Замість політичної напівправди

Істерика — «Критики немає!» — потроху вщухає. Головний лікар тут — книжковий ринок, що таки розвивається. Пропозиція перевищує попит, а такий позитивний баланс завжди вимагає критичної експертизи. Випускати книжки «про літературу» починають видавництва, які раніше тим ніколи не займалися, як–от «дитячі» «Грані–Т» або «історична» «Темпора».

Літературна інспекція приватності

Хоч як дивно, розвиткові критики сприяє й сучасна політична ситуація, що призвела до тотальної зневіри у правдивості соціальних досліджень. Найменш ідеологічно заангажованою картиною світу лишається та, що відбивається у якісній прозі. Бо література — це «непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей», — зазначає один із найбільших нинішніх літературознавців Леонід Ушкалов («На риштованнях історії української літератури». — К.: Смолоскип, 2007). Відтак, критика повертається до себе — бути детективом у розшифруванні закодованих в образах смислів буття. І наближається до того, чим вона традиційно є на Заході: актуальним напрямком практичної філософії.

Схоже, саме так розуміють і літературу, і критику автори вельми прикметної новинки — колективної збірки рецензій «Критика прози» (К.: Грані–Т). Автори згодні, що письменник — хоче він того чи ні — віддзеркалює у своїх творах «проблеми, в які вляпалося людство», бо він — «певний медіум між двома світами», реальним та ідеальним. Під цим ракурсом критики й досліджують знакові сучасні книжки. Наприклад, про «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко сказано, що «роман обертається навколо того, яких ударів завдає політика приватному життю людини в нашому краї». Про «Тіло і долю» Тараса Антиповича — що це «школа життя на рівні образів, сюжетів, стилю і композиції». «Таємницю» Юрія Андруховича потрактовано так: «Власне життя, подане як модель для ймовірного наслідування». Навіть надмір автобіографізму в молодій українській прозі пояснено, сказати б, по–соціологічному: «Звідки таке, ймовірно, перебільшене поціновування приватності? Відповідь можна пов’язати з поваленням попередніх соцреалістичних обмежень: соцреалізм не вважав приватне життя громадян цінністю, тому в післясоцреалістичний час приватне життя уявлялося багатьом авторам особливо спокусливою зоною для прозового зображення».

Утім «Критика прози» подає не лише дорожню карту перспективного руху літературних досліджень, а й засвідчує певні «хвороби зростання» самої дисципліни. Хвороби, як відомо, — прямий наслідок способу життя. А спосіб життя авторів рецензованої збірки — академічний. Кілька років тому при Львівському відділенні Інституту літератури було створено відділ критики; п’ятьма науковцями цього відділу й написано згадану книжку. Видно, що вони поки що значною мірою перебувають у полі тяжіння традиційного літературознавства, яке довший час уважало за свою головну функцію накопичити якнайбільше фактів про щось. Монографії старої школи нагадують звіт про інвентаризацію: на які запчастини розібрано твір і по шухлядах з якими написами їх розкладено (тема, ідея, сюжет, герой і таке інше). Ясна річ, що читача, котрого література цікавить як феномен буття, важко привабити ревізією підручникових «законів»: чи цей внутрішній монолог відповідає «правилам»? Чи сон персонажа зображено в усталених традиціях? І чи є тут узагалі «лейтмотив»? Через надмірну увагу до цих технологічних дрібниць часом виходить, що аналізовані у «Критиці прози» твори розглянуто не в екзистенційному середовищі, а у пробірці.

Також впадає в око і брак в авторів збірки журналістської практики, яка привчає до економії слів. Відповідальним секретарям газет добре відомий афоризм: «Якщо автора не обмежити в обсязі матеріалу, він нахабніє». Книжковий формат не обмежує. Тому в «Критиці прози» подибуємо і геть необов’язкові екскурси у віддалені від теми аналізу простори, і до непристойності розлоге цитування. Що, у свою чергу, призводить до потрапляння у полон авторського ритму — а це вже не так критика, як публіцистичний парафраз.

Критик, що виготовляє поцілунки

Та, головне, на стиль письма Львівського відділу критики впливає, здається, приклад його керівника — кандидата філології, більше знаного за поета і прозаїка, Віктора Неборака. Наскрізна для Неборака–письменника тема і прийом — неквапна подорож теперішнім часом. У його романі «Базилевс» (Л.: Срібне слово, 2006) є така ремарка–маркер: «Нарешті приповзла «сімка». Можна було б і перейтися пішки, та мені нема куди поспішати». Такий собі галицький варіант Марселя Пруста: безперервне милування–чудування дрібницями життя, що трапляються на шляху без нагальної мети і потреби. Це — стан закоханості. Й не випадково герой «Базилевса» так означує свої реакції на довкружні враження: «Я виготовляю поцілунки».

І у своїх нонфікшн–текстах Віктор Неборак так само виготовляє поцілунки. Найліпше це йому вдалося, як на мене, у мемуарній книзі «Введення в Бу–Ба–Бу» (Л.: Піраміда, 2003), де він не ставив собі завдання розібрати твори знайомих літераторів на гвинтики, а навпаки — видобути з текстів загальні знаменники смислу. Ось Неборак «цілує» Василя Герасим’юка: «Це сфінкс сучасної поезії. Він загадує такі загадки, від яких волосся може стати сторч». А це поцілунок для Андруховича: «Юрко — це «українська мрія» з часу відходу у хрестоматійні сфери Івана Петровича Котляревського... Поет–колекціонер естетизованого минулого». Найбільш обцілованим виявився Олександр Ірванець: «Сашко — це стьоб над усіма «українськими мріями... Він — нащадок тих бурсаків, які з покоління в покоління видряпували на стінах шкільних туалетів усілякі влізливі паскудства... Класичний персонаж натовпу, перший–ліпший розповсюджувач пліток, сенсацій і респіраторних захворювань, Ірванець якнайнесподіваніше виокремлюється з натовпу і дражнить юрбу... Адреналінні доторки Сашка до теперішнього» тощо.

