«Розгальмована» команда

      До дитячого відділення Київської міської психоневрологічної клінічної лікарні № 1 потрапити не так просто. Двері тут не мають ручок. Натиснувши кнопку дзвоника, терпляче чекаєш, коли відкриють ізсередини. Тут за сімома замками бережуть зовсім не секретні архіви, а всього лише дітей віком до 11 років із діагнозами: затримка психічного розвитку, розумова відсталість, патологія поведінки, аутизм. І якщо розумову відсталість наука не в змозі вилікувати до кінця, то діти із затримкою психічного розвитку, яка, на жаль, останнім часом стає «популярним» захворюванням, мають кращі шанси стати повністю здоровими. Переважній більшості з них до п'ятнадцяти років вдається позбутися симптомів психічного захворювання.

Майже «Титанік»

      Дитяче відділення «Павлівки», як трансатлантичний корабель, розділене «перегородками» на камери. Якщо зайдеш і клацнеш замком, то більше не вийдеш — жодна «перегородка», тобто двері, не має ручок. До кожної кімнати і коридору можна потрапити, тільки маючи такий специфічний ключ — вийняту з механізму дверного замка ручку, якою завідуюча Ольга Гуленко відкриває ці двері. Зате вони скляні, хоч прикрашені малюнками, а отже, всіх вихованців відділення видно як на долоні.

      Старші хлопчаки 11-го відділення до мого приходу поставилися цілком доброзичливо. Вони широко і привітно усміхаються — важко уявити, що їм потрібна допомога психіатра. Один з них присувається ближче, аби помацати моє волосся. У нього лагідний погляд і спокійні рухи. Молодша медсестра Галина Бойчук поспішає мене заспокоїти: «Ви знаєте, він дуже любить довге волосся».

      Для цих дітей навіть є не зовсім медичне визначення. Їх називають «розгальмованими» через гіперкінетичні розлади — стан підвищеного збудження, в якому вони постійно перебувають. Незважаючи на їхній гарний нібито настрій, вони щомиті можуть вибухнути гнівом або плачем. Малі не керують своїми емоціями і, збудившись, довго не можуть заспокоїтися. Вони в буквальному сенсі цього слова ходять по стінах, стрибають, галасують і при можливості намагаються прорватися з одного відсіку свого «акваріуму» до іншого. А ще вони дивують навіть бувалих медпрацівників своєю обізнаністю, дещо недоречною в такому юному віці. «Ці діти набагато досвідченіші у сексуальному плані. А їм же всім не більше одинадцяти!» — каже Галина Євгенівна.

      Інна Ніколаєва, яка має шістнадцятирічний досвід роботи у дитячому садку, вихователькою «розгальмованих» дітей працює всього рік.

      — Страшно було після звичайної дитячої установи йти на роботу до психлікарні? — цікавлюся у неї.

      — Так, страшно. Особливо я хвилювалася спочатку, коли працювала з хлопчаками, вони бувають такими непередбачуваними! Зате наші діти охоче вчать вірші, ми з ними читаємо, малюємо, ліпимо.

      І правда, на перше ж прохання діти наввипередки розповiдають вірші, які вони вивчили, демонструючи свої знання й бажання вчитися і спілкуватися. Та насправді більшості з них діагноз встановили після того, як помітили їхнє хронічне невстигання у школі...

Не спи на уроці — загальмуєшся!

      «До нас досить часто стали потрапляти діти з важкими затримками психічного розвитку, — розповідає Ольга Гуленко. — Хворі з легкими формами ЗПР до нас не поступають. «Наші» ж діти страждають від цілого комплексу хвороб — психоорганічного синдрому, недорозвиненості мови, гіперкінетичних розладів та аутистичних проявів.» Затримка психічного розвитку характеризується незрілістю емоційно-вольової сфери, рисами гальмування, повільним темпом сенсомоторики, поганою координацією рухів. Дитина не може самостійно оцінити успішність своєї діяльності, але водночас важко переживає неуспіх у навчанні. Зате, на відміну від дітей з дебільністю, такі хворі все-таки здатні до навчання, засвоєння і перенесення набутого матеріалу.

