1946–й. ОУН та УПА вже два роки ведуть відчайдушну збройну боротьбу із зухвалими «совєтами», які шантажем, підкупом і терором будь–що намагаються приборкати непокірних західноукраїнців. Із кожним днем повстанцям стає все важче протистояти відбірним військам НКВС, які, як сарана, нишпорять краєм, вишукуючи «ворогів народу». Усе густіше павутинням сексотів обплутують міста і села Прикарпаття сталінські спецслужби. Між центрами партизанського опору, дислокованими переважно у важкодоступних лісах та горах, тижнями відсутній зв’язок і координація дій. Чимало кур’єрів загинуло або потрапило у ворожі засідки, викрито десятки конспіративний квартир українських підпільників.
У цій надзвичайно важкій ситуації керівник служби безпеки краю на псевдо Митар доручає Марті налагодити зв’язок із крайовим провідником Робертом (Ярославом Мельником). Йому вона має доставити вкрай важливу пошту та торбинку зі 120 золотими монетами царської чеканки для фінансових потреб штабу. Дорога туди далека й небезпечна: з Косівщини до Станіславова (нині Івано–Франківськ) — понад сто кілометрів, а далі — майже ще стільки ж до схованого в Бескидах бункера Роберта. Вся територія — аж кишить підручними Берії.
Від енкаведистів вберегли... енкаведисти
У гуцульському селі Іспас Марті представили якогось дядька із запряженою кіньми фірою та двома мішками пшениці. За довідкою, скріпленою печаткою сільради, вони були сімейною парою, яка їхала в Станіславів продавати збіжжя. Першу частину маршруту подолали без особливих пригод, щоправда, перед Тисменицею до них підсіло кілька червонопогонників. Обшук не проводили. Зваблива молода жінка не викликала ніяких підозр. Навпаки, своєю скромністю і вродою спонукала російськомовних залицяльників триматися на поштивій відстані.
Коли добралися до станіславівської конспіративної квартири, там їх очікувала шокуючи новина. Схвильована господиня повідомила, що в місті відбулися масові арешти підпільників, і вона не знає, хто тепер має супроводжувати Марту до Калуша. Пускатися самій в подальші мандри віщувало повний провал, тим паче що приставлений до Марти в Іспасі чоловік кудись безслідно зник. Та наказ треба було виконувати. Залишалася надія на інтуїцію та нестандартне мислення. «У Пасічній, на околиці Станіславова, я побачила набиту червонопогонниками вантажівку, що рухалася в потрібному мені напрямку, — пригадує пані Стефанія (це її справжнє ім’я). — Зібралася з духом і підняла руку, аби машина зупинилася. Солдати допомогли залізти в кузов. Так за розмовами–жартами, під посиленою охороною довезла пошту й золото аж до Калуша. Там мені знову пощастило зупинити військову машину і проїхати ще трохи далі, уникаючи перевірок та обшуків».
Решту шляху пройшла переважно манівцями, поки її заарештувала... партизанська служба безпеки, не ймучи віри, чому ця молода жінка добивається до їхнього крайового провідника. До нього везли її із зав’язаними очима. Пов’язку зняли лише в бункері Роберта, котрий тепло зустрів свою безстрашну зв’язкову. Та особливо зраділа його дружина Антоніна, з якою Марта була добре знайома.
Скажи, хто твої вчителі, і я скажу, хто ти
Успішно виконане завдання Митаря — лише фрагмент iз багатої на небезпечні пригоди розвідницької біографії пані Стефанії. Їй не раз доводилося зазирати у вічі смерті. Люди, необізнані з особливою атмосферою тогочасного патріотичного руху на західноукраїнських землях, а тим більше ортодокси, отруєні радянською пропагандою, нездатні осягнути цього феномену: що змушувало юну Стефанію, як і безліч її ровесників, свідомо йти на самопожертву заради України. Передусім, як вона сама стверджує, — виховання, добре оточення та шкільні наставники.
Народилася Стефанія (в дівоцтві Процак) у місті Надвірна, але з дворічного віку мешкала з батьками в Станіславові. У 1938–му вступила до тамтешньої української приватної гімназії, директором якої був полковник Глушко, колишній соратник Петлюри. Навчання там базувалося винятково на українській основі. Майже всі старшокласники ставали членами молодіжної організації ОУН, хоча про це, звісно, й не здогадувалася польська охранка. Така національно зорієнтована система освіти виховувала справжніх українських патріотів. Вочевидь, це добре втямив доктор історичних наук, нинішній одіозний керманич освітян Дмитро Табачник, котрий в команді Януковича на догоду українофобам ревно нищить ледь відроджені паростки цієї системи.