Цю саму рефлексійно–мандрівну методологію Віктор Неборак застосовує і в аналітичних статтях у «Критиці прози». Те, що у нього виходить, — не зовсім літературна аналітика. Радше — обсервація прихованих автором намірів, репортаж про перебіг власних асоціацій; словом — такий собі рецензійний джаз. Але те, що органічно для Метра, у молодших колег–співавторів часом перетворюється — внаслідок свідомого чи ні наслідування — на описовість (що? як?), нездатність до експертної концентрації та аналітичного детективу (чому? навіщо?).

Тут мушу однозначно застерегти: «Критика прози» — безсумнівно вартісна книжка. Гадаю, цей лідер літа фігуруватиме і в підсумковому рейтинґу «Книжка року’2011», бо, на відміну від більшості інших критичних видань, вона сфокусована не на монолозі рецензента, а на потребі дискусії. Автори, хоч і наслідують де в чому свого керівника, — зовсім не епігони. Їхній професійний рівень помітно вищий за той, що демонструє у книжкових оглядах «глянсова» та інтернет–періодика (а один зі співавторів, Ігор Котик, уже має добре упізнаваний стиль). Головне — «Критика прози» намагається творити гуманітарний дискурс, як його розуміє один із чільних сучасних культурологів Джон Сторі: «Книжка... кружляє довкола того, чого не може сказати... Завдання компетентного критика полягає не в тому, щоб зробити шепіт чутним, не в тому, аби доповнити невисловлене в ньому відверто, а в тому, щоби створити нове знання тексту — знання, котре пояснює ідеологічну потребу в його замовчуваннях, прогалинах, некомпетентності, яка структурує його, тобто все те, про що він не може повідомити прямо... Створення нового дискурсу, озвучення мовчання» (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005).

А про незначні назагал вади збірки казав лише тому, що упорядники обіцяють подальші випуски. І було б непогано, коли наступна «Критика прози» стала би гарним посібником — без будь–яких «але» — для початкуючих (і не тільки) українських рецензентів.

ЛІДЕРИ ЛІТА: «ХРЕСТОМАТІЯ»

Продовжуємо публікувати результати піврічної експертної сесії Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2011», яка назвала лідерів літа. Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації за абеткою.

Українська та зарубіжна художня класика

Альфред ДЬОБЛІН. Убивство кульбаби та інші оповідання. — К.: Наш час, 152 с.(о)

Василь СИМОНЕНКО. Вибрані твори. Сер. «Шістдесятники». – К.: Смолоскип, 852 с.(п)

Велесова Книга – Волховник. – Тернопіль: Мандрівець, 520 с.(с)

Володимир ВИННИЧЕНКО. Лепрозорій: Нова заповідь. Сер. «Класна література». — К. : Знання, 382+349 с.(п)

Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ. Вибрані твори. Сер. «Розстріляне Відродження». – К.: Смолоскип, 502 с.(п)

Каміло Хоск СЕЛА. Родина Паскуаля Дуарте; Вулик. Сер. «Нобелівський лауреат». – К.: КМ Publishing, 192+254 с.(о)

Клайв Стейплз ЛЮЇС. Мерзенна сила. – Л.: Свічадо, 432 с.(п)

Літературознавство

Аґнєшка МАТУСЯК. Химерний Яцків. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 224 с.(п)

Євген Казимирович Нахлік. Біобібліографічний покажчик. – Л.: Львівське відділення Інститут літератури НАНУ, 355 с.(п)

Історії літератури. – К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 378 с.(о)

Лариса МІРОШНИЧЕНКО.  Леся Українка. Життя і тексти. – .К.: Смолоскип, 264 с.(п)

Роман ТКАЧЕНКО. Поклик Химери: декаданс в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Книга, 136 с.(п)

Світлана КОЧЕРГА. Культурософія Лесі Українки. Семіотичний аналіз текстів. – Луцьк: Твердиня, 656 с.(п)

Юрій БАРАБАШ. Просторінь Шевченкового слова. «Бібліотека ЛітАкценту». – К.: Темпора, 510 с.(с)

Критика / біографії / мемуари

Архів Розстріляного Відродження. Матеріали архівно–слідчих справ українських письменників 1920–1930–х років. – К.: Смолоскип, 456 с.(п)

Жак–Ів ТАДЬЄ. Марсель Пруст. Сер. «Життєписи». – К.: Юніверс, 616 с.(п)

Критика прози. Сер. «De profundis». – К.: Грані–Т, 328 с.(п)

Наталя КУЗЯКІНА. Траєкторії доль. — К.: Темпора, 640 с.(п)

Оксана ЗАБУЖКО, Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Вибране Листування на тлі доби 1992–2002. — К.: Факт, 504 с.(п)

Сергій ГАЛЬЧЕНКО. Повернені шевченківські раритети. – Дніпродзержинськ: Андрій, 288 с.(п)

Ярослав ПОЛІЩУК. Ревізії пам’яті. – Луцьк: Твердиня, 216 с.(п)