      «Як правило, батьки першими помічають, що дитина не спілкується, замикається в собі, не розмовляє. Бувають випадки, коли навіть досвідченому лікарю на амбулаторному прийомі важко розібратися, чому вона мовчить. А мовчати вона може через порушення слуху, розлад сприйняття мовлення, порушення мовного розвитку на тлі розумової відсталості, а може, просто аутизму. Дуже часто вже у школі педагоги звертають увагу на те, що учень не може сконцентруватись, постійно перебуває у стані збудження, і тоді рекомендують батькам проконсультуватись у психіатра. Звичайно, що це для них шок». Лікар каже, що часто батьки згодні лікуватися де завгодно і в кого завгодно, аби до їхньої дитини не застосовувався вираз «стоїть на обліку у психіатра». Це незважаючи на те, що до відомої психоневрологічної лікарні батьки приходять уже від районного психіатра, тому не вперше чують про те, що з їхньою дитиною щось негаразд. Та все одно лікарям відділення доводиться дуже довго їм пояснювати, що, власне, немає нічого страшного, що дитина з нормальним розвитком інтелекту, просто у неї затримка психічного розвитку... «Я кажу їм: радійте тому, що вашу дитину лікуватимуть не шарлатани з екстрасенсорними пасами, а професійні медики! Крім психіатра, вашу дитину ще обстежать логопед, психолог та інші фахівці. Пояснюю, що вона не відстане від школи, тому що у нашому штаті є педагоги. Що у нас взагалі гарно поставлена реабілітаційна робота з такими дітьми. Врешті-решт, для мешканців Києва лікування безкоштовне! Та все одно іноді не допомагає,» — усміхається завідувачка, педіатр за фахом. Батьки, буває, приходять не раз, оцінюють душевну обстановку, яскравий, як у справжньому дитсадку, інтер'єр, і вже тоді довіряють фахівцям відділення своїх нащадків.

      — Чому діти стали хворіти частіше на затримку психічного розвитку? Чи батькам за зароблянням грошей ніколи подбати про дітей, посидіти, уроки повчити, приміром, тому вони і відстають?.

      — Я б не сказала так, що діти страждають тільки через батьківську зайнятість роботою, — каже Ольга Гуленко. — Розумієте, це в більшості випадків —наслідок органічного ураження мозку під час виношування чи пологів, діти вже такими народились, і мамина заклопотаність тут ні до чого. З іншого боку, якщо дитині не допомогти у цей період, вона значно відставатиме у розвитку.

      За словами завідувачки, більшість затримок психічного розвитку у відділенні успішно лікують, використовуючи новітні методики — сімейну психокорекцію, арт-терапію. «Ми не можемо змінити діагнозу, наприклад, навіть легка розумова відсталість — це вже порушення самого процесу мислення, коли дитина від народження не здатна до абстрагування, тобто не відслідковує причинно-наслідкового зв'язку подій, вчинків», — зауважує Ольга Ремівна. Зовсім інша справа — із затримками психічного розвитку. За її словами, працювати з такою категорією слід більше і масштабніше, на рівні державної програми. Цю патологію лікарі називають «перспективною» саме через те, що її цілком можна позбутися. Якщо ж не лікувати в дитинстві, вона дає суспільству асоціальних особистостей. «Товариство німецьких психіатрів пише, що навіть простий гіперкінетичний розлад поведінки — річ у дитячому віці далеко не безневинна, — каже Ольга Гуленко. — Цю хворобу треба обов'язково лікувати в дитячому віці, тому що з віком через неї виникає схильність до алкоголізму, наркоманії. Такі люди часто погано тримаються за свою роботу, і взагалі вони погано пристосовані до життя». Але тут, у відділенні, дітей із затримкою психічного розвитку намагаються максимально реабілітувати.

Психлікарня — не привід «закосити» від уроків

      Лікарі застосовують медикаментозну терапію та  логопедичну, педагогічну і психологічну корекцію. Дитину обстежують щодо всіх супутніх хвороб, які можуть погіршувати психічний стан. Що можливо — підліковують, з нею також працюють логопед, педагог, психолог. І раз на тиждень зi школи приходять вчителі, щоб діти не відставали від програми, це крім того, що у штаті є власні педагоги та вихователі.

      Дитячий психіатр Віра Нагорна, яка зазвичай проводить огляд новеньких та ставить попередній діагноз, відзначає, що за останні роки збільшилась кількість дітей із затримками психічного розвитку, ускладненими алаліями — відсутністю або недорозвиненістю мовлення внаслідок органічного ураження мозку — та патологіями поведінки. «Діти з патологією поведінки, які останнім часом часто до нас потрапляють, мають підвищену збуджуваність, дратівливість, схильність до протиправних дій, — зауважує Віра Яківна. — Як правило, це діти з ураженням мозку з неблагополучних сімей. На такому соціальному тлі патологія поведінки розквітає пишним цвітом».

      Для призначення найбільш ефективного курсу лікування психіатр змушений з'ясовувати буквально все — не тільки, як дитина народжувалась, коли почали виявлятись ознаки захворювання, спадкові і перенесені хвороби, а також в якому оточенні вона живе, як засвоює шкільну програму, які житлові умови має і навіть чи не було до неї сексуальних домагань з боку дорослих, які живуть із нею поруч...

      «Ми обстежуємо як на соматичні хвороби, тобто хвороби тіла, так і на психічні». Дітей направляють на огляд до всіх «вузьких» фахівців — невропатолога, окуліста, педіатра та iн., тому що іноді важко визначити причину, наприклад, гіперкінезу (підвищена рухливість, нервовий тик. — Авт.). Ці тики можуть виникати через органічне ураження центральної нервової системи або хронічну інфекцію — захворювання печінки, тонзиліти, холецистити, які викликають інтоксикацію, відповідно, і лікування буде різним», — каже Вiра Нагорна.

      Курс лікування звичайно триває від двох до чотирьох тижнів. Хворого не обов'язково лишати на повний день у стаціонарі. «Якщо госпіталізація виявляється великим стресом для дитини, я пропоную батькам у перші дні допомогти їй, забирати додому на ніч та на вихідні. Ми по можливості намагаємось не створювати психотравмуючих ситуацій», — каже Ольга Гуленко.

І простирадла лікують. Якщо вони кольорові

      «На жаль, у нашому штаті немає психотерапевта, який би вів корекційну роботу. Особливо цього потребують діти з аутизмом. Та й психолог у нас працює всього на півставки, зрозуміло, що він не справляється з навантаженням», — ділиться наболілим Ольга Гуленко.

      Років десять тому юні пацієнти могли користуватись залом фізіотерапевтичних процедур, де проходили різноманітні водні процедури, зокрема гідромасаж, плавання у басейні. На жаль, зал припинив свою діяльність, і шкода, бо то був такий потужний оздоровчий фактор як для дорослих пацієнтів клініки, так і для малих, кажуть тутешні лікарі.

      У відділенні, де щороку лікується приблизно сімсот-вісімсот дітей, більшість меблів та решти начиння — подарованi.

      «Я намагаюсь створити їм умови, які б допомагали покращенню адаптації дитини в стаціонарі, гуманізації умов її перебування тут, — розповідає Ольга Ремівна.  — Дитина повинна відволіктися, пристосуватися, а тоді вже успішніше пiде процес лікування. Якщо ми цього не зробимо, вона кричатиме «де моя мама, хочу додому!» і тоді ніякі наші методи не допоможуть».

      Спонсори-підприємці подарували дитячому відділенню чудову постільну білизну, меблі, телевізори, відеомагнітофон, обладнали ігрові кімнати та клас для навчання. «Зверніть увагу, білизна не біла — вона кольорова, нарядна, якраз для дітей. Тому що навколо дитини, особливо з психічною затримкою, а тим паче з аутизмом, усе повинно бути яскравим і красивим. Ми повинні «витягти» її з власного замкненого світу, і для цього все —  іграшки, меблі і навіть постільна білизна — повинно неодмінно бути гарним,» — каже завідуюча.

      Якраз чотири з половиною роки тому Ольга Гуленко прийняла відділення. Голландські лікарі, які приїжджали сюди на наукову конференцію на запрошення Асоціації психіатрів України, мали екскурсію у відділенні і вирішили допомогти з ігровим комплексом. Тепер діти гуляють на майданчику, де стоїть подарований європейськими колегами комплекс.

      Ігри для найменших пацієнтів, також подаровані, можуть викликати тільки захоплення. Наприклад, проста дощечка із заглибленнями, на яку дитині треба викласти відповідні фігурки тварин. «Так вони співвідносять форму, колір. Ви не уявляєте собі, як змінюється дитина просто від такої дрібнички, як ця гра», — каже Ольга Ремівна. Але все різнокольорове та гарне і коштує чимало. Зате такими от дрібничками вкупі з кваліфікованою медичною допомогою лікарі намагаються вивести дітей зі світу абстрагування до дійсності, зацікавити реальним життям та відновити психічне здоров'я з подальшою ресоціалізацією в суспільстві.