Паралель не випадкова. Коли після оборудки Молотова—Ріббентропа Червона армія витіснила поляків із Галичини, різко змінилися декорації: портрети вождів старої окупаційної влади поміняли на образи Сталіна, гімназії стали загальноосвітніми школами, слово Боже поступилося місцем урокам атеїзму, почалися арешти української інтелігенції. Нечувана навіть за поляків зневага до всього українського ще більше підштовхувала молодь до спротиву новому гнобителю. «У березні 1940 року до нас у клас увійшла молода, симпатична, елегантно вдягнена вчителька російської мови, — продовжує розповідь пані Стефанія. — Ми традиційно цього місяця вшановували Тараса Шевченка, який був для нас мало не святим. І раптом учителька, ще не сівши за стіл, зверхньо вимовила: «Што ви носітєсь с етім Шевченко, с етім п’яніцей і мужіком. Пушкін — вот ето велічіна».
У класі запала мертва тиша: як могла ця випещена російськомовна лялька так зухвало принизити юних галичан? Ще невихлюпнутий тоді протест почав зріти не тільки проти вчительки, а й проти влади, яка її сюди прислала.
Життя — на волосинці
Невдовзі Стефа стала членом молодіжної організації ОУН. Після окупації Станіславова мадярами, а потім німцями, за нею почало стежити гестапо. Тому в 16 років дівчина під псевдо Марта перейшла на нелегальне становище. Її кмітливість і сміливість помітили старші товариші, запропонувавши навчання в підпільній школі розвідки та контррозвідки, що дислокувалася в Старому Угринові. Викладачами там були колишні офіцери армії УНР. Після успішного вишколу вона отримала завдання організувати в селах, переважно із числа жінок, розвідувальну мережу. Конспірація була настільки ретельною, що кожна сільська розвідниця знала лише свого станового, той — лише свого зверхника й так — до самого очільника крайової служби безпеки.
Упродовж кількох років Марта виконувала обов’язки спецкур’єра провідника Роберта та інших впливових керівників УПА Карпатського краю. Її життя не раз і не два висіло на волосинці, яка могла обірватися від одного невпевнено вимовленого слова, раптової зміни настрою чи виразу обличчя. Вона вздовж і впоперек сходила окуповану гітлерівцями, а потім сталіністами, територію області, кілька разів, за особливими завданнями, перетинала лінію радянсько–німецького фронту, аби підтримувати зв’язок між розрізненими відділами повстанців. Під час одного з таких переходів біля села Красне мадяри сприйняли її за російську шпигунку й прирекли на страту. На щастя, хлопці із сотні Білого встигли відбити полонянку, коли її вели на розстріл. У 1945–му Марта заразилася тифом і пролежала без пам’яті десять днів. Ледь ставши на ноги, вона знову взялася виконувати чергове невідкладне завдання. Як завжди — небезпечне.
За цей час із романтичної дівчинки–підлітка Марта перетворилася на безстрашну і невловиму розвідницю, котра то вислизала з–під носа облавників, то на Снятинщині, майстерно зігравши роль доньки голови сільради, «обеззброїла» офіцера й солдатів, які несподівано наскочили з облавою, горілкою та яєчнею. Між іншим, саме тоді в облаштованій у цій хаті криївці переховувалося кілька повстанців. Про це пошиті в дурні енкаведисти довідалися через кілька днів, коли за підпільниками й слід охолонув.
За нею полювали не тільки явні вороги, а й ретельно замасковані зрадники. Принаймні одну спробу знищити Марту здійснив окружний служби безпеки Коломийщини на псевдо Кіров. Цей агент КДБ (справжнє прізвище — Роман Тучак) на високій посаді в середовищі повстанців вів подвійну гру, завдавши руху опору значних утрат. Попереджені ним енкаведисти зробили засідку на березі річки в Косівському районі. Тією стежкою, за завданням Кірова, Марта повинна була пройти з донесенням. Тоді їй, пригадує жінка, дивом удалося втекти від ворога, який в нічній темряві не зумів зорієнтуватися на місцевості.
І все ж смілива розвідниця не уникла тенет енкаведистів — видав хтось зі своїх. На зустріч із нею перед новим 1947 роком замість зв’язкової прибула червонопогонна група захоплення.
Хоча слідчі нутром чули, що Марта — не рядова підпільниця, про справжню її бойову спеціалізацію та знайомство з провідниками краю тоді так ніхто й не дізнався. Через п’ять місяців після арешту Стефанію Процак радянська Феміда засудила до 20 років каторги. Однак після касаційної скарги цей строк у вищих інстанціях скоротили вдвічі. Покарання відбувала в Кемеровській області. Після повернення в Івано–Франківськ вийшла заміж за політв’язня Осипа Костюка. Народила двох доньок і сина, дочекалася шести онуків і правнука.
Нині пані Стефанія, якій 22 серпня, напередодні двадцятиріччя незалежності України, виповниться 86 років, очолює обласну організацію Всеукраїнської ліги українських жінок й охоче зустрічається з молоддю. «Якщо не виховаємо підростаюче покоління в національному дусі, — переконує легендарна розвідниця Марта, — ми його втратимо, як, зрештою, й Українську державу, за яку поклали голови десятки тисяч наших патріотів».