, коли насоси почали качати воду, підпільники перерізали гумові рукави, унеможлививши рятунок. Щоб локалізувати вогонь, німці підривали будинки на сусідніх вулицях. Пожежа тривала тиждень, і тиждень ті, хто встиг врятуватися, провели просто неба, спостерігаючи вогненні заграви. Детальні подробиці цієї трагедії описані в книзі «Кияни. Війна. Німці» відомого історика і києвознавця Дмитра Малакова, який сам був очевидцем тих подій.
Дослухаючись до пущеного поголосу, ніби щойно буде ввімкнено електрику, як усе місто вибухне, німецькі сапери терміново заходилися розміновувати деякі об’єкти. Так було врятовано оперний театр, музей Леніна — колишнє приміщення Центральної Ради (нині — Будинок учителя), урядові будинки. Витягнувши з будинку музею Леніна до 3 тонн тротилу разом із радіокерованими пристроями, німці виставили свою здобич на прилюдний огляд, наголошуючи на підступності більшовиків, котрі замінували навіть власну святиню.
«Тримай злодія»
6 листопада 1943 року Київ було визволено від німців. А вже 8 листопада в газеті «Правда» з’явився репортаж, підписаний іменем Якова Макарченка, де вся відповідальність за вибухи перекладалася на плечі німців. «Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик — один из самих красивейших и благоустроенных проспектов столицы Украины... Чтобы оправдать свои черные дела, немецкие власти пошли на хитрую и подлую провокацию: все, что ни поднималось силой взрыва на воздух, приписывалось партизанам. Немцы взорвали мосты, дома, водопровод, культурные учреждения», — писалося в газеті. Про цей «злочин» фашистів розповідали і кадри кінохроніки, яку повсюдно крутили з метою пропаганди. От тільки кадри, які видавалися за радянські, насправді були зняті самими німцями у вересні 1941–го. А «Вечірній Київ», згадує Малаков, «дописався до того, що нацисти восени (перед наступом на лівий берег Дніпра!) перед собою підірвали Ланцюговий міст». Свідки ж трагедії, які залишилися серед живих, навіть не намагалися спростувати брехню — це могло коштувати життя. Пізніше про це воліли не згадувати.
...Не знають, схоже, про цю сторінку історії міста і нинішні кияни — лише одиниці звернули увагу на шеренгу людей iз лампадками в руках, які п’ятничного вечора вишикувалися на Хрещатику від вулиці Прорізної до Київради... А, між іншим, історія здатна повторюватися. І нині центр Києва потерпає від варварів, які історичну забудову «розбавляють» монстрами зі скла та бетону, часто порушуючи всі будівельні та загальнолюдські норми. Але це вже зовсім інша історія.
Легенди Хрещатика
Пам’ятаєте Голохвастова? «Ну, дак, слава Богу, у мене етой дєньгі непереводно: целий Хрещатик мінє винен. Мине уже не раз говорили мої приятелі: охвіцера, митрополичі баси, маркєли... што, чаво, мол, не закупиш ти магазинов на Хрещатику? Дак я їм: на чорта той мінє клопот?». Хрещатик iз початку ХХ століття став своєрідним «законодавцем мод», не лише торговим, а й культурним центром: тут одними з перших з’явилися водопровід, каналізація, газ, електрика, з 1892 року була прокладена перша в царській Росії лінія електричного трамвая. Для його розбудови запрошували найкращих архітекторiв того часу: Городецького, Мінкуса, Троупянського. Квартал нинішнього Пасажу, створений у 1913—1914 роках петербурзьким архітектором Андреєвим у дусі сучасного тоді ампіру, сучасники називали «Київським Парижем».
Кожен будинок тут мав свою історію і свою легенду. Тут писав вірші Тарас Шевченко, виступали Шаляпін і Вертинський, тут було збудовано перший стаціонарний кінотеатр «Люкс» (на розі Хрещатика і Прорізної — саме цей будинок першим злетів у повітря). На місці нинішнього готелю «Україна» гордо височів «Будинок Гінзбурга» — перший столичний «хмарочос» на дванадцять поверхів із ліфтами та телефонним зв’язком. На місці Консерваторії був готель «Континенталь», де зупинялися заїжджі знаменитості, а поряд (де зараз кінотеатр «Україна») — найбільший у Європі цирк Крутікова, або «Гіппо Палас», який гетьман Павло Скоропадський свого часу обрав для інавгурації. Навпроти, на місці нинішньої Головпошти, був прибутковий будинок, де у 1902 році було вперше документально зафіксовано явище полтергейсту: тут рухалися меблі й літали предмети, про що свідчить жандармський рапорт.
У 30–ті роки, коли в столиці відбувалося масове нищення унікальних храмів та інших культових споруд, Хрещатик практично не постраждав — тут переважали світські, а не духовні заклади. У період iз 1936 по1941 роки відбулася масштабна реконструкція: трамвайні рейки розібрали, проїжджу частину заасфальтували, а по вулиці пустили тролейбус. Саме тоді на Хрещатику з’явився Центральний універмаг. По обидва боки вулиці висадили дерева й встановили ліхтарі. Хрещатик перетворився на окрасу Києва, де зосередилися адміністративні установи, найкращі готелі Києва, магазини, театри й кінотеатри